Революція пісень: Свято латишів, яке варто було б перейняти і нам

Більше тижня в столиці Латвії Ризі відбувалося свято Пісні та танцю. Свято пісні - 26-е, свято танцю - 16-е. Важко описати масштаби цього торжества, яке проходить раз на п'ять років. На нього з'їжджаються 43 тисячі учасників. Якщо вас ці цифри не дуже вразили, скажу, що це 2,2% населення країни.

Рига цими днями переповнюється людьми в національних костюмах. Концертні майданчики по всьому місту. Масштаб деяких концертів важко описати - це треба бачити на фотографіях, відео. І справа не у масштабах самих по собі, це не самоціль, не прагнення до гігантоманії. Це зриме і звучне підтвердження народного самовідчуття: я - живий, я буду жити далі. Як там у Тичини: «Я є народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».

До речі, в цьому святі бере участь безліч колективів української діаспори в Латвії та один латвійський ансамбль приїхав з України. Але справа не тільки в цьому. Свято пісні та танцю, настільки важливе для Латвії, і відсутнє в Україні - гарний привід поговорити про спільне та різне у долі наших народів, які вирвалися з лап Імперії, і продовжують боротися за своє право на свободу.

АКЦЕНТ НА ФОЛЬКЛОРІ - ПОРЯТУНОК ВІД АСИМІЛЯЦІЇ

Імперія мріє про максимальну асиміляцію народів, які потрапили в її орбіту. Народи чинять опір. За цих умов фольклор - один з найважливіших рятувальних кругів, що дозволяють їм залишатися на плаву, зберегти ідентичність.

Представники титульної нації імперії дуже часто дивляться на це з презирливою усмішкою - як на дикість аборигенів, які не бажають прийняти «високу культуру» та цінності народу, істинно, як їм здається, освіченого.

Ось що писав синові Івану добрий слов'янофіл Сергій Тимофійович Аксаков: «Трое хохлов были очаровательны: пели даже без музыки, и Гоголь зачитал меня какими-то думами хохлацкого Гомера. Гоголь декламировал, а остальные хохлы делали жесты и гикали. Я, Хомяков и Соловьев любовались проявлением национальности, но без большого сочувствия, в улыбке Соловьева проглядывало презрение, в смехе Хомякова - добродушная насмешка, а мне было просто смешно и весело смотреть на них, как на чуваш или черемисов... и не больше. Бодянский был неистово великолепен, а Максимович таял, как молочная, медовая сосулька или татарский клево-сахар».

Судячи з того, як описала ту саму зустріч і дочка С. Т. Аксакова Надія, вона дійсно справила велике враження на все сімейство: «Гоголю я пела, по его просьбе, малороссийские песни, которые и теперь звучат в ушах моих. Как они неотвязны. Как отдыхаешь и успокаиваешься, когда споешь русскую после малороссийской».

Важливо зазначити, що це пише сім'я слов'янофілів, яка сама до нестями закохана в народні традиції, але лише свого народу - титульного в Імперії. (Брат Івана та Надії Аксакових Костянтин взагалі був відомий тим, що носив російський народний, як йому здавалося, костюм. Однак міщани і селяни сприймали його чи то за «безумного француза», чи то за «дикого персианина»).

В Україні так само, як і в Латвії наприкінці XIX - початку ХХ століття починали закладатися традиції пісенно-танцювальних урочистостей. З'являлися сакральні місця, на зразок Тарасової гори. Напрацьовувався свій канон: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ще не вмерла Україна», «Боже великий, єдиний». Однак традиція масштабних свят, схожих на балтійські (і зокрема латвійські), не склалася.

СВЯТО ПІСНІ. ЧОМУ В БАЛТІЇ Є, А В УКРАЇНІ НЕМАЄ

Окремо можна розбирати - чому. Насамперед, важливо те, що свята пісні з'явилися на початку XIX століття в Європі - у німецькомовних країнах. Потім ця любов до хорового співу поширилася серед балтійських німців, а також серед корінних балтійських народів. (Перше велике Музичне свято Даугави пройшло у Ризі ще у 1836 році). У Західній та Південній Україні, де теж було багато німців, такого не відбулося.

Що ще, ймовірно, заважало подібній масштабній музичній самоідентифікації - більший контроль імперського центру за більш численним (а, значить, потенційно небезпечним) народом, та ще й культурно близьким, а значить, який легше асимілювати. До того ж в Україні під час мовних заборон водевілі, «малоросійські комедії» інколи були чи не єдиними дозволеними проявами українськості. І ці театральні вистави, по суті, заміщали те місце, яке у Балтії займали свята пісні. Подібну функцію виконували і розсіяні по Україні кобзарі.

Але головне, мабуть, в тому, що балтійським країнам у 1918-1920 роках вдалося відстояти свою незалежність і отримати двадцять років на затвердження Свята пісні. У Радянській же Україні час культурної українізації виявився дуже нетривалим і закінчився «розстріляним відродженням». При цьому українська музична культура була загнана в гетто все тих же водевілів з пропискою в обласних музично-драматичних театрах». Плюс вставні, як зуби радянської стоматології, українські номери на партійних концертах.

Володимир Войнович в «Москва. 2042» дуже точно описав цю брехливу обкладинку радянських концертів, «демонстрирующих небывалый расцвет многонационального искусства в стране»:

«Не знаю почему, но именно "Гандзя" исполнялась на всех торжественных концертах, посвященных партийным съездам и Дню милиции или еще чему-то подобному, причем исполнительница во всех случаях и во все времена была как будто одна и та же: высокая и полная тетя в черном бархатном платье до пят и с большим вырезом на пышной груди. На грудь эту она клала руки, как на подставку, заламывала пальцы и, лукаво жмурясь, заливалась инфантильным меццо-сопрано:

Гандзя - рыбка,

Гандзя - птычка,

Гандзя - цяця, молодычка...

"Боже мой, - думал я, - неужели в этой стране и вправду никогда ничего не изменится?"».

КОЛЬОРОВІ РЕВОЛЮЦІЇ І РЕВОЛЮЦІЇ ЗВУКУ

Порівняно з українським гімном, який закликає на боротьбу за свободу, нагадує про героїчних предків, латвійський гімн здається дуже вже мирним і, як би це сказати, простим, коротким, просвітницьким. В оригіналі, латиською мовою він заворожує мелодійними алітераціями, медитативними повторами. У підрядковому перекладі, природно, позбавленому цієї краси, він звучить так: «Боже, благослови Латвію, / Наша дорога вітчизна, / Та благослови Латвію, / Ах, благослови її! / Де цвітуть дочки Латвії, / Де співають сини Латвії, / Дозволь нам там щастя танцювати, / У нашій Латвії!» (Кожен куплет повторюється двічі).

Чому так вийшло? Річ у тім, що пісня, яка пізніше стала гімном, писалася одним з перших латиських композиторів Карлісом Бауманісом (1835-1905) до Першого всенародного свята пісні, яке відбулося влітку 1873 року в Ризі. І там же вперше прозвучала. Тобто композиція до Свята пісні пізніше стала Гімном незалежної Латвії. І як би її, незалежності, провісником. А мирність, навіть пасторальность цього гімну не заважала латишам героїчно битися за свободу своєї країни. (До червоних пішла лише невелика частина латиських стрільців).

Термін «кольорові революції» завдяки напруженій роботі російської пропаганди став останніми роками дуже популярним і в значною мірою демонізованим. Кольорові революції розрізняються за забарвленням - «Помаранчева революція» в Україні, і за квітами - «Революція троянд» у Грузії, «Революція тюльпанів» у Киргизстані.

А от цікаво, чи багато знають в Україні, як називалися революції Балтійських країн, які відбулися там наприкінці 80-х - на початку 90-х? (Латвія, Литва та Естонія не бажають визначати ті події смутними партійно-бюрократичними термінами «перебудова» та «гласність»).

Це були «пісенні революції»! Балтійські народи виходили беззбройними з мирним протестом і співали в обличчя ідеологічно одряхлілим залишкам радянської окупації. (Втім, з Литви та Латвії СРСР так просто сам не пішов, були загиблі; без жертв обійшлося тільки в Естонії).

І знову проситься порівняння з Україною. Багато-багатотисячне виконання Гімну України на Майдані, концерт «Океану Ельзи», концерти нон-стоп низки інших виконавців, жорсткий металевий ритм порожніх бочок, які використовували як барабани... Адже Євромайдан теж якоюсь мірою був «пісенною революцією». Різниця, однак, в тому, що режим Януковича виявився більш жорстким і жорстоким, ніж влада Горбачова.

Тут, до речі, ще важливо згадати, зазначити загальну творчу складову українських революцій - яка виходить за межі музичної культури. Якщо з'являлися захисні щити, то вони розмальовувалися. Якщо з'являлися захисні каски, вони розмальовувалися. На Майдан приходили митці - і з'являлися нові образи революції: плакати, меми, «революційні ікони». Тобто Майдан у самому прямому сенсі ставав не лише революцією, як боротьбою з прогнилою, безнадійної владою, але - культурною революцією. І, по суті, тільки після Євромайдану почалося системне становлення державницької української ідентичності, яка доволі жорстко захищає свої кордони від вторгнення, вповзання, влізання колишнього імперського впливу.

СВЯТО СВЯТ ЛАТВІЇ

Під час світових війн ці урочистості не проводилися. Але між ними, в незалежній Латвії встигли провести VI, VII, VIII і IX Свята пісні. І це було надзвичайно важливо для майбутнього країни. Традиція розвинулася і зміцніла настільки, що навіть після приєднання Латвії до СРСР окупанти, відібравши багато іншого, зазіхнути на це Свято не посміли. І з 1948 року його проведення відновили. (Тоді ж свято почали відвідувати танцювальні колективи, незабаром було вирішено разом із Святом пісні проводити Свято танцю).

А вже під час «відлиги», у 1955 році була побудована Велика естрада Ризького парку культури і відпочинку «Межапарк», яка спеціально призначалася для проведення Свят пісні. Ця грандіозна споруда вміщала 10 тисяч співаків і 30 тисяч глядачів в амфітеатрі. (Зараз при необхідності сцена добудовується з двох боків, тому кількість виступаючих можна ще збільшити).

...У Латвії сьогодні є популярний жартівливий набір визначень «Які ми - латвійці?». Одне з найважливіших визначень там звучить так: «Для нас Свято пісні і Олімпіада - рівнозначні події». І це без перебільшень так. Уявіть собі, раз на п'ять років по всій Ризі на безлічі майданчиків відбуваються безупинні концерти, причому не легкої, розважальної, а класичної та народної музики. І усі ці майданчики заповнені!

Про те, якою хвилюючою є ця подія, говорить простий приклад. Президент Латвії Раймондс Вейоніс на відкритті та закритті свята так хвилювався, що кілька разів затнувся. Наприклад, замість «свято пісні» сказав - «Різдво». (Латиською мовою це звучить дуже схоже - Dziesmu svetki и Ziemassvetki). Реакція публіки була абсолютно доброзичливою - дружній сміх і оплески.

Чудовими були концерти, які проходили в храмах Риги - лютеранських і католицьких, з прекрасною акустикою, з органами, а в деяких церквах - і з якісним кольоровим обладнанням.

Неповторними були концерти, які проходили в Старому місті і особливо - в Музеї народної архітектури під відкритим небом. Іноді це були справжні фольклорні вистави - скажімо, старовинний церемоніал латиського весілля, який розігрується кілька годин.

На великому футбольно-легкоатлетичному стадіоні «Даугава» наприкінці тижня три вечори проходили тригодинні концерти «Земля Мари» (тобто «Земля [Святої] Марії»).

І кожного разу стадіони були заповнені. Неможливо описати словами це дійство, коли тисячі і тисячі танцюристів у різноманітних яскравих народних костюмах, дотримуючись задуму хореографів, танцюють, безперервно перебудовуються, формуючи рухомі фігури, які до того ж видозмінюються.

Це було чудово, прекрасно. Але не полишала одна думка - ах, якби можна було побачити таке ж свято, але з багатотисячним гопаком...

І що за диво - фінальний чотиригодинний (в реальності - через оплески і виконання «на біс» - п'ятигодинний) концерт «Шлях зірки» в Межа-парку! Втім, перед тим, як сказати кілька слів про нього, варто навести ще три вислови зі списку «Які ми - латвійці».

1. «Ви знаєте в обличчя і по прізвищах як мінімум трьох хорових диригентів».

2. «Диригенти, які керують хорами на Святі пісні та танцю, для вас крутіше за будь-яких поп-зірок».

3. «Ви знаєте перші рядки як мінімум двадцяти народних пісень».

І це все правда. Диригентів зустрічали із захопленням, якому позаздрять і поп-зірки. (Я, до речі, теж вже трохи наблизився до статусу латиша, оскільки оцінив і запам'ятав як мінімум трьох диригентів - Едгарса Рачевскіса, Маріса Сірмайса та Іварса Цинкусса).

Дуже багато пісень глядачі, які сиділи поруч, дійсно добре знали - і підспівували зведеному хору. Причому чисто, злагоджено, не фальшивлячи. Навіть у мене, людини, яка до недавнього часу не мала ніякого відношення до латиської культури, це все викликало почуття захоплення і захвату...

До того ж у всьому цьому не було похмурої серйозності, казенності. У класичні мелодії, народні пісні вклинювалися пісні раннього Паулса або арії з латвійських рок-опер, перекладені для хору.

А іноді змерзлі (вночі в густому, як ліс, Межа-парку температура впала до +15) глядачі та артисти запускали Співочим полем «хвилю», як ніби це футбольне або хокейне поле.

Концерт «Шлях зірки» закінчився о першій ночі. Але для бажаючих гуляння в Межа-парку тривали до ранку. Я ж з жахом уявляв, як тепер буду добиратися додому. Ніч, розходяться десятки тисяч людей. Який тут громадський транспорт? Та й таксі навряд чи знайдеш.

Насправді ж все було рівно навпаки. З десятихвилинним проміжком часу під'їжджали один за одним трамваї та автобуси різних маршрутів, які розвозили нас в різні кінці міста.

А наступного дня, 9 липня, в Латвії - вихідний. Тому що дійсно, Свято пісні та танцю це не як Олімпіада, це - важливіше.

У мене після нього залишився один висновок і одна мрія. Висновок - що наступного року треба обов'язково побувати на подібному святі у Таллінні. А мрія...

Мрія - дожити до того часу, щоб щось подібне було у Києві. І десятитисячний зведений хор виконав «Реве та стогне Дніпр широкий»!

Олег Кудрін. Рига