Макрон вибори у Сенат не програв. Просто він ще не став Бонапартом
Отже, результати перевиборів половини членів Сенату Франції минулої неділі показали нібито несподівані результати: своє представництво збільшили представники консервативної партії “Республіканці” (в них тепер більше 140 мандатів), майже залишилися при своїх позиціях вщент розбиті як на президентських у травні, так і на парламентських перегонах в червні, соціалісти (в них - майже 80 сенаторів), не втратили нічого ані центристи із “Демократичного руху” (близько 40 голосів), ані “ліваки” (близько 20), як завжди “в прольоті” тільки-от “Національний фронт” Лє Пен, але це, здається вже французька традиція...
Як традиція та провінція гальмують макронівський “марш!”
Але всі чекали на результат партії новоспеченого президента Еммануеля Макрона “Вперед, Республіка!”, що має більшість в нижній палаті парламенту. Сталося не те щоб диво, але ця політсила не зберегла, а... навіть погіршила свій результат: було в них 29 місць в Сенаті, а буде тепер тільки 27, тому що двоє висуванців не були переобрані. Як же ж таке сталося? Це вже наслідок падіння популярності молодого президента?
Не новина, що президент Макрон - це, передусім, перемога публічної політики та відкидання традиційних підходів до неї. Макрон звик ламати стереотипи. І на загальнонаціональному рівні з цим і він особисто, і його партія впоралися доволі легко. А от далі вступили в гру традиції французької політики, і вони в конкретному випадку Макрону виявилися поки що не по зубах.
Справа в тому, що Сенат у Франції обирається у непрямий спосіб. А конкретно - колегіями виборщиків, утворених з представників місцевого самоврядування та депутатів муніципального, регіонального та національного рівнів. І от ця обмежена група за добу (!) проводить два тури голосування та визначає переможця. В чому ж нюанс? А в тому, що муніципальні та регіональні вибори у Франції відбулися ще 2014 та 2015 року відповідно, на перших взагалі перемогу святкували соціалісти, а на других - вже ті самі республіканці, Лє Пен обидва рази виступала у ролі “нацистської загрози”. А про Макрона як політичну фігуру 2-3 роки тому ніхто й гадки не мав. І от зараз ця фантастична траекторія його шляху у Єлисейський палац повернулася йому у вигляді проблем з виборами Сенату.
За нових сенаторів голосували ті самі соціалісти та республіканці із муніципальних та регіональних зборів, і для них однопартійці у кріслі сенаторів, звичайно виявилася ріднішими. А партії Макрона нема чого протиставити цій корпоративній “поруці”, навіть наявна група “макроністів” у Сенаті зібрана із колишніх... або соціалістів, або республіканців, і втрата мандатів навіть двох сенаторів - це просте та прозоре свідчення, що політичного пристосуванства колишнім однопартійцям не забули… Отака залізна політична логіка.
В партії Макрона заявили, що така установа, як Сенат, мовляв, надто традиційна, не для сучасних ідей та людей. Дійсно, французький Сенат це здебільшого орган балансу державного «каркасу» Франції, що існує ще з часів Великої Французької революції, пройшовши стадії як від, власне, парламенту до такого собі “охоронця державних традицій”. На прийняття законів цей орган впливає відносно, все одно все вирішується в нижній палаті, але виступити арбітром у політичній кризі, гарантувати виконання процедури тих чи інших законів - це функція Сенату. А Макрон, повторюємо, прийшов традиції ламати, але ж не всі…
Не буде перебільшенням сказати, що президенту Макрону вплив на Сенат не потрібен критично. Місяці його перебування при владі все ж таки підтвердили одну пересторогу, яку мали й ми під час вступу молодого президента на посаду у травні. Більшість французьких політиків хворіє на “комплекс Наполеона”. Тобто, це бажання особисто вирішити “усі проблеми” та бути одноосібним лідером та героєм. Еммануель Макрон не є винятком. Відтак і критика нинішнього президента Франції будується на тезі про його “бонапартизм”, зневажливе ставлення до французьких політичних традицій, парламентаризму та ЗМІ. Макрон, до речі із цим погоджується і часто висловлюється в дусі, мовляв, я керую зі своєю командою і ми беремо відповідальність, і в Наполеона були, до речі, свої маршали, яким він довіряв. Це достатньо смілива заява. За нею зневага до нудної формальності, що і привела Францію у квітні 2017-го до вибору «без вибору»: або Лє Пен, або Макрон.
Макрону треба стати «залізною леді»
А на порядку денному в Макрона стоять дуже гострі виклики.
Армія. Французька еліта якось “проковтнула” сенсаційний поворот президента у підходах до збройних сил, яким урізали фінансування та збираються провести скорочення в управлінській структурі. Це теж виклик закладеній ще за де Голля традиції особливого місця армії в житті Франції. Але зараз, коли треба економити гроші, не до шанування минулого, витрачати треба лише на реально необхідне.
Профспілки. Найголовніше випробування для нової влади — це реформа трудового законодавства, яку Макрон почав ще за часів свого перебування міністром економіки. Вона запланована в ліберальному дусі та передбачає скорочення робочих місць у бюджетному секторі, перенавчання звільнених та забезпечення їх роботою переважно в приватному секторі. Тобто, французам робоче місце гарантують, але для того, щоб його отримати, треба вийти із “зони комфорту” та навчитися жити наново. Тут Макрона чекає надважка битва за злам ще однієї давньої французької традиції - міцних та галасливих профспілок, що готові виводити тисячі людей на демонстрації за права трудящих хоч щодня. Французькі профспілки - це не купка функціонерів із матеріальним інтересом, як у пострадянських країнах, це реальна політична організація, що була головним чинником усіх попередніх перемог тієї ж Соціалістичної партії. Це завдяки їм на минулих президентських виборах за лічені тижні аж до 20 відсотків зріс рейтинг ліворадикального політика Жана-Люка Меланшона, який, до речі, стає зараз головним публічним політичним опонентом президента.
Цей виклик - він справді важливіший за кілька зайвих крісел у старому доброму Сенаті, від якого трудова реформа жодним чином не залежить. Фактично сьогодні Макрон стоїть перед вибором Магарет Тетчер, якій свого часу в Англії довелося долати шалений і добре організований спротив шахтарів планам ринкової перебудови (читай - ліквідації) галузі. Тепер для Макрона, як для Залізної Леді - відступити та піти на поступки значить не дати економіці шансу на зростання.
От і виходить, що армійському лобі, профспілкам, лівакам, «старим» партіям доведеться й далі згідно з французькою традицією рішуче протестувати, а президенту Макрону з його партією — далі намагатися зламати чергові усталені звички та стереотипи. Здається, це теж вже стає французькою політичною традицією.
Віктор Чопа, Київ
