Бацька здоровий! Але хто замінить Лукашенка? - 03.08.2018 13:54 — Новини Укрінформ
Бацька здоровий! Але хто замінить Лукашенка?

Бацька здоровий! Але хто замінить Лукашенка?

1148
Ukrinform
В оточенні такої постаті не видно. Хтось із трьох синів? А може у Москві знають, хто наступний?

Чутки про суттєве погіршення стану здоров’я президента Білорусі так і залишилися непідтвердженими. Втім, на їхньому тлі знову набув актуальності аналіз теми наступництва в Білорусі. Хоч би як, але Олександр Григорович стоїть на чолі країни довше, навіть, від Путіна - вже 24 роки – чверть століття!

Чи то патріарх, чи то останній з могікан

На пострадянському просторі їх залишилося лише двоє – тих, хто як узяв владу над країною ще на початку 90-х, так і тримає її міцно в своїх руках – Нурсултан Назарбаєв у Казахстані та Олександр Лукашенко в Білорусі. Вони єдині, хто на сьогодні є першими та останніми (в тому сенсі, що ніхто не змінював їх на посаді) президентами незалежних пострадянських республік. Цікаво, але скрізь по інших республіках відповідні зміни відбулися із різною динамікою: в Молдові цю посаду займає вже восьма людина, в Україні – шоста, у Киргизстані та Латвії – 5-та, у Азербайджані, Вірменії, Литві, Естонії – 4-та, в Росії, хай із усілякими викрутасами, але все ж таки вже три особи стояли на чолі держави, а в Узбекистані та Туркменістані – дві. Таємниця політичного довголіття що Назарбаєва, що Лукашенка – це, звісно, особливість організації влади в конкретних обставинах. Зауважимо, у чому б не звинувачували керманичів, що не дуже визнають принцип змінності влади, але – і білоруську владу, і казахстанську у світі визнають, хай і з різним ступенем лояльності.

Але якщо Назарбаєву – 78 років, то Лукашенку – поки що тільки 63. І це, традиційно, вік розквіту політика. Так склалося, що до влади у Білорусі шляхом загальних виборів у два тури 1994 року, Олександр Григорович прийшов у віці 39 років, вже тоді виглядаючи достатньо свіженьким на тлі як Бориса Єльцина, так і Леоніда Кучми (ну, додамо також тут, що Лукашенко молодший за Путіна, а його однолітком із українських президентів є Віктор Ющенко). Тому питання щодо стану здоров’я «монарха» тривалий час не ставало актуальним суто з природніх причин: людина займається спортом – хокей, лижі, влітку – активно бере участь не лише у зборі врожаю, а і в усіляких спортивних естафетах під час відповідних свят. 2004 року, й взагалі, Олександр Лукашенко, як то кажуть, не словом, а ділом підтвердив свою форму: на власне 50-річчя (в прямому сенсі слова день у день) він зробив собі подарунок у вигляді сина Миколи.

І от – у проміжку з 26 липня й до 1 серпня (часу появи Лукашенка саме на офіційному заході із його відповідними «живими» коментарями для ЗМІ) президент Білорусі «випав» із публічної площини. На перший погляд – а що такого? Має право людина на приватне життя, відпочити, як то кажуть, у родинному колі? Звісно, має. Чи навіть сформулюємо інакше: хай проблеми із здоров’ям є, але вони не критичні для керування країною (порівняйте із Єльциним, наприклад) – то, знову-таки, чого здіймати галас?

Але справа в тому, що уся владна вертикаль зав’язана у Білорусі саме на Лукашенка. В країні нема не те що якогось іншого центру впливу, а навіть натяку на це. Якщо, умовно, порівняти ступінь впливу Лукашенка та найвищого за посадою держслужбовця – голови уряду Андрія Кобякова, то не буде перебільшенням співвідношення десь 100 балів на 50, і то у кращому випадку, а всі інші – ще далі позаду. Словосполучення «Білорусь без Лукашенка», це сьогодні ще більший оксюморон ніж «Росія без Путіна». За цей час із «останнього диктатора Європи» (було колись таке образливе прізвисько дано Лукашенку в європейський пресі) він якось зміг перевтілитися на постать, з якої ЄС офіційно знімає санкції та бачить в ньому партнера, що може допомогти, наприклад, у вирішенні проблеми війни на Донбасі.

І от, зважаючи на усе це – тема здоров’я Лукашенка набуває трохи інше трактування: це не особиста справа, це питання вектору розвитку цілої держави. Ну і звісно, коли керманич довго перебуває при владі – нікуди не подінешся від тих, хто має плани зайняти його посаду.

Між королем Ліром та…

сини Лукашенка: Віктор, Микола, Дмитро
Сини Лукашенка: Віктор, Микола, Дмитро

Отже, протягом кількох днів президент Білорусі не був учасником подій наживо, відмінив свою поїздку до Гомеля, але вже 1 серпня з’явився перед телекамерами під час поїздки у Мінському районі. Інформація про погіршення стану здоров’я була поширена через російські телеграм-канали, головну скрипку з яких грав опозиційно налаштований до Кремля, «Незигарь». Мова дійшла до діагнозу: «ішемічний інсульт в басейні середньої мозкової артерії», а все це спровоковано нібито діабетом III ступеня, також Олександр Григорович ніби зловживає смаколиками, хоча й є прихильником натуральної та білкової дієти.

Сам Лукашенко 1 серпня на достатньо обережне питання про самопочуття всі підозри відкинув та зауважив (мовою оригіналу): «Еще говорят, что двойник работает вместо меня, так что ты меня иногда щупай». Отака вам реакція…

Проте, чутки чутками, а сюжет із відсутністю Лукашенка виніс на поверхню тему наступництва. Наприклад, знову став цікавим його сімейний стан, адже він й досі у шлюбі із Галиною Желнерович, яка, втім так жодного разу не виконала ролі «першої леді» та продовжує жити у селі. Від неї у Лукашенка є двоє синів – Віктор та Дмитро (42 та 38 років відповідно). Народжений поза шлюбом син Микола (31 серпня йому виповниться 14), його матір’ю називають колишнього особистого лікаря Лукашенка Ірину Абельську. Втім, зараз супутницею життя Олександра Григоровича називають знову-такі його особистого лікаря Світлану Коношенко. Але – всі ці відомості підкреслено непублічні, як і інформація про стан здоров’я.

Але родинна історія може впливати на питання наступництва. І от чому. Політична вага хоч кого із кола найвищих білоруських чиновників не «тягне» на те, щоб стати офіційним наступником Бацьки. Тим більше, сам Лукашенко сказав колись, що буде перебувати при владі стільки, скільки його обиратиме білоруський народ. За конституцією, звісно, наступником у разі чого-небудь має стати голова уряду Кобяков, але за ним не відчувається необхідної підтримки з боку «силовиків» і ззовні, та й змінює прем’єрів Лукашенко, скажемо відверто, виключно на свій смак.

А от у родинному колі може дійсно статися певна драма, якщо не трагедія. Елементом політичного стилю Лукашенка давно стала презентація молодшого сина Миколки.

Майже в усіх офіційних візитах та заходах, на парадах на честь дня незалежності хлопець стоїть поряд із батьком у такій самій стилізованій військовій формі (сам Лукашенко, що є підполковником запасу, носить чомусь маршальську форму з дивними погонами у вигляді герба Білорусі), кількість відвіданих хлопчиком світових столиць та знайомств із президентами вже нараховує не один десяток. Розповсюдженою стала версія про те, що Лукашенко хоче підготувати собі саме таку заміну: дотягнувши особисто на посаді чи то до 25-річного, чи 30-річного віку Миколки (батьку тоді виповниться 75 чи 80 відповідно) змінити конституцію щодо зниження вікової планки та передати владу. Такий собі або сирійський (від Хафеза до Башара Асада), або азербайджанський (від Гейдара до Ільхама Алієва) варіант. Але тут є величезна проблема. Адже є старші сини – і якщо середній Дмитро не дуже помітний у політиці (займає посаду голови «Президентського спортивного клубу»), то старший син Віктор – зараз працює радником батька із питань національної безпеки, є членом Ради безпеки Білорусі та вважається непублічним головним соратником батька. Чи подобається особисто йому така схема наступництва? Та якщо йде за цим сценарієм – чи зможе Віктор Лукашенко (та й то – ще коли!) стати «сірим кардиналом» при умовному президенті Миколі Лукашенку? І не спровокує оце очікування відповідні конфлікти та поборювання за владу між братами на тлі батька, що все ж таки не молодшає? «Першою ластівкою» в цьому сенсі є помічена ЗМІ відсутність Миколки біля батька вже достатньо довгий час, десь із червня. Навіть на параді з нагоди дня незалежності 3 липня хлопець стояв разом із матір’ю на сусідній із головною трибуною. Чи це не початок конфлікту всередині родини?

Заміну Лукашенку Москва шукала вже кілька разів

Є у історії із «зникненням Лукашенка» і інше пояснення і про нього вже написали білоруські ЗМІ: це така собі перевірка реакції суспільства та еліти на нестандартну ситуацію. Тобто – хто й як себе буде поводити, не стільки народ, скільки – чиновництво як клас. І джерела такої перевірки може бути два (їх також відкрито називають): або сам Лукашенко – що за прикладом Сталіна або Брежнєва зайвий раз перевіряє лояльність оточення та зробить, якщо будуть підстави, кадрові висновки. Або – це Москва, її інтриги. І от чому: з 2014-го, після окупації Криму та початку агресії проти України, Лукашенку (до речі, як й Назарбаєву) стало очевидно, що Білорусь може стати наступною – вся ця мішура щодо «Союзної держави» із Росією може в одну мить перестати бути актуальною. І Олександр Григорович продемонстрував самостійну позицію, не визнавши окупації Криму та виступивши не союзником-помічником Росії, а модератором «мінського процесу», чим відвів від себе гнів Європи, привідкривши для білоруської економіки європейські ринки. Такого Москва та особисто Путін пробачити не можуть, але поки – терплять, тому що альтернативи Лукашенку не видно. А от сварки між Мінськом та Москвою ставалися вже неодноразово: чи то у Москві на газ ціну піднімуть, чи то білоруські молоко та масло зненацька стануть «поганими».

Не можна й забувати, що наступників для Лукашенка Москва шукала вже кілька разів: всередині нульових була спроба розкрутити дочку Петра Машерова (керівника компартії Білорусі радянських часів) Наталю, а під час президентських виборів 2010-го – російські ЗМІ просто знищували Лукашенка, без проблем називаючи його диктатором. Але – Бацька щоразу їхав до Москви та усе вирішував. Що ж маємо зараз? А маємо те, що послом Росії до Білорусі відправлено два тижні тому вихідця із російських спецслужб Михайла Бабіча. Того самого, прийняти якого Україна відмовилася 2016 року. Тож – і «московська версія» виглядає серйозно.

І складно сказати – яка мораль може бути в цій історії? Скоріш за все саме та, що цивілізована і демократична змінність влади – річ корисна. Не для «правлячої династії», звісно, а для республіки.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>