Західні Балкани: Навіщо Вучич згадав про Гітлера?

Західні Балкани: Навіщо Вучич згадав про Гітлера?

976
Ukrinform
Про річницю операції «Буря», Косовський фактор та ігри Кремля

Цими днями відзначається 23-річниця хорватської військово-поліцейської операції «Буря», в ході якої було ліквідовано самопроголошену Республіку Сербська Країна (РСК), а більше 200 тисяч тамтешніх сербів покинули свої оселі. Це стало приводом для  президента Республіки Сербія Александра Вучича 5 серпня взяти участь у пам’ятному заході в сербському місті Бачка-Паланка, під час виступу на якому він порівняв Хорватію із нацистською Німеччиною.

“Гітлер хотів світ без євреїв, Хорватія – без сербів. В обох випадках були заклики до остаточного рішення”, – сказав Вучич. А ще глава сербської держави пообіцяв, що ніколи більше не допустить, щоби сербів «утискали» в країнах колишньої Югославії...

У Загребі не могли не відреагувати. Хорватський прем’єр Андрій Пленкович заявив: «Коли доходить до порівняння нашої держави і Голокосту, я можу сказати, що це вже дуже занадто. Добре відомо, що Хорватія стала жертвою великосербської агресії, й війна велась на хорватській території, а не на теренах Сербії». У свою чергу, міністр закордонних справ Республіки Хорватія Марія Пейчинович-Бурич назвала порівняння Вучича «викривленим аргументом» і нагадала про підтримку Белградом боснійських та хорватських сербів, які в 90-ті роки здійснювали етнічні чистки, зокрема масове вбивство боснійських мусульман у Сребрениці. Засудили промову сербського президента й лідери двох головних у Хорватії партій – Давор Бернардич (Соціал-демократична партія) та Бранко Бачич (Хорватська демократична співдружність). Тисячі хорватських громадян висловили своє велике обурення у соціальних мережах.

Гостроти скандалу додало те, що під час виступу Вучича поруч із ним знаходився депутат хорватського Сабора (парламента), член правлячої коаліції та очільник сербської національної меншини в Республіці Хорватії Мілорад Пуповац: це можна було побачити на відео із заходу. Тепер обидва вищезгадані хорватські партійні лідери вимагають від Пуповаца публічно висловити своє ставлення до провокативної заяви Вучича. Буквально через день сам Пуповац дав відповідь. Він наголосив на неприйнятності перекладати вину на цілий народ – чи то на хорватський, чи то на сербський, закликавши до взаєморозуміння між Сербією та Хорватією. Але, водночас, Пуповац засудив цьогорічний святковий концерт у м. Гліна, де виступав знаменитий хорватський патріотичний співак Марко Перковіч («Томпсон») і було неодноразово чути лозунг «Za Dom spremni» (хорв. – За вітчизну готові), який вважається усташським і використання якого у сучасній Хорватії обмежено (проте в правих і націоналістичних колах все-одно є популярним). Одним словом, хорватський депутат-серб намагається всіляко маневрувати й «сидіти на двох стільцях».

Нинішній інцидент є дуже досить показовим, якщо розглядати його в контексті ментальних наслідків югославських війн 1990-х років, для сучасного суспільно-політичного життя країн Західних Балкан і питань примирення між тамтешніми народами. Передусім – між сербами і хорватами. Хоча від моменту закінчення війн у Хорватії та Боснії і Герцеговині минуло вже більше двох десятиліть, проблеми у взаємовідносинах Белграда й Загреба все ще існують, не кажучи вже про неприязнь та недовіру між обома народами на психологічно-побутовому рівні.

У чому ж суть проблеми довкола 5 серпня? Цей день у Республіці Хорватія є офіційним державним святом під назвою День перемоги і вітчизняної вдячності та День хорватських захисників (хорв. Dan pobjede i domovinske zahvalnosti i Dan hrvatskih branitelja). 5 серпня 1995 року, на другий день операції «Буря», хорватські війська зайняли місто Кнін – столицю самопроголошеної Сербської Країни, центр місцевих сербських сепаратистів, яке було поза контролем Загреба ще з початку заворушень у серпні 1990 року (із літа 1991 р. розпочалася повномаштабна війна). Зранку того дня над старовинною кнінською фортецею за присутності тогочасного хорватського президента Франьо Туджмана та вищого військового командування країни були урочисто піднято великий державний прапор Хорватії – так звану шаховніцу. В той самий час величезні колони тракторів, автобусів, автомобілів і військової техніки всіма можливими шляхами рухались на схід: місцеві серби та армія Сербської Країни утікали до Республіки Сербської (в Боснії і Герцеговині) та до самої Сербії (Союзної Республіки Югославія).

Відтоді цей день для сербів став «чорним» у календарі. Драматизму сербському сприйняттю поразки своїх родичів, які прагнули відділення від Хорватії, додав той факт, що серби пережили справжній геноцид із боку хорватських усташів у 1941-1945 роках (Незалежна Держава Хорватія була створена як маріонетка Третього Рейху і всіляко копіювала досвід німецьких «колег», включаючи концтабори та расові закони). Відтак, у свідомості пересічного серба часто домінує концепція про тотальну «геноцидність» та «сербофобію» хорватів, які, мовляв, «два рази у 20 столітті вчинили геноцид сербському народові». Проте сучасна Республіка Хорватія офіційно будь-який зв’язок із вищезгаданим нацистським сателітом часів Другої світової війни відкидає, а самих усташів засуджує, наголошуючи на своєму європейському і демократичному розвитку. Натомість, основою сучасної хорватської державності декларується Вітчизняна війна 1991-1995 років, у ході якої хорватський народ «відстояв свою незалежність та територіальну цілісність», оборонився від «великосербської агресії».

ЯК ПРОХОДИЛА “БУРЯ”

Задля більш повного розуміння ситуації довкола сьогоднішніх сербсько-хорватських суперечок нагадаємо основні моменти про хід операції «Буря» (хорв. Oluja), яка для хорватів стала остаточною перемогою у війні за незалежність і територіальну цілісність, а для сербів – національною катастрофою.

Військово-поліцейська операція «Буря» розпочалася 4 серпня і тривала до 8 серпня 1995 року. Втрати в операції у хорватської сторони становили 196 загиблих і 1430 поранених, у сербської –726 загиблих (лише військових) та близько 3000 поранених. За підрахунками Хорватської Гельсінської спілки, кількість загиблих серед цивільного населення була не менше 677 осіб.

Для порівняння слід додати, що загальні втрати вбитими й зниклими безвісти у період війни у Хорватії з березня 1991 р. по серпень 1995 р. становили з боку Республіки Хорватія близько 13 тисяч осіб, а з боку Югославської народної армії, сербських добровольців, повстанців та Республіки Сербська Країна – близько 8 тисяч. Дані цифри включають як комбатантів, так і цивільних. Біженців та тимчасово переміщених осіб із хорватського боку, за даними ООН, нараховувалося до 221 тисяч, а із сербського – до 300 тисяч.

Сербська квазі-республіка впала блискавично, адже ще перед початком хорватського наступу серед повсталих сербів, яких із 1991 р. підтримував офіційний Белград, панувала велика деморалізація. Сербська Країна всі надії покладала на допомогу Милошевича та Югославії (яка включала на той час лише Сербію та Чорногорію) з її збройними силами. Але сам Белград жодної допомоги хорватським сербам не надав (Милошевич у телефонному режимі радив керівництву Країни просто протриматись бодай 5–6 днів, доки буде знайдено який-небудь вихід із ситуації, що склалась), а військам боснійських сербів теж було суворо заборонено яким-небудь чином втручатися.

Відповідно, майже все сербське населення Хорватії, побоюючись помсти та насильства з боку хорватської влади, одразу почало масово втікати до підконтрольних сербам регіонів Боснії і Герцеговини і до самої Сербії. Так, уже ввечері 4 серпня владою РСК було видано наказ про евакуацію населення, котрий капітально знизив бойовий дух військ. Фактично, в ті дні настала гуманітарна катастрофа. Звичайно ж, офіційний Загреб не збирався вирізати чи видворяти місцеве населення. Навпаки – з початком операції президент Туджман оприлюднив спеціальне звернення до «хорватських громадян сербської національності», що взяли в руки зброю проти Хорватії, із закликом добровільно здатися, а цивільному сербському населенню – залишатися без страху вдома й чекати приходу законної влади. Проте ефекту це не дало. Серби не уявляли співжиття із хорватами. Власне, хорватський контраргумент на звинувачення із сербського боку в етнічній чистці і полягає в тому, що не Загреб вигнав сербське населення, а воно саме вирішило покинути Хорватію, не бажаючи залишатися під хорватською владою. Тим паче, наказ про масову евакуацію, виданий кнінською владою, є незаперечним фактом.

Окремі трагічні інциденти із вбивствами хорватськими силовиками цивільних у ході операції таки траплялися: далася взнаки образа й бажання помсти за військові злочини Югославської народної армії та сербських повстанців у період їх наступу влітку – взимку 1991 року, особливо після взяття Вуковара.

Утім, всі сторони конфліктів на теренах колишньої Югославії вчиняли жорстокості. Це пояснюється доволі давньою історією міжетнічних суперечок та неприязні в регіоні. Особливо болючою як для сербів, так і для хорватів була пам'ять про події Другої світової війни, коли в умовах німецької та італійської окупації в Югославії розгорілася справжня громадянська війна і 80% із близько 1,2 мільйона загиблих у цій країні полягли від рук своїх співгромадян. Відповідно, із початком дезінтеграції Югославії у 1990-1991 роках, вчорашні мирні сусіди почали активно згадувати про старі образи. А насильство, як відомо, породжує насильство. Окрім цього, не слід забувати і про релігійні відмінності між католиками-хорватами, православними сербами та боснійськими й косовськими мусульманами.

Хорватських військових Міжнародний трибунал у Гаазі пізніше неодноразово звинувачував у злочинах над сербським мирним населенням. А через небажання Загреба приймати назад сербських біженців у другій половині 90-х років відносини Хорватії із Заходом помітно погіршились. Вашингтон і Брюссель наголошували на недемократичності правління хорватського президента Туджмана. Так, уже через 6 років після операції хорватських генералів Анте Готовіну, командувача об'єднаних сил у ході "Бурі", і Младена Маркача, командувача спецназу, було притягнуто до відповідальності та заарештовано Міжнародним трибуналом у грудні 2005 р. Хорватська влада допомогла Гаазі впіймати своїх генералів, адже це було однією з умов інтеграції до ЄС. Проте у листопаді 2012 р. і Готовіну, і Маркача було повністю виправдано та відпущено на свободу: на батьківщині генералів зустрічали як національних героїв.

Сербська ж сторона й далі продовжує обурюватись і заявляти про несправедливість, вибіркове правосуддя і про те, що «ніхто з організаторів та виконавців етнічної чистки сербів у Хорватії покарання не поніс». Для загального розуміння картини з Гаазьким трибуналом наведемо загальну статистику по засудженим представникам різних сторін югославських війн 90-х: всього за час роботи цього суду було висунуто 162 обвинувачення, а вироки отримали – 62 серби, 18 хорватів (переважно боснійських), 5 босняків, 2 чорногорці, 1 македонець та 1 косовський албанець.

ФАКТОР ЄС У ВІДНОСИНАХ СЕРБІЇ ТА ХОРВАТІЇ

На Західних Балканах уже давно не падають снаряди, у країнах колишньої Югославії на першому місті стоять соціально-економічні проблеми. Місцеве населення масово емігрує на заробітки або «з кінцями» до країн Західної Європи. Словенія й Хорватія – члени Європейського Союзу, Сербія декларує членство в ЄС як одну зі своїх стратегічних цілей. І, здавалось би, балканським сусідам краще забути про колишню ворожнечу і якомога активніше співпрацювати для добробуту своїх народів. Але, як ми вже побачили, у хорватсько-сербських відносинах і далі регулярно стаються скандали й загострення, як от через 23-ю річницю «Бурі».

Проте, у Сербії й у Хорватії підростають нові покоління, не обтяжені власним кривавим досвідом із 90-х, які можуть краще комунікувати між собою. Автору цих рядків у період його перебування в обох державах вдалось поспілкуватись із багатьма такими людьми.

Доволі унікальною і неоднозначною, до речі, була нещодавня ініціатива ліберально налаштованої молоді в Загребі «вибачитись перед сербами за події серпня 1995-го». Втім, більшість хорватського суспільства зустріла таку ідею з обуренням – «чому це ми маємо вибачатись перед агресором, який сам винен у своїй катастрофі». Праве ж націоналістичне хорватське середовище взагалі вважає навіть нинішню, досить національно орієнтовану владу держави, «зрадницькою» й недостатньо «патріотичною». До речі, праві кола в Сербії висувають такі ж самі претензії до своєї власної влади.

Водночас, важливим є те, що підтримання нормальних відносин із Загребом необхідно Сербії для інтеграції до ЄС. Адже Хорватія може накласти вето на ратифікацію угоди про вступ, і створити Белграду перешкоди, як це у свій час зробила по відношенню до самої Хорватії сусідня Словенія (через спір про морський кордон та вклади в одному з банків). А тому риторика, якою послуговується Вучич, порівнюючи Хорватію з Гітлером, явно не на користь стабілізації й примиренню в регіоні. Натомість, як кажуть деякі мудрі серби, зокрема якраз біженці із РСК, краще би Республіка Сербія надавала реальну матеріальну допомогу тим людям, які вирішили повернутись у колись покинуті оселі на території Хорватії, а не «влаштовувала демонстративну тугу над долею сербського народу й розводила пусту демагогію щороку 5 серпня». Тим більше, що тепер у Хорватії ніхто жодним чином не може становити загрози для сербів, що повертаються, адже ця країна з 2013 року в ЄС, де законодавство про захист меншин, зокрема національних, дуже і дуже серйозне (що, чесно кажучи, не до вподоби хорватським ультраправим колам, які своєї сербофобії ніколи й не приховували).

Сербський президент, спекулюючи на, безумовно, трагічних для хорватських сербів подіях серпня 1995 року і тиснучи на емоції, мав на меті мету, швидше за все, збільшити свій політичний рейтинг.

ПЕРЕГОВОРИ ПО КОСОВО

Проте вся ця історія про сербсько-хорватські конфлікти довкола історичної пам’яті про війни 90-х тьмяніють на тлі іншої, очевидно ключової проблеми для сучасної Сербії та її європейського майбутнього. Проблеми Косово.

Нагадаємо, що влітку 1999 року після чотирьохмісячних бомбардувань авіацією НАТО югославський лідер Слободан Милошевич погодився на виведення військ та поліції із території цього краю, де з 1998 року тривала війна з албанськими сепаратистами (албанці вже у 80-і роки становили більшість населення автономного краю в складі Сербії). У Косово прийшли миротворчі сили, які там розміщені й до сьогодні. У 2004 році албанське населення влаштувало, як пишуть про це самі серби – масштабний погром сербам та їхнім древнім церковним пам’яткам, після чого сербське населення практично повністю залишило Косово, за винятком Косовської Митровиці на півночі краю. І зрештою, в 2008 році Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність, яку визнала частина країн Заходу, включно зі США.

Що ж ми маємо на сьогодні? Уже не один рік тривають переговори між Белградом і Приштиною за посередництва ЄС про нормалізацію відносин. Александр Вучич і Хашим Тачі регулярно зустрічаються останні кілька років у Брюсселі. Усе йде до наступного: Сербія визнає Косово, а натомість сама стає членом Європейського Союзу. Як ми бачимо, до Сербії вимоги з боку Брюсселя ще складніші, ніж ті, що висувалися колись Хорватії: хорвати мусили видати в Гаагу своїх героїв-генералів, а серби мусять зректися регіону, де сербського населення майже вже немає, але який займає особливу, сакральну роль у сербській національній свідомості (там зосереджена величезна кількість середньовічних сербських православних храмів та монастирів, а сам край колись був серцевиною середньовічного Сербського королівства).

І останнім часом у ЗМІ все частіше можна зустріти інформацію про запланований між Белградом та Приштиною обмін територіями, який ніхто все ж офіційно не підтвердив. Мова йде про таку собі корекцію кордону в обмін на визнання Сербією незалежного Косово.

Косово отримало би в такому разі кілька заселених албанцями районів на півдні Сербії (Прешево, Буяновац і Медведжа), а Белград би отримав головний сербський анклав на півночі Косова – Косовську Митровицю. На тлі цих дипломатичних переговорів за останні роки в Косово відбувся цілий ряд провокацій (до яких, між тим, причетна Росія): потяг, розмальований лозунгами «Косово е Србиа», який намагалися доправити із Сербії в Косовську Митровицю, затримання косовськими силовиками сербського міністра, демонстративні сербські військові маневри біля кордону з Косово і тому подібне. Навіть буквально кілька днів тому миротворці в Косово провели спеціальні навчання на випадок масових заворушень. Одним словом, усе це нагадує таку собі психологічну гру.

Загалом же реальної можливості для Сербії повернути Косово силовим шляхом абсолютно немає, попри всі голосні заяви про підтримку Кремлем (РФ зараз дуже важливо дестабілізувати ситуацію на Балканах, аби зменшити вплив ЄС у регіоні). На території Косово розміщена величезна американська військова база «Бондстіл». Етнічну більшість у Косово становлять албанці. А вступити до ЄС сербська влада дуже хоче, незважаючи на одночасне загравання з Росією. Тому не виключено, в найближчі кілька років ми станемо свідками остаточного врегулювання косовського питання і вирішального цивілізаційного вибору Белграда.

РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР

Очевидним є те, що Російська Федерація всіляко прагне послабити вплив ЄС і посилити свій вплив у регіоні та скористатися міжнаціональними проблемами на Західних Балканах.

У Хорватії Москва використовує переважно економічні інструменти через відсутність якого-небудь помітного проросійського лобі в цій державі (нещодавно Росія викупила левову частину акцій корпорації Agrokor, банкрутство якої пару років тому привело до серйозної економічної кризи в Хорватії, а також активно вкладає свої інвестиції на адріатичному узбережжі).

А в Сербії Кремль уміло грає на традиційному й досить наївному русофільстві сербів (звичайно, любити народ, з яким ти не маєш спільних кордонів та територіальних суперечок, дуже легко), а також щедро фінансує тамтешню православну церкву та ЗМІ. Так, мандруючи по Сербії, часто побачиш білборди, на яких наголошується, що той чи інший проект здійснюється за спонсорської підтримки “Газпрому”. У сербському місті Ніш на півдні країни працює «Російсько-сербський гуманітарний центр». Під виглядом гуманітарної допомоги Москва дуже легко може перекинути туди яких-небудь «зелених чоловічків». При цьому, місто Ніш, а відтак і дана база, знаходиться досить недалеко від Косово. Взагалі Росія постійно «годує» Сербію обіцянками про допомогу, захист і підтримку. Мовляв, будьте сміливі – дійте, «русские своих не бросают». У сербських медіа постійно фігурують різного роду сенсаційні, сповнені бравади заголовки на кшталт «Росія надсилає нам МіГи», «Російські танки скоро прибудуть у Сербію», «Путін заявив те», «Путін заявив інше» і тому подібне. Проте на практиці Росія жодної серйозної військової допомоги Белграду не надала. А в часи раннього Путіна Москва взагалі надіслала своїх миротворців у Косово і не допомогла Милошевичу воювати проти НАТО.

Хай там як, Москві дуже на руку розпалювати ворожнечу між балканськими народами, зокрема між тими ж хорватами і сербами. Стабільність та європейська інтеграція Сербії для Москви явно не бажана, адже тоді вона втратить ще одну можливість робити чужими руками провокації в регіоні. Набагато ліпше для Кремля й далі підтримувати серед сербів міф про «поганий Захід». До того ж, після вступу Чорногорії до НАТО 2017 року Росія уже цілком втратила потенційний вихід на Адріатичне узбережжя. Іншим полем активної діяльності російських спецслужб можна назвати Боснію і Герцеговину, де Москвою всіляко надихається й підживлюється прагнення тамтешнього сербського ентітету – Республіки Сербської – відділитись і в перспективі приєднатися до Сербії. Враховуючи особливу складність етнічної картини в цій країні, яка пережила в 1992-1995 роках особливо криваву війну, це могло би привести до вкрай непередбачуваних наслідків.

Отже на Західних Балканах на сьогодні достатньо справжніх серйозних викликів, щоб відповідальний політик у цілях внутрішньополітичного рейтингу не додавав до них привидів минулого. Та чи такий одинокий Вучич в іграх на питаннях історії? У відході від політичного прагматизму до популізму? Ні, швидше, він приміряє на себе певний світовий тренд.

Анатолій Демещук, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>