Інгушетія/Чечня – перший дзвіночок розвалу «єдіной та нєдєлімой»?
Регіон, що стабільно дає впевнені 90%+ за Володимира Путіна на президентських «виборах» та за «Єдину Росію» – на парламентських довів: є речі, що стоять вище політики як такої та лояльності як одному з її публічних проявів зокрема. Більше того – виявляється, що громадяни добре пам’ятають історію та болісно реагують на спроби її нового трактування.
Як заплутатися у «етнічних» соснах?
Напруга зростала поступово: 26 вересня глави Чеченської та Інгушської республік Рамзан Кадиров та Юнус-Бек Євкуров підписали угоду про обмін незаселеними територіями в Надтеречному районі Чечні та Малгобекському районі Інгушетії. Що це за формулювання – «незаселені території» так й залишилося нероз’ясненим, нібито йшлося про лісові та гірські місцевості. Чи були вони рівнозначними за площею? За інформацією правозахисників та представників місцевої опозиції, вже півтора місяця на території іншого району Інгушетії – Сунженського – нібито присутні спецпідрозділи з Чечні, а чеченська ж дорожня компанія будує автодорогу на території заповідника «Ерзі». А ще поряд знаходиться Датихське нафтове родовище, яке вже певний час не дає спокою главі Чечні Рамзану Кадирову, але до 2042 року перебуває у розпорядженні та експлуатації державної корпорації «Роснафта». І от саме ця обставина й сколихнула громадськість: чи не «прикривають» угодою про обмін перехід контролю від Інгушетії до Чечні над іншими, більш значущими територіями?
Але, якщо зануритися дещо глибше (без цього тут ніяк), з’ясовується, що у підґрунті – цікава історія глибиною в декілька десятиріч. Території, про які йдеться в обох випадках – що в офіційній угоді, що там, де нібито знаходиться чеченський спецназ – стали частиною тоді ще Чечено-Інгушської АРСР тільки в 1957 році. Тоді, власне, чеченцям та інгушам було дозволено повернутися на батьківщину після депортації 1944 року. Ці колишні території Ставропольського краю були рівнинними та ніколи не відносилися до етнічних чеченських або інгушських. Вони були передані ніби як «вибачення» радянської влади, але в жодному разі не за депортацію, а за те, що 1944 року Приміський район був переданий до складу Північної Осетії. І, до речі, етнічний склад цієї території був здебільшого слов’янським – більшість становили росіяни та українці, під час першої чеченської війни та одразу після неї майже усі вони були змушені полишити власні домівки під загрозою фізичного знищення.
І це ще не все. До цієї території відноситься місце проживання окремої етнічної групи чи вільного співтовариства горців – орстхойців – походження яких можна визначити «спільним» як для чеченців, так й для інгушів (на прапорах обох республік вони вважаються «своїм» тейпом та позначаються відповідно як 9-та зірка у чеченців чи 5-та зірка у інгушів), а територія їх проживання поділена між тим самим Сунженським районом Інгушетії та Ачхой-Мартановським районом Чечні. Вирішити питання приналежності цієї території після розділення Чечено-Інгушської АРСР намагалися з початку 90-х. Спочатку перші президенти Чечні та Інгушетії Джохар Дудаєв та Руслан Аушев ухвалили джентльменську угоду без підписання паперів: Сунженський район закріплюється за Інгушетією, а в обмін на це у складі Чечні залишаються декілька населених пунктів. У «нульових» наступне покоління керманичів Ахмат Кадиров та Мурат Зязіков спочатку розірвали домовленість попередників, потім – поновили. Спробували «пограти м’язами» й нинішні керівники – Кадиров-молодший та Євкуров, навіть, протягом останнього року, обопільно звинувачували одне одного у недружніх кроках та порушенні домовленостей, що були досягнуті при посередництві центральної російської влади. І от – новина про угоду щодо обміну територіями та слова Кадирова про «братерський» характер цього кроку, від якого виграють обидві республіки та народи. Але в Інгушетії цю звістку сприйняли в прямому сенсі – у штики.
Ми є народ!
Звістка про підписання главами республік відповідної угоди спричинила вибух: у столицю Інгушетії Магас були введені спецпідрозділи Росгвардії, що спеціалізується на діях проти акцій громадянської непокори, чи просто – на розгоні узгоджених мітингів. А саме такі й почалися у місті, незважаючи на блокування в’їздів та виїздів з нього та фактично – режим так званої контртерористичної операції – не оголошеної ні в Магасі, ні в Сунженському районі, значна частина якого нібито зайнята чеченськими силами. Розмах протестів – не менше сорока тисяч осіб, і це при населенні всієї Інгушетії в майже півмільйона, а Магасу – в… менше дев’ять тисяч осіб.
Вимоги прості: не можна віддавати етнічно інгушську землю до Чечні, треба угоду відмінити, а главу республіки Євкурова відправити у відставку. Влада не реагувала на протест, а 4 жовтня Народні Збори республіки ратифікували угоду з Чечнею. Проте, група депутатів заявила, що насправді голосів проти було більше. Це підвищило градус протистояння та емоцій. Грозний та Рамзан Кадиров демонструють спокій та мовчання, Москва – тільки констатує наявність конфлікту та робить вигляд, що ситуація під контролем. Тим часом, силовики-мусульмани, що охороняють безперервний мітинг в Магасі почали брати участь в намазах разом із протестуючими, а це – дуже потужний сигнал про розуміння вимог. 6-го жовтня вдалося узгодити проведення тижневої санкціонованої акції, але кількість її учасників має скоротитися до п’яти тисяч осіб. У неділю ж Народні Збори анулювали попереднє голосування про ратифікацію угоди та призначили «другий тур» з того ж питання на понеділок. Але по факту – мітинг триває, до протестуючих вже приїхав найавторитетніший представник еліти інгушів – перший президент республіки, генерал-афганець Руслан Аушев, якого недолюблюють у Москві за незалежність, та заявив про підтримку вимог народу та незграбність влади та особисто Євкурова. Отже – ситуація вибухонебезпечна.
Чому це все сталося? На поверхні – апетити Рамзана Кадирова, який, крім шалених дотацій із російського бюджету, претендує на титул «збирача чеченських земель». Та ще й Датихське нафтове родовище… Очевидно й те, що ані Моска, ані, тим більше, Євкуров протистояти тиску абсолютного «султана» з Грозного не в змозі.
Особливого присмаку ситуації придає той факт, що на відміну від Кадирова, якому звання і нагороди давались за «замирення» Росії з Чечнею (він, до речі, герой Росії, що виглядає знущанням, враховуючи роль Кадирова-молодшого у першій чеченській війні), Євкуров є реальним кадровим офіцером і свій генеральський мундир та звання героя Росії здобув, виконуючи реальні бойові завдання. Різність іміджів настільки наочна, що поступки Євкурова Кадирову виглядають як приниження, причому не лише жорстокого, але шанованого у республіці керманича, а й усього інгушського народу. Більше того, є враження, що відбувається це все з благословення Москви.
Справа в тому, що Інгушетія – є найменшою республікою у складі РФ. Фактичний програш у конфлікті за території із Північною Осетією ще на початку 90-х робить будь-яку тему щодо поступок територіями надзвичайно болісною. Особливо коли це стосується цілісності народу, адже орстхойці «свої» як для чеченців, так і для інгушів, причому самі вони себе ні до тих, ні до інших не відносять. Присутність же такої фігури, як Кадиров, з його амбіціями на роль «султана» усього Північного Кавказу робить Інгушетію вразливою для самих небажаних сценаріїв з боку сусідів.
«Ефект Криму», або Де захована смерть російського федералізму
Без перебільшення ми всі є свідками кінця радянської національної політики. Адже тільки совковим діячам могло прийти в голову створювати усі ці Карачаєво-Черкеські, Кабардіно-Балкарські та Чечено-Інгушські АРСР. Їх існування було штучним з самого початку – ну а чому б не дати кожному народові по окремій маленькій республіці, виходячи з того ж принципу інтернаціоналізму? Але ж ні: ви споріднені народи, разом і будуйте комунізм. От і отримали осетинський народ, розділений між Росією та Грузією, кабардинців, що далеко не в усьому сприймають балкарців, та й між карачаєвцями та черкесами сумісне життя ідилією не назвеш. Ці незручні ситуації так і були законсервовані під час розпаду СРСР та російською владою досі не вирішені. 1999-го етнічне протистояння захлиснуло Карачаєво-Черкесію, в останні роки у Кабардино-Балкарії також спалахували локальні конфлікти, а от Чечня з Інгушетією не могли домовитися про розділ територій.
Протести у Магасі – це дзвіночок для усього Північного Кавказу, для всієї Росії. Рамзан Кадиров не дарма називав себе «піхотинцем» та учнем Путіна. Хоч і на своєму рівні, але він повторює те, що продемонстрував чотири з лишком років тому президент РФ. Адже територія Інгушетії настільки мала, що перевірити факти можна дуже швидко, тому інформація щодо введення чеченського спецназу на її територію – скоріш за все, є реальною. І що це є, як не повторення дій Росії у Криму? Так, це у межах однієї держави, але що ми маємо? Більш сильна республіка силами військових у таємному режимі займає територію сусідньої меншої та слабшої у військовому плані республіки. Якщо це буде закріплено, то що завадить Кадирову говорити про повернення «історичних чеченських територій» до «рідної гавані»? Звісно, є й третя сторона конфлікту – «Роснафта», яка не горить бажанням передавати щось на територію Чечні, тому що знає – контроль над цим майном буде втрачений.
Найцікавіше, що думають про все це у Москві? Адже раніше таке міг дозволити собі один лише Путін, що, може й зробило його рейтинг недосяжним всередині країни, але у всьому цивілізованому світі – надало імідж міжнародного злочинця. А тепер Кадиров недвозначно демонструє: я теж майже так можу – і чим ви мені завадите? Спостерігаючи реакцію офіційної Москви, що вустами прес-секретаря Кремля Дмитра Пєскова тільки констатує наявність напруженості та конфлікту, російська влада вважає за краще щоб ситуація «охолола» сама по собі та території закріпилися за Чечнею де-факто.
Тут якраз і проходить дуже небезпечна межа для усього кремлівського режиму. Він не здатний реагувати на реально небезпечні кроки одного суб’єкту федерації щодо іншого. І це – свідчення слабкості федерального центру. Рамзан Кадиров постійно додає до особливого статусу Чечні все нові та нові атрибути, фактично отримавши самостійність навіть у такому принциповому питання як видобуток гази та нафти. І якихось рамок центральна влада встановити йому не в силах. Неписана угода «мир в обмін на довічне дотаційне утримання Чечні» зараз проходить чергову перевірку.
А от протест в Інгушетії, готовність дати відсіч – характеризує інгушів з самого кращого боку. Але для Москви знову створює проблеми: Євкуров може відкрито сказати в високих кабінетах – ви мене змусили на цей обмін, але проти свого народу я не піду. І це знову таки продемонструє відсутність у Москви інструментів для владнання ситуації. Хіба що, як у випадку з Чечнею, «залити грошима», яких нема, тепер Інгушетію? Це називається – криза російського федералізму, а несправедливе вирішення конфлікту в Інгушетії означатиме її поглиблення та наближення часу, коли такі ж проблеми в інших республіках вийдуть на поверхню. Тоді Російська Федерація стане перед вибором: або давити протест силою (з усіма наслідками), або – перестати існувати у сьогоднішньому вигляді.
Віктор Чопа, Київ
