Туреччина: як озирнутися в бік Азії

Туреччина: як озирнутися в бік Азії

1034
Ukrinform
Ширший погляд на енергетику світу дає можливість знайти ключ до вирішення багатьох проблем

Навіть не уявляла, що проходитиму тренінг з енергетичної журналістики в такій країні, в такій компанії і з таким викладацьким складом. З журналістами з Середньої Азії спілкувалася лише кілька разів, коли їздила в складі журналістського пулу, супроводжуючи когось з офіційних осіб.

Турецьке агентство міжнародного співробітництва організувало академію (так вони назвали тренінг з енергетики) для журналістів Азербайджану, країн Середньої Азії, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану), Монголії і... України.

Оплата квитків учасникам, проживання в центрі Анкари, лекції з запрошенням відомих в енергетиці спікерів, участь кращих журналістів урядового агентства Анадолу-Ажанси, синхронний переклад російською по шість годин на день (працювали два перекладачі), культурна програма по вихідних. Це було недешево для держави, яка рахує гроші. І все це – типові ознаки того, що держава, яка приймає, ну... немовби не проти мати друзів і симпатиків у країнах, чиїх журналістів вона покликала. Так проявляється м'яка сила. Причарувати Середню і Східну Азію – зрозуміло.

* * *

"Ви питаєте, чиї інвестиції переважно – Туреччини чи Китаю, – перепитав один з професорів студентку з Казахстану. – А чому одне повинно бути за рахунок інших. Не можна обмежуватися лише однією-двома країнами. Подивіться, Монголія стала зоною інтересів переважно Китаю та Росії. Хіба не важлива диверсифікація?"

Це, як на мене, стало однією з формул заходу. Невелика частина землі з ресурсами, привабливими для Китаю, країни так званої Середньої Азії, які потроху відкриваються. І чому б Туреччини не поборотися за присутність в регіоні і дати зрозуміти, що геоекономічній експансії Китаю є розумна альтернатива?

* * *

Я не одразу могла зрозуміти, що в цьому складі робить Україна. Звичайно, зіпсовані відносини з однією країною відкривають можливості для іншої. Але для цього нашим спікерам довелося виявити не тільки гостинність, а й терпіння.

* * *

Однією з перших лекцій, яку ми почули, була лекція енергетичного експерта, професора Дженка Пали. Він у Туреччині – особа легендарна, брав участь у всіх великих трубопровідних проектах Туреччини і був одним із батьків трубопроводу Nabucco.

Набукко – чудовий нереалізований проект магістрального газогону довжиною 3300 км з Туркменії і Азербайджану до країн ЄС, насамперед Австрії і Німеччини. Він міг стати чудовим прикладом диверсифікації поставок російського газу, але був анульований тому, що Європа надто довго тупцювалася на місці, а Росія надто наполегливо їздила в Європу.

Дженк Пала розповів нам, що це саме він дав назву «Набукко», оскільки дуже любить опери Джузеппе Верді, і він слухав цю оперу одразу після першої багатосторонньої зустрічі щодо трубопроводу. Потім професор мимохіть згадав про те, що Україна втрачає свій транзитний потенціал, і що немає нічого вічного. І що зараз він працює в газопроводі «Турецький потік», в тому числі співпрацює з Росією.

«Шановний професоре, – подумала я, – розумію, що ви були батьком проекту Набукко, і ваш розповідь про нього здається і цікавою, і по-своєму драматичною. На моє переконання, ЄС серйозно помилився, що не вибрав його. Можливо, це штовхнуло вас співпрацювати з Росією. І ви по-своєму праві. Але при цьому, я вірю – така цікава людина збереже інтелектуальну чесність і не буде пояснювати обхідні трубопроводи кризами або ненадійністю України. Ми вже наростили прокачування – ми у формі. Нам в Кремлі хочуть обнулити транзит – от і все».

Подумала й сказала. Професор лише посміхнувся.

* * *

На наступній лекції Дженк розповідав про те, як утворювалася Саудівська Аравія, як розходилися по руках вуглеводневі багатства Османської імперії. Але мою увагу привернув наступний епізод лекції. "British Petroleum до Туреччини привів Соломон з Одеси на початку XX століття. Точніше – Сідней Рейлі, відомий вам, як агент Мі-6 Джеймс Бонд. Був такий собі Нокс, віруючий католик, який багато зробив для Ірану. Керівництво Ірану дало йому право на безподатковий безоплатний видобуток нафти на 65 років. Така собі безкоштовна концесія, плюс він про щось домовився з Османами. Коли Нокс повертався в якісь католицькі палестини, то на кораблі познайомився з красивим священиком, який волав: якщо ти віддаси мені цей папір, то ми розгорнемо в дорогій тобі Туреччині християнську місію. Нокс одразу віддав папір. Соломон віддав дозвіл Британії і BP зайшла в Туреччину".

(Я одразу на лекції погуглила цей факт про Рейлі, і зрозуміла: шанси на те, щоб ця історія була правдою – 50 на 50).

* * *

- Я помітила, що про королівство Саудівська Аравія професор говорить без великої любові. Туга за Османською імперією? – кажу я на перерві іншим студентам.

Перекладачі посміхнулися:

- Буває.

- Ну, нічого – Англія змирилася. Австрія змирилася. Та й Туреччина змирилася, минеться, – завершила я. – Тільки одна країна ніяк не може змиритися. Але ми їй допоможемо.

* * *

До речі, на лекції прозвучав і такий "смаколик": професор розповів, що Рем Вяхірєв, якого не пускали на якийсь енергетичний об'єкт, схопив охоронця за барки, довго трусив і мало не обіцяв стерти на порох. Журналісти Середньої Азії дещо шоковано мовчали.

* * *

Ще один викладач говорив про те, що Туреччина, позбавлена природних багатств, цілком може стати хабом. Вони можуть бути гравцями на ринку транзиту з Азії в Європу. Я при цьому думаю про те, що Росія так хоче вибити Україну з транзитерів, що готова поділитися транспортними можливостями з Туреччиною заради обхідного шляху. А може і не так вже погано, якщо в газпромівську трубу на правах транзитерів будуть влазити всі, хто хоче, – росіяни втратять монополію в Середній Азії.

Втім, у Європи намітився єдиний голос. ЄС визначив свою позицію. Третій енергопакет знімає спроби вести потік далі Болгарії, він швидше за все зупинитися на кордоні з Туреччиною. Я дізнаюся цю новину прямо на лекції, і мені від щирого серця хочеться налити шампанського всім учасникам. Але мені заважають дві речі. По-перше, деякі з них були б не проти выдправляти свій газ до ЄС, по-друге, вони – мусульмани.

* * *

Про мусульман, до речі.

В їдальні питаю журналістів із Середньої Азії, чи їдять у них сало – в Україні якраз його зимовий, високий, можна сказати, сезон.

- Батьки їдять. А молоде несвітське покоління ні – психологічний бар'єр. Мусульманам не можна.

- А ви начебто пиво пили – хіба мусльманам можна?

- Ну, по-перше, від сала легше відмовитися, а по-друге, на алкоголь немає міцної заборони.

- А якщо батьки поїли сала, їм треба сповідатися в мечеті? – запитую я.

- У сенсі: каятися?

- Так.

- Не знаю, але зовнішньо вони не покаялися і почувалися цілком задоволеними.

* * *

Паралельно намагаюся прозондувати ставлення своїх колег до Росії. Росія висуває концепцію широкої Євразії – чи вони хочуть відчувати себе її частиною, єдиним з нею простором.

Колеги усміхнені, але не такі радикальні щодо РФ – радше глузливі. Так, російська мова – офіційна, сфера застосування не звужується. Так, вони купували дешеві ресурси. Хоча казахстанці розповідають, що Росія намагається влізти навіть у новий правопис, щоб він не був схожий на турецьку мову.

А я за нагоди натякаю, що дружби на рівних не буде, вони для Кремля будуть завжди недорозвиненими кочівниками, як і ми для них недорозвинені хохли.

* * *

Наступна пара – "Енергетична дипломатія".

Я знову чую про транзит, про зникаючий потенціал України та переважне право сили Росії.

- Шановний професоре, то, що ви називаєте енергетичною дипломатією Росії та переважним правом сили, – не більше, ніж політика бейсбольної бити з використанням кіберзброї, диверсій, шантажу і фальсифікацій. Я готова проілюструвати це безліччю прикладів. Росія перемагає? Ні. Варварство не здатне перемогти в довгостроковій перспективі.

Професор усміхається, зітхає, каже, що згоден з оцінкою Росії, але... (робить паузу).

* * *

За тиждень складала іспит з енергетичної дипломатії. Порівняла зовнішньополітичний інструментарій США в енергетиці: санкції, виграні спори, нарешті, останні договори з Китаєм (США, як відповідальної країни) і витівки нашої біснуватої сусідки. Для балансу, серед ризиків американської енергополітики назвала ймовірну сутичку Росії і США за Арктику. І припустила, що земля не дуже добре почувається після сланцевого видобутку, а США – все ж таки автори «сланцевої революції».

"Отже, шановний професор: ви наочно бачите, чим відрізняються вуглеводні, як бізнес і цивілізований лобізм – і вуглеводні, як кийок", – професор посміхнувся і запитав, чи я не з Одеси.

* * *

Я з цікавістю слухала інші відповіді на іспиті. Дівчинка з Азербайджану розповіла, що її ідеал – енергетична політика і дипломатія Норвегії. Пораділа тому, що я не самотня у своїх симпатіях. (І для мене найвражаючою поїздкою була все ж поїздка кілька років тому до Норвегії, в їх компанію Статойл). Професор попросив дівчинку назвати недоліки енергодипломатії. Вона вперто заявила, що їх не бачить (о, національний характер – недарма Азербайджан поставив першу в регіоні жіночу гімназію).

* * *

Ввечері сидимо в лобі-барі з колегами, яких я жартома назвала новим "східним партнерством" (Азія та Кавказ).

- У нас в Азербайджані є аналог російської програми "Жди меня". Щоразу приїжджає хтось з Росії: з Пермі або Твері - і шукає свого батька. Я думаю: ну мужики, що ж ви так їздите вдало в Росію.

- У нас сьогодні день національної валюти.

- Вітаю. Нехай буде зелена і міцна.

- Це – не вона, а він. Він міцний, тільки від нафти залежить. ))

- Як там у вас російські співвітчизники?

- Вони відчувають себе казахстанцями. У нас немає таких проблем.

- Лано, ти запам'ятаєш мене патріархальним деспотом?

- Ні, я запам'ятаю тебе журналістом, який відмовився їхати у прес-тур до Криму.

- Туди не поїхав жоден азербайджанський журналіст. Поки окупований Карабах, ми вас розуміємо.

Горизонтальні зв'язки між народами – правильна річ.

* * *

В останній день обговорюємо з колегами Афганістан.

- Треба ж, не країна, а бандитські перестрілки, а при цьому Киргизія і Пакистан мають з ними справу, будують інфраструктуру. Тягнуть лінії електропередач, мало не трубопровід класти збираються. Не бояться..., – необережно кажу я.

- Лано, – перебиває мене мій новий друг, – як ти так можеш? Я ніколи не думав погано про Україну, я друг вашого посольства. Звідки неповага до Афганістану? Ця країна – як людина, яка сорок років б'ється за свою свободу – то з росіянами, то з американцями.

- Вибач, – згадала я, – але вони переховували бен Ладена.

- А що вони могли зробити? Це гори...

- А що, афганці не контролюють свої гори?

- Навіть якщо так. Хто візьме на себе відповідальність за таке? Селянин? Уряд? І потім, Америка сама зліпила бен Ладена...

- Давай без мегаконспірології. Великі країни іноді свинячать і підтримують поганих хлопців. Але ніколи Штати не підірвали б своїх громадян.

- Добре, давай так: у Баку є студенти з Афганістану – не п'ють, не гуляють, націлені на те, щоб повернутися додому і будувати країну. Так вони мені й кажуть. Вони усвідомлюють свою місію.

- Вони сильніші талібів? Переможуть їх освіченістю і патріотизмом?

- Дайте Афганістану 20 років. І він еволюціонує. Вони самі розберуться. До речі, а що ти думаєш про Ірані?

- Ну, я б не хотіла посилення країни, якою правлять мулли, аятоли. А тобі не страшно: ядерна валіза для релігійної влади?

- Я п'ять років був туди нев'їзним. А коли потрапив, то здивувався культурі, рівню розвитку, медицині, гідності. А щодо ядерної валізки, то... чому їм повинні наказувати? Вони самі господарі в своєму домі.

- Деякі країни наказують. Заради безпеки. А якщо Іран напічкає і Сирію зброєю – світ, не буде безпечніший.

- Тобі просто треба туди з'їздити. Просто подивитися.

Таким чином, я почула іншу думку. Іншу зовсім.

Розмови з колегами, так само, як і напуття: дивитися на енергетику всього світу, а не лише свого регіону, бачити її ключем до вирішення багатьох проблем – це, здається, назавжди.

* * *

Ми виїжджаємо з Анкари, обмінюючись візитками, обіцянками коментувати важливі події у своїх країнах. Вірю, що так і буде. Якось мені стала цікавою Азія. Летимо з зупинкою в Стамбулі, де для нас передбачена програма. Через зміщення у графіку нам дають на неї тільки 15 хвилин, але нові друзі – мусульмани відвойовують для мене не 15, а сорок хвилин. Я заходжу в собор Святої Софії. Стаю в куточку, хрещуся. І тут до мене підходить охоронець і каже: тут не можна хреститися. Я згідно киваю, дістаю айфон, де завантажені молитви і продовжую читати вже без хресного знамення...

Лана Самохвалова, Київ-Анкара

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>