Відступ США в Сирії: Поразка? Військова хитрість?

Відступ США в Сирії: Поразка? Військова хитрість?

Аналітика
1290
Ukrinform
У Сирії починається зовсім інша гра, що має неабияке значення як для Близького Сходу, так для Європи з Україною

Протистояння режиму Башара Асада та різної за складом і політичною забарвленістю опозиції, триває з 2011 року. Те, що домовитися політичними засобами не вдалося – виключна провина діючого президента Асада, легітимність якого, насправді, є достатньо сумнівною: жодного разу він не був обраним на загальних та відкритих виборах. Сім років тут принципово нічого не змінилося, але зараз, схоже, цей період добігає кінця, і зараз ця обставина може зіграти важливу роль.

Обставини та декорації змінилися. Кардинально

У військовому ж та дипломатичному вимірах також зміни рішучі. У 2014-2016 роках очевидною на фронтах була перевага озброєної опозиції, частина якої відкрито підтримувалася країнами ЄС та США (як-то «Сирійська арабська армія» та «Сирійська вільна армія»). Асад же знайшов повну підтримку у РФ, яка з 2015 року розпочала відкриту військову операцію у країні «за зверненням влади». Звичайно, ключовим феноменом війни у Сирії стала участь в ній терористичного угруповання ІДІЛ, яке продемонструвало усьому світу приклади звірячої жорстокості на захоплених під контроль територіях. Поступово війна у Сирії перейшла в формат громадянської, потім залучення військ РФ, США, Франції та Ізраїлю перетворили конфлікт на міжнародний та ідеологічний. Фактично, вперше за багато років, саме у Сирії минулої зими трапилось пряме зіткнення американських та російських (ПВК "Вагнера") військових, в якому американці продемонстрували свою абсолютну перевагу і добряче всипали росіянам.

Сирійська армія відновила контроль над трасою Дамаск - Амман
Сирійська армія відновила контроль над трасою Дамаск - Амман

Але – останні місяці демонструють принципову зміну ситуації – причому явно не з суто військових причин. У Вашингтоні явно намагаються вийти з війни у Сирії. А за цих обставин, війська Асада при підтримці російської авіації і російських же «че-ве-ка» перейшли у наступ і, схоже, досягають успіху: околиці Дамаска, стратегічна траса на міста Хомс и Хама звільнені і від "поміркованих", і від залишків ІДІЛ, і від "Джебхат-ан-Нусра". Кинуті американцями «помірковані» зазнають поразку за поразкою і на півдні. Війська Асада та іранці уже контролюють трасу Дамаск-Амман, вийшли на кордон з Іорданією та практично повернули собі провінцію та місто Дераа. Кілька днів тому вони також вийшли на кордон з Ізраїлем на Голанах. Асадисти з росіянами тиснуть і бомбардують, не рахуючись з жертвами, північні регіони, де на кордоні із Туреччиною головну роль у протистоянні відіграють курди. А вони ведуть війну на два фронти: і проти Асада, і проти Туреччини та особисто президента Ердогана.

У підсумку: якщо ще два роки тому Асад контролював тільки 20% території країни, сьогодні це більше 70%, мирні перемовини то в Женеві, то в Астані мають спорадичний характер. РФ нібито вже третій раз «виводить» свої війська із Сирії, щораз, як у старому анекдоті, залишаючись на місці. Туреччина заявляє, що має сили та бажання зламати будь-який спротив сирійських курдів, але й Асад туркам ворог. Мотивації Ірану теж очевидні: вони підтримують Асада, як релігійно близького алавіта, а ще вони опікають терористичну Хезбаллу, яка базується в Лівані, а в Сирії разом з іранцями намагається загрожувати Ізраїлю. Той, звісно, має особливу позицію, іноді завдає ударів по позиціям асадистів та іранців, але не такі за силою, щоб це могло відчутно вплинути на ситуацію.

Загалом, як ми бачимо, повна «каша», але американці зі своїми союзниками принципово від неї відсторонилися в останні тижні. І постає питання: хто ж переміг та за яким сценарієм піде розвиток війни у Сирії далі? Та чи не час уже турбуватися вже не лише її сусідам по Близькому Сходу?

Кидок, чи військова хитрість?

Процитуємо деякі публікації у американських ЗМІ за останні тижні:

«Політика Трампа в Сирії скаче туди-сюди, мов тенісний м'ячик. Найбільш послідовною рисою цієї політики є його недовіра до тих військових зобов'язань на Близькому Сході, які взяли на себе попередники Трампа Джордж Буш і Барак Обама. Схоже, що він крок за кроком відмовляється від них… Цікавий аспект можливої угоди щодо Сирії полягає в тому, що рушійною силою в цьому питанні є тісна співпраця між Росією та Ізраїлем. У Ізраїлю, як і у Трампа, досить вузька мета – заблокувати Іран, і ізраїльтяни ніби повірили, що Путін є надійним регіональним партнером. Лідери сирійської опозиції повністю розчарувалися у цій угоді… «зрада» Америки створить сприятливий грунт для майбутніх джихадистських рухів. Європейські країни, які стали ключовими таємними союзниками опозиції в Сирії, дуже сумніваються в тому, що антиіранський план спрацює» («The Washington Post», 29.06.2018 р.).

«Склалося патова позиція. (…) За винятком «лінії розрядки» – прямої лінії, по якій військове керівництво США і Росії обмінюються даними про переміщення військ, будь-яка координація між сторонами відсутня.» («Los Angeles Times», 24.06.2018 р.).

Башар Асад, Володимир Путін і Сергій Шойгу
Башар Асад, Володимир Путін і Сергій Шойгу

На такому інформаційному тлі уже не дивує заява Башара Асада про обов’язкове звільнення усієї території Сирії від будь-якої «окупації» та підтвердження стратегічного союзу із Росією та Іраном. Але продовжує дивувати відмова американців підтримати сили «Сирійської арабської армії» на півдні країни проти наступу Асада – відмова тій самій «поміркованій опозиції», яка ще кілька місяців тому користувалася повною довірою Вашингтону. Ще 15 червня офіційний представник Держдепу Хізер Науерт зробила заяву: «Ми підтримуємо сирійський народ, жертв їхнього уряду і тих, хто йому надає допомогу, і закликаємо Росію покласти кінець бездушним вбивствам мирних громадян Сирії», а вже за три тижні військове відомство США, фактично, залишає помірковану опозицію напризволяще саме проти військ Асада та РФ. Що це – відверте, навіть цинічне визнання власного програшу? Чи може якась така хитра стратегія Трампа, або, скоріше, його адміністрації?

Як не підеш – щось втратиш

Конфлікт фактично вийшов за межі Сирії, і виявилося, що персоніфікація влади у цій країні не має для США жодного стратегічного значення. А от перевага коаліції Росія-Іран-Сирія на Близькому Сході – це дуже серйозно. І саме це, здається, рішуче не сприймається Вашигтоном, а тому й потрібно змінити підходи у Сирії. Як? Давно запланований поворот обличчям до Ізраїлю, на відміну від попередньої адміністрації Обами, визнання столицею та розташування посольства у Єрусалимі, реальна участь Ізраїлю у військових діях проти терористів проіранської «Хезбалли» – це і є частина нової стратегії Трампа. Сутність її неоднозначна: США ніби відволікаються від саме сирійського змісту конфлікту, знову розширюючи його на увесь Близький Схід. Для США нині важливішим є стримування Ірану, саме для того Штати вийшли з «ядерної угоди» та поновили санкції проти Тегерану.

Що тут може відповісти Росія? По суті – нічого. Зіпсувати відносини із Ізраїлем – це явно зараз не на користь Путіну, як то кажуть – і так «кругом вороги». Створення ж максимальної напруги у всьому вигідне американцям: контролювати увесь простір є можливість тільки у них – з баз в Афганістані до тієї ж Туреччини та Греції плюс потужний флот, помітно присутній в Середземному морі та в Перській затоці. Сирія в такому варіанті – тільки одна складова, хай Росія там собі й грузне далі. Ця конструкція йде у повній відповідності до звичної для Трампа практики великого бізнесу, застосованої у політиці: спочатку йти напролом – притискаючи опонента до стінки та диктуючи свої умови, або також притискаючи, а потім, несподівано – протягуючи руку та демонструючи готовність домовлятися – той же приклад із Ким Чен Ином доводить це. В сирійському ж контексті виявилося ще простіше: адже поміркована опозиція в Сирії все ж таки є поміркованою ісламістською опозицією на кшталт «Братів-мусульман» у Єгипті, і якщо для Обами та європейців такий варіант був цілком прийнятним, то для адміністрації Трампа, з її ісламофобією, такі союзники є абсолютно чужими. І краще відступити, хоч і на однозначно програшному тлі – та спробувати розіграти нову, більш масштабну, але куди більш велику та стратегічну гру. Чи це так – побачимо вже у найближчі дні.

Президент США Дональд Трамп і президент РФ Володимир Путін
Президент США Дональд Трамп і президент РФ Володимир Путін

А що від того Україні буде?

Вимальовується цікава картина перед перемовинами Трампа і Путіна 16 липня у Гельсінкі: Трамп дійсно відступає у Сирії, фактично віддаючи Путіну право одноосібно копирсатися там із всіма цими джихадистами різних відтінків. До того ж, незважаючи на всі злочини Асада, його продовжують сприймати (хоч і з натугою) на міжнародному рівні. Запропонувати Путіну складний, плутаний та довгостроковий план по Сирії Трамп цілком може саме зараз – і от вибір для Путіна: чи погодитися з гарантіями щодо бази на Середземномор’ї та заспокоїтися тимчасовим збереженням влади Асада у Сирії, чи впертися і залишитися сам-на-сам з ускладненнями (і це м’яко кажучи) у всьому регіоні Близького Сходу…

Так, Асад та РФ можуть святкувати проміжну «перемогу». Але це їм доведеться розгрібати руїни повністю зруйнованої війною країни та вирішувати як владнати політичну ситуацію в Сирії. І на цьому шляху – хто дасть гарантію, що через рік-два знову не з’явиться новий ІДІЛ – адже близькосхідна пустеля, як давно відомо, це найкраще середовище для відновлення сил бойовиків. То чим це не повторення афганської, 80-х років минулого століття, історії для Кремля, з усіма негативними наслідками для Росії?

Але є ще певна обставина, яка не стосується Сирії: Путін після закінчення ЧС з футболу буде більш вільним у виборі. Тактичний успіх в Сирії може спровокувати його на новий наступ на Донбасі? Чому ні? Виходить, що 16 липня у Гельсінкі президенту США ніяк не вийде оминути «українського питання», яке на тлі очевидного відступу в Сирії, стає для США не просто важливим – а питанням честі у діалозі зі всесвітнім хуліганом і агресором.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-