В Ірані на вулиці вийшов «Антимайдан», а громадянська війна – навряд чи можлива
За повідомленням ІРНА (Інформаційна агенція Ісламської республіки) в Ірані у сімох провінціях (цікаво, чому не в столиці?) на вулицях міст з’явилися масові демонстрації на підтримку влади. Є фото цих демонстрацій, зокрема, від агенції Reuters. Щось схоже на іранський варіант Антимайдану, якщо, звісно, антивладні протести, що тривають в країні вже тиждень, називати Майданом. А ще згадується Туреччина літа позаминулого року, коли турецькій владі вдалося організувати масові демонстрації на противагу спробі військового перевороту, а потім під цим приводом жорстко обмежити опозицію.
Які порівняння не добирай, суть одна: сьогодні можна припустити, що влада в Ірані зуміла оговтатися після шоку від раптових масових протестів. Інформації з Ірану за останню добу не стало принципово більше, однак такий висновок - очевидний. Сотні затриманих поліцією демонстрантів, відсутність 2 січня демонстрації у Тегерані, введення у бунтівливі міста частин Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), і, нарешті, провладні демонстрації – більш, ніж переконливе свідчення, що антивладний рух, як мінімум, сповільнюється. У справі захоплення влади (тобто, повалення старої влади) будь-яка затримка, зволікання – смертельно небезпечна для революціонерів (бунтівників, заколотників тощо). Про це вичерпно і чітко писав сто років тому революціонер-практик В.І.Ульянов-Ленін.
Чи можна вже казати про поразку нинішніх протестів в Ірані? Навряд чи така категоричність буде виправданою, незважаючи на запевнення іранської влади, що «безлад в Ірані закінчиться в найближчі дні» (заступник міністра внутрішніх справ). Цілком можлива друга хвиля наступу на владу, яка може виявитися потужнішою за першу. Дуже багато іранців повелися в перші дні протестів вкрай радикально. Гасла «смерть диктатору!» і прямий заклик до повалення влади релігійних лідерів – таке теократична влада Ірану не може пробачати. До речі, затриманим поліцією демонстрантам вже офіційно погрожують смертною карою за «неповагу до Бога». Протести 2009 року не зачіпали релігію, тоді йшлося лише про чесність президентських виборів, тому обійшлося без масових репресій. Тепер ситуація принципово інша, і вона змушує опозиціонерів йти, що називається, до кінця. В Інтернеті можна побачити перелік основних вимог протестантів до влади; він незрозумілого походження, і його, звісно, треба сприймати обережно, але непримиренний характер протесту - відображає: 1) скасування влади духовенства; 2) добровільне носіння хиджабу жінками; 3) свобода ЗМІ; 4) відокремлення релігії від політики; 5) незалежний суд. Побачимо, чи зможе готовність частини протестантів боротися до кінця переважити організовану силу влади.
Армія в Ірані (це приблизно 350 тисяч осіб), як і належить армії, у внутрішню політику не втручається. Генералітет там цілком лояльний до влади і контрольований нею, і без його наказу солдати залишаться в казармах. У разі, якщо влада наважиться вивести армію проти протестантів, тоді, теоретично, можливий варіант непокори, бо основу (дві третини) іранської армії складають призовники. Однак владі нема потреби, принаймні на даний момент, виводити армію. У країні є ще одна армія – згаданий КВІР. Це військова структура чисельністю близько 125 тисяч осіб, яка має на озброєнні всю можливу військову техніку, поділяється на сухопутну, авіаційну та військово-морську складові, підкоряється безпосередньо верховному лідеру Ірану аятолі Алі Хаменеї, формується виключно з добровольців, які навіть подумати не можуть, що політику і релігію треба розділяти. Одним словом, дуже надійна опора чинному режиму. Єдина проблема – цих ста з лишком тисяч може елементарно не вистачити, якщо на протест разом піднімуться всі великі міста Ірану. Тож багатотисячний «Антимайдан» як додаток до КВІР може виявитися вирішальним фактором, що дозволить владі приборкати бунтівників.
Багато зараз говорять і про варіант громадянської війни, за прикладом Сирії. Однак ймовірність його близька до нуля. Іран, на відміну від Сирії – моноетнічна і монорелігійна країна. Там нема кланів феодального типу, які могли б стати базою для війни проти центральної влади. Нинішні протестанти – це соціальна група, навіть не клас, що складається в основному з освічених молодих людей, яким набридли злидні і відсутність соціальних перспектив в умовах теократичного політичного режиму. Вони не мають ні політичної, ні етнічної, ні релігійної організації, яка б могла опонувати режиму. Загальний страйк виявився лише рожевою мрією протестантів. Тобто, у Ірані сьогодні ми бачимо потужний в сенсі масовості та радикальності гасел, але дуже й дуже слабко організований протест. Такий протест практично не має шансів перерости у громадянську війну.
Юрій Сандул. Київ
