Семирічна війна в Сирії. Ставки зростають
"Місію завершено", – так дещо хвальковито твітнув президент США Дональд Трамп після спільної з союзниками атаки 14 квітня на об'єкти хімічної інфраструктури режиму Асада в Сирії. Як заявили американські військові, ракетно-бомбові удари завдавалися по дослідницькому центру поблизу Дамаска та бункеру зі сховищем біля Хомса у відповідь на хіматаку в місті Дума, яка забрала життя десятків цивільних осіб.
Втім, теза про "завершену місію" все ж викликає деякі запитання.
Якщо президент Трамп мав на увазі самі пуски ракет і їх влучання в заплановані цілі, то тоді він, вочевидь, має рацію.
Згідно з висновками Пентагону, всі 105 крилатих ракет різного базування, випущених союзниками, успішно досягли цілей, незважаючи на спробу перехоплення з боку сирійської протиповітряної оборони (з російським озброєнням). Джерела в уряді США повідомили, що сирійські війська ППО встигли запустили лише 2 протиракети, й то не успішно, інші 38 полетіли вже після того, як крилаті ракети досягли своїх цілей. І хоча росіяни заявили про збиття Сирією 70% ракет, це, скоріш за все, є нічим більше, як спрямованим на внутрішнього споживача необгрунтованим виправданням прогавленої атаки. Продемонстровані з помпою у Москві фрагменти "збитих крилатих ракет" стали черговим приводом для глузування над експертами з російського оборонного відомства, Пентагон же назвав це "ще одним прикладом російської дезінформаційної кампанії".
Твіт Трампа буде обґрунтованим і тоді, якщо метою місії було продемонструвати Росії, що, в разі потреби, Вашингтон буде діяти рішуче, незважаючи на інтереси Москви в регіоні та відповідні погрози. Квітневі ракетно-бомбові удари союзників, поруч із річної давності одноосібним ударом США, періодичними авіанальотами Ізраїлю в Сирії вчергове продемонстрували наступне: перше – Росія не здатна захистити союзника, друге – розхвалені російські системи протиповітряної оборони не спроможні боротися з високоманевренними сучасними ракетами. На тлі військових здобутків Асада-Росії-Ірану, удар міг би бути також посланням, що врегулювання конфлікту в Сирії має отримати згоду міжнародної спільноти та йти в руслі оонівських переговорів – т.з. "Женевського процесу". Опція ж обмеженого використання військового інструменту для просування мирного політичного врегулювання залишається на столі й її повторне використання залишається можливим.
По суті, Росія відповіла на чергову, анонсовану завчасно, і навіть без мандату ООН, атаку США на союзника лише агресивними інформаційними кампаніями, погрозами та цинічними заявами про "нехтування міжнародного права". Водночас, хоча Москва й не дала прямої відповіді на цей "ляпас" Путіну, не слід виключати, що росіяни у притаманному їм стилі ще дадуть "гібридну" відповідь – наприклад, здійснять атаку на якусь із груп опозиції, яку порахують проамериканською.
Поряд із цим залишається актуальним питання – а чи досягнуто місію в плані запобігання розробки, зберігання та застосування хімзброї сирійським режимом у подальшому?
Під тиском тоді ще адміністрації Обами режим Асада у 2014 році погодився передати наявні запаси хімзброї під міжнародний контроль із подальшою їх утилізацією. На початку 2016 року Організація із заборони хімічної зброї відрапортувала про повне знищення хімічної зброї Сирії. Втім, це не зупинило сили Асада від застосування хімічних речовин в якості зброї. Так, у відповідь на хімічну атаку з численними жертвами у провінції Ідліб 7 квітня 2017 року ВМС США здійснили ракетний удар по сирійській авіабазі Шайрат, з якої, як повідомлялося, вилетів літак із хімічними боєприпасами.
Скоріш за все, і нинішній удар не позбавив режим Асада здатності виробляти, в разі необхідності, бойові отруйні речовини, а також можливості їх прихованого зберігання. І тим більше, удар жодним чином не обмежив можливості доставки хімічних боєприпасів – у першу чергу, авіаційні. Для цього потрібні масовані удари по військовій інфраструктурі режиму Асада, аеродромах і базах. Однак, такий крок означає вже пряме широкомасштабне втручання США в багаторічний конфлікт у Сирії з метою повалення режиму Асада. А це несе вже загрозу прямого безпосереднього військового протистояння з Росією та Іраном, адже, окрім офіційних російських баз у Тартусі та Хмеймімі, російські та іранські "іхтамнєти" присутні на багатьох інших військових об'єктах та в районах Сирії. Крім того, залежно від масштабу операції, виникне потреба в мандаті ООН. І, що найголовніше – бажання адміністрації США на чолі з президентом Трампом.
І тут ми підходимо до питання: наскільки "місія завершена" після удару союзників у плані розв'язання сирійської кризи і встановлення миру?
Слід визнати, що зовнішня політика адміністрації Трампа, у т. ч. по сирійському досьє, має досить непередбачуваний характер, перебуваючи під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. При цьому, розбіжності між членами команди стають все більш очевидними, передусім, у питаннях, що стосуються відносин із РФ.
За два тижні до ініційованого удару по Сирії президент США заявляв про намір "скоро, дуже скоро" вивести американських військових із сирійської території. Хоча згодом, після зустрічі Трампа з командою з нацбезпеки, у Білому домі повідомили, що негайного виходу не буде, це відбудеться згодом, а допоки потрібно завершити повний розгром організації "Ісламська держава" ("Даеш") та створити умови для запобігання її реінкарнації. За повідомленнями ЗМІ, Трамп під аргументами військових все ж погодився залишитися на невизначений строк у Сирії, однак був, "м'яко кажучи, не дуже радий".
Припустімо, що заява Трампа про вихід із Сирії була його власної ініціативою, або ж просто неправильною інтерпретацією тверджень членів безпекового блоку його команди. Але, так чи інакше, ця заява протирічить попереднім заявам представників американської адміністрації на цю тему. Так, у січні віце-президент Майкл Пенс повідомляв про продовження присутності США в Сирії, причому не лише з метою розгрому "Даеш", а для стримування "ворожого впливу Ірану". А в лютому тодішній держсекретар США Рекс Тіллерсон вказував на те, що присутність американських військових у Сирії, окрім боротьби з терористами та зниження впливу Ірану, також має стати фактором стабілізації, який сприятиме мирному переговорному процесу під егідою ООН у Женеві.
Ці розбіжності в команді Трампа також було яскраво продемонстровано, коли представник США в ООН Ніккі Хейлі (представляє групу "яструбів") анонсувала введення нових санкцій проти Росії за підтримку “хімічного” Башара Асада. Натомість радник Трампа з економічних питань Ларрі Кадлоу пізніше заявив, що Хейлі "поспішила", поки нові санкції не плануються. Хоча Хейлі продовжувала говорити про новий пакет обмежувальних заходів.
Дональд Трамп постійно шукає шляхи для зближення з РФ – саме це є визначальним чинником у його зовнішній політиці, виробленні підходів реагування на ту чи іншу кризу, а також розколюючим чинником серед членів його адміністрації. Два "сирійські" твіти американського президента перед атакою є тому хорошим свідченням: у першому він погрожує – "Готуйся, Росіє", а в іншому, за півгодини – говорить, що причин для найгірших за весь час відносин між США та РФ немає, треба їх покращити і "припинити гонку озброєння". Незважаючи на заяву про "найжорсткішого президента США по відношенню до Росії", особисто Трамп таким не є, що не стосується його Адміністрації, антиросійські дії якої він усіляко намагається пом'якшити (або ж очолити, якщо немає іншого виходу).
Американська політика щодо Сирії як була невизначеною з часів Обами, такою й лишилася: у Вашингтона досі відсутня стратегія врегулювання конфлікту й своєї участі в цьому. Обмежений же ракетний удар у відповідь на хіматаку не міг і не може змінити військовий баланс сил у країні, чи якимось чином змінити траєкторію конфлікту.
Визнавши Асада нелегітимним ще на початку громадянської війни, США, втім, не спромоглися напрацювати ефективний план дій з його відсторонення від влади. Щоправда, слід зазначити, що значною мірою це було обумовлено відсутністю надійного партнера на місцях та розділеністю сирійської як політичної, так і збройної опозиції (не останню роль у чому відіграла наявність різних закордонних центрів впливу, які переслідували свої розбіжні інтереси).
Центральним елементом стратегії Обами щодо Сирії була розпочата у 2013 році прихована програма ЦРУ з тренування та озброєння поміркованих загонів сирійської опозиції, що була спрямована на те, щоб здійснити тиск на Асада та підштовхнути його до мирних переговорів. Програма втілювалася через два оперативних командних центри – MOM у Туреччині та МОС у Йорданії, через які в т.ч. координувалася допомога повстанцям від “групи друзів” Сирії, передусім арабських монархій Перської затоки. Мільярдні інвестиції втім не дали потрібного результату, деякі кошти були розкрадені, частина зброї потрапила до джихадистських угрупувань, куди перейшла і частина натренованих бійців.
Як видається, основною причиною невдачі цієї стратегії стало те, що Вашингтон хотів використовувати підготовлені та оснащені ним загони опозиції для першочергової боротьби не з режимом Асада, а з іншою, салафітсько-джихадистською частиною опонентів режиму – визнаних терористичними організаціями – “Ісламська держава” (“ІДІЛ”) та “Джебхат ан-Нусра” (сирійський філіал “Аль-Каїди”).
Втім, радикалізовані через варварські дії режиму сирійські повстанці, включаючи т.з. “помірних”, вбачали саме в Асаді свого ключового ворога та не дуже горіли бажанням воювати з джихадистами, які, до того ж, були значно впливовіші та потужніші у військовому плані. Після офіційного розгортання в САР у 2015 році російських сил положення “помірної опозиції” лише погіршилося, адже замість заявленої боротьби з “Ісламською державою”, саме вони стали об'єктом інтенсивних авіаударів. У липні 2017 року американські ЗМІ повідомили, що адміністрація США згорнула програму ЦРУ з підготовки сирійських “помірних” повстанців, визнавши її як неефективну. Хоча програма піддавалася значній критиці, втім деякі оглядачі назвали її згортання як “поступку росіянам” – рішення було прийнято Трампом напередодні очікуваної зустрічі з Путіним на полях саміту G20 у Гамбурзі.
Відразу після переговорів Трамп-Путін також стало відомо, що США та Росія домовилися про припинення вогню на південному-заході Сирії (вздовж кордону з Йорданією та окупованими Ізраїлем Голанськими висотами), де вже давно діють підтримувані ЦРУ повстанці. Цей “перший успішний досвід”, як сподівався тодішній держсекретар США Тіллерсон, “може бути поширений і на інші райони”. Домовленість відбулася в рамках ініціативи зі створення т.з. “зон деескалації” в Сирії на тлі ініційованого Москвою власного треку мирного врегулювання.
Слід нагадати, що мирний процес під егідою ООН у Женеві, який передбачав перехідний період та поступову передачу влади Асадом, "застопорився" саме після офіційного військового втручання РФ у сирійський конфлікт восени 2015 року. За допомогою росіян та іранців режим Асада перехопив військову ініціативу, зробивши ставку на воєнне вирішення та переговори з позиції сили. Росія також спробувала обмежити вплив США та Заходу на процес врегулювання, перетворивши женевський майданчик на астанинський, де й була висунута ідея "зон деескалації". Провідну роль тут відігравала сама Москва, а також Іран та Туреччина, яка на той час вже остаточно "побила горщики" з Вашингтоном. Кульмінацією процесу мала стати січнева конференція в Сочі та її очікувані мирні рішення, що "миротворець" Путін планував покласти у свою скарбничку перед виборами. Втім, захід мав провальний характер і жодним чином не наблизив мирне врегулювання.
Натомість "миротворча" Росія активізувала наступ сил режиму на півночі в напрямку зони деескалації “Ідліб" – району, який відносився до сфери впливу Туреччини. Наступ був зупинений лише після того, як повстанці 3 лютого "дивним чином" збили російський штурмовик Су-25.
У подальшому росіяни зосередилися на іншій зоні деескалації – Східній Гуті. Після масованих авіаударів, потужної наземної кампанії та врешті-решт – хіматаки в Думі, цей оплот повстанців під Дамаском упав, а сама зона деескалації припинила своє існування. Можна припустити, що наступним етапом російського "мирного треку" стане ескалація в зоні деескалації північніше Хомса – в останньому оплоті сирійської опозиції в центральній Сирії, який відрізаний від двох інших районів на кордонах з Туреччиною (зона деескалації “Ідліб") та Йорданією (зона деескалації "Дараа"). І якщо ідлібська зона знаходиться у сфері впливу тимчасового союзника Анкари, то район на півдні – “перший успішний досвід” – може стати об'єктом подальшого наступу об'єднаних сирійсько-російсько-іранських сил.
Окремо слід наголосити, що іноземне втручання у громадянську війну в Сирії стає ще більш очевидним та ширшим.
Наразі в Сирії, з різними цілями, присутні військові контингенти Росії та Ірану (поруч із спонсорованими Тегераном формуваннями ліванської "Хізбулли", шиїтськими загонами іракців, афганців та пакистанців), військові частини ЗС Туреччини, підрозділи спецпризначення США (близько 2000) та, меншою мірою, Франції і ще менше – Великої Британії. Крім того, через свої "проксі" в країні присутні арабські монархії Перської Затоки, хоча вплив останніх дещо й зменшився в останній час.
Також свої операції в країні проводить сусідній Ізраїль, який вбачає в Ірані, присутність та вплив якого в сусідній Сирії значно зросли, екзистенційну загрозу. Власне, одночасно з “потрійним ударом” (США, Франція та Британія), окремі авіаудари по об'єктах у Сирії були завдані з “джерела невідомого походження”. Ці удари, як і наступні (в ніч на 17 квітня та в ніч на 30 квітня), а також авіаналіт раніше, 9 квітня, були здійснені по базах, аеродромах та об'єктах, які використовувалися іранськими військами та підрозділами ліванської “Хізбулли”.
Ознайомитись з іноземною військовою присутністю, балансом сил та контролем території в Сирії можна за допомогою карти, розробленої турецьким аналітичним центром Omran Center for Strategic Studies , який фокусується на дослідженні сирійського конфлікту (карта станом на квітень 2018 р., включає лише найважливіші місця іноземної військової присутності):
Як видно на карті, позначений червоним кольором конгломерат умовних “проасадівських сил” (власне військові формування САР, різноманітні загони сирійських олігархів і окремі місцеві кланові формування, ЗС РФ та російські найманці на службі в російських олігархів, Корпус стражів ісламської революції (КСІР) ІРІ та проіранські шиїтські формування, включно з ліванською “Хізбуллою”) контролюють більшість території країни. Хоча й слід зауважити, що у центральній, східній та південно-східній частині країни знаходиться малозаселена пустельна територія (найбільші міста – Дейр ез-Зор на Євфраті та “наречена пустелі” Пальміра).
Два основні анклави сирійської збройної опозиції (зелений колір) знаходяться на півдні (окремі райони провінцій Дараа, Кунейтра та частка Сувейди) та півночі (провінція Ідліб та частинки провінцій Хама і Алеппо). Позначений зеленим кольором анклав нижче провінції Ідліб і є тієї “зоною деескалації №2” (за російською класифікацією) північніше від м.Хомс, яка може стати ближчим часом основним об'єктом удару трійки “Асад-Росія-Іран”. Ще один “зелений осередок” нижче по карті (ближче до Дамаска) наразі вже є “червоним” – оплот опозиції в районі Думейра режим Асада зайняв наприкінці квітня (карту турецького аналітичного центру опубліковано 15 квітня).
Ще один “зелений” осередок знаходиться на сході Сирії в пустельному районі на перетині кордонів Сирії, Іраку та Йорданії. Хоча опозиційним його назвати складно: в районі прикордонного пункту перетину кордону Ат-Танф знаходиться база міжнародної коаліції на чолі з США (за повідомленнями ЗМІ, окрім американських спецпризначенців, також присутні британські).
Говорячи про контроль території опозиційними силами, водночас слід зауважити, що цей контроль здійснюється фактично спільно з організацією “Хейат Тахрір аш-Шам” (ХТШ) – реінкарнація, нова лейба сирійської “Аль-Каїди” “Джебхат ан-Нусри”. ХТШ є одним із найпотужніших повстанських угрупувань на півночі (провінція Ідліб та Алеппо), хоча зберігає свої позиції й на півдні в провінції Дераа. Примітно, що розгортання присутності турецької армії в зоні деескалації “Ідліб” (головний вплив на місцях здійснює ХТШ), не могло не відбутися у координації з цією джихадистською організацією.
Райони на півночі провінції Алеппо (синій колір) займають турецькі військові та лояльні їм протурецькі загони сирійської опозиції. Курдський кантон Афрін був зайнятий в ході розпочатої у січні операції ЗС Туреччини “Оливкова гілка”, прикордонні райони на схід у бік Євфрату – минулого року під час операції “Щит Євфрату”.
Територія ж на схід від Євфрату (з невеликими виступами на правий берег річки в районі Манбіджа та ат-Табки) знаходиться під контролем “Сирійських демократичних сил”. Саме СДС, створення яких розпочалося відразу після російського вторгнення у 2015 році, США обрали в якості свого основного наземного союзника в Сирії для боротьби з “Даеш”. Активізація надання допомоги цій мультирелігійній та мультиетнічній коаліції угрупувань особливо спостерігалася після згортання програми ЦРУ з тренування та озброєння помірної опозиції. За підтримки очолюваної США антиіділовської коаліції цей альянс з домінуванням курдів звільнив у жовтні 2017 року столицю ІДІЛ ар-Ракку, а також інші райони вздовж Євфрату в напрямку іракського кордону. За повідомленнями ЗМІ, неофіційно на підконтрольній СДС території, окрім американських баз, присутні також французькі спецпризначенці.
Міжнародна терористична організація “Ісламська держава” наразі зберігає свої позиції в малозаселених районах на сході країни біля кордону з Іраком по обох боках річки Євфрат. Ще один осередок – на півдні провінції Дараа біля Голанських висот. Також бої з бойовиками ІДІЛ наразі відбуваються в населеному палестинськими біженцями районі Ярмук у південному передмісті Дамаска.
Поруч із цим, слід зазначити, що очолювана курдами коаліція наразі контролює більшість “економічно корисної Сирії”: родючі землі вздовж Євфрату, генерація електроенергії як наслідок контролю ГЕС, родовища газу і, найголовніше, курди контролюють абсолютну більшість нафтових родовищ країни, включно з найбільшими – аль-Омар і ат-Танак.
Між тим, зайняті курдами нафтогазові родовища є неабиякою спокусою для російських олігархів, які під приводом “операції ВКС РФ” намагаються заробити на сирійських ресурсах. Передусім, це стосується наближених до Путіна Євгенія Пригожина та Геннадія Тимченка, які офіційно присутні в Сирії через свої компанії “Європоліс” та “Стройтрансгаз” відповідно. На ділі ж обоє олігархів фінансують загони російських найманців (а ля “ЧВК Вагнера”), які спільно з силами режиму звільнюють необхідні, багаті на ресурси території. Те, що жадібність олігархів до чужого вартує життів сотень росіян, як продемонстрував інцидент 7 лютого поблизу Дейр ез-Зора – питання другорядне. Прагнучи захопити газопереробний завод “Коноко” та одне з найбільших газових родовищ Сирії ат-Табійа на східному березі Євфрату, росіяни поставили під загрозу життя американців, які були там присутні – у відповідь військова машина США продемонструвала, що такі дії не буде толерувати та готова вбивати будь-кого, у т.ч. росіян, щоб захистити своїх.
Інший, і головний патрон Асада – Іран – за останні роки війни в Сирії значно поширив свій вплив у країні. Присутність підрозділів КСІР, ліванської “Хізбулли” та інших підконтрольних шиїтських формувань спостерігається у центральних, північних, східних та південних районах Сирії. Ключова мета Тегерана – створення т.з. “шиїтського півмісяця”, сухопутного коридору, який би сполучив західні кордони ІРІ через Ірак та Сирію до ліванського узбережжя Середземного моря. Такий собі спис із наконечником у вигляді “Хізбулли” для використання проти свого головного ворога – Ізраїлю.
Карта контролю території та розміщення російських та іранських (проіранських) сил, розроблена провідним американським аналітичним центром "Інститут дослідження війни" (ISW), який фокусується, зокрема, на вивчення сирійського конфлікту:
Створення інтегрованої безпекової архітектури, що простягається поза кордони ІРІ, сприятиме подальшому домінуванню Тегерана в регіоні. Це, поруч зі зміцненням впливу Росії в Сирії, загалом несе величезні виклики для інтересів Вашингтона та союзників. І, очевидно, не влаштовує ні адміністрацію США, де на керівних посадах зараз антиіранські “яструби” Майк Помпео (держсекретар, екс-глава ЦРУ) та Джон Болтон (радник президента з нацбезпеки), ні Саудівську Аравію (де головного противника вбачають саме в Тегерані), ні, тим більше, Ізраїль.
Власне, все частіші удари ЦАХАЛу по іранських цілях у Сирії (незважаючи на російську ППО, яка нібито перекрила повітряний простір країни) є свідченням того, що Тель-Авів надзвичайно сильно “стурбований” присутністю іранців неподалік своїх кордонів. Зусиллями в напрямку стримування впливу Ірану в Сирії можна розцінювати й ініціативу США та Саудівської Аравії направити до Сирії арабський військовий контингент (на чолі з Ер-Ріядом). Водночас, ідея, як видається, наразі має мало шансів на реалізацію з огляду на відсутність реального бажання в арабських країн з цього приводу через різні причини (за винятком КСА, війська якої, втім, значно скуті конфліктом у сусідньому Ємені). Крім того, арабський контингент може бути ефективним лише за умови наземного командування та повітряної підтримки США. Заяви ж Трампа щодо виведення військ вносять певні непорозуміння в ситуацію.
Як видається, збільшити тиск на Асада та його “друзів” з метою примусу обрати шлях до миру внаслідок переговорів може лише посилення та консолідація позицій США у Сирії, передусім, на північному сході країни. Зміцнення зони контролю на підконтрольних СДС територіях, у тому числі за допомогою інструкторів, озброєння та військово-повітряних сил, є необхідним важелем тиску на Асада для просування врегулювання в Женеві, як і для остаточної ліквідації осередків організації “Даеш” чи її реінкарнацій.
Водночас, зміцнення позицій курдів з PYD/YPG, які де-факто контролюють північ Сирії, зіштовхується з негативною реакцією з боку Туреччини, яка розглядає їх як терористів та загрозу для своєї нацбезпеки. Подолання цього виклику з боку союзника по НАТО, запевнення його у підтримці територіальної цілісності Сирії та відсутності загрози з боку курдських сил потребуватиме неабияких зусиль та маневрів з боку Вашингтона. Інші виклики – непередбачувана агресивна поведінка Росії та “багатоходівки” Путіна, зростання конфронтації з Іраном, вплив якого зростає, й ізраїльська реакція на цей фактор, що може спровокувати пряме зіткнення іноземних країн у Сирії.
Так чи інакше, сирійський конфлікт на сьомому році свого існування залишається все ще далеким від розв'язання й припинення кровопролиття. Місія з його врегулювання ускладнюється, окрім впливу глобального джихадистського руху, ще й переплетінням різновимірних конфліктів, характерних для Близького Сходу – між сунітами та шиїтами, турками та курдами, Ізраїлем та Іраном. В останній час також додалося загострення у відносинах США з Іраном та Росією, що несе зростаючі масштаби загроз. Розв'язати цей клубок протиріч та інтересів ближчим часом не вбачається можливим, натомість – його ще більше заплутування є більш імовірним.
Василь Короткий, Київ.
