Як Дональду стати Рональдом
В чому сутність політичних проблем, що серйозно хитають систему американської влади? Чи це такий знайомий українцям конфлікт повноважень різних гілок влади? Чи просто особистісне протистояння різних кіл еліти? Чи справа дійсно в тому, що на чолі Сполучених Штатів опинилася фігура, яка не відповідає викликам часу?
Американська політична криза сьогодення знову підіймає питання ролі особистості в історії.
Погодьтеся, парадоксально виглядає ситуація, коли Конгрес ледве не одностайно приймає пакет санкцій щодо тоталітарних та антидемократичних країн (Іран, КНДР, Росія), а президент його підписує, але потім зауважує, що незгоден із частиною положень. А перед голосуванням Трамп говорив, що він би склав куди більш жорсткий документ і взагалі – тільки він може поставити на місце і Кіма в Пхеньяні, і Путіна у Москві.
Власне, з чим незгодний Трамп в проголосованому законі? Здається, головне - це заборона президенту переглядати або відміняти санкції та взагалі одноосібно визначати стратегію Штатів стосовно нової «осі зла». І це при тому, що міжнародна політика була завжди пріоритетом саме американських президентів. Це Франклін Рузвельт був серед переможців у Другій Світовій, це Кеннеді домовлявся під час Карибської кризи, це Рейган став могильником СРСР, а Клінтон - керманичем однополярного світу. А Трампу Конгрес практично одноголосно говорить зараз: «ні», ми будемо тебе контролювати. І як тут не образитися?
Не буде перебільшенням назвати прихід Дональда Трампа до влади найбільш неочікуваною подією останнього десятиріччя. Якщо порівняти його постать із персонами попередників – що Буша-молодшого (він хоч й не відрізнялися елітарним інтелектом, але був дуже міцно вбудований в бізнесову еліту світу), що Клінтона (який уособлював собою іншу – кар’єрну еліту), що Обами (що просто є прикладом американської мрії та ілюструє собою усю історію розвитку країни та демократії) – то виявиться, що Трамп – не просто не типовий, а дійсно антиелітний кандидат. Так, він мільярдер, але скільки разів він банкрутів? Так, він живе законами бізнесу, але – ніколи не був долучений та прийнятий елітою. Навіть в особистому та родинному вимірах – він розірвав шаблон, і вже справа смаку – подобається це комусь чи ні.
І головне – Трамп йшов на вибори із достатньо прозорим натяком для верхівки: я осушу «вашингтонське болото». Власне, усі кроки президента за 200 днів, що він вже провів у Білому домі, були направлені саме на переформатування стилю управління країною. І, якщо не брати до уваги (хоча робити це треба обов’язково! Ред.) в принципі, його доречність, то це такий собі авторитарний, лідерській стиль, що не потребує ніякої допомоги чи порад. Саме цим можна пояснити кадрову політику Трампа, що спирається або на представників військових кіл, або – на вихідців із бізнесу. Трамп зробив необхідні жести вдячності республіканській еліті та призначив голову національного комітету партії Райнса Прибуса головою своєї адміністрації, а близького до нафтового клану Бушів Рекса Тіллерсона – держсекретарем. Але перший вже полишив свою посаду, а другий – нібито зрозумів, в яку він втрапив халепу, та шукає варіанти... Те саме – про конфлікт із колишнім керівником ФБР Комі та поки що чинним генпрокурором Сешнсом. Трагікомічно виглядають перестановки всередині Білого дому, коли люди не втримуються на посаді вже навіть не протягом кількох місяців, а навіть однієї декади.
Так, США – президентська республіка. Але президент – це не цар чи навіть не власник абсолютного пакету акцій умовної корпорації «Америка». І саме це довели Трампу представники обох партій у Конгресі та поставили перед нелегким вибором: або, шановний друже, ти береш до уваги, що окрім твоєї достатньо строкатої політичної передвиборчої програми та популістських обіцянок виборцям є ще й цінності та правила організації управління країною, або – а чи не піти нам шляхом імпічменту? Погодьтеся, ділемма із тих, над якими варто поміркувати спокійно та врівноважено, тому ідея піти у відпустку – дуже вчасна для Трампа саме зараз.
Усе нове – це добре забуте старе
Колись американці обрали своїм на той час найстаршим президентом республіканця Рональда Рейгана, якому було 69 років. Але цікаво інше. Рейган, що був губернатором Каліфорнії, а до цього – кіноактором та продюсером, не сприймався республіканським істеблішментом, йому так само, як і Трампу через майже 40 років, довелось долати спротив щоб отримати можливість балотуватися в президенти, так само сприймалися як авторитарні його принципові консервативні погляди. Але Рейган зміг відчути час та визначити свою місію в світовій історії. Чи то аналітики були в нього добрі, чи то просто інформація розвідки зіграла свою роль. Рейган поставив на перший рядок порядку денного глобальну тезу: Радянський Союз та тоталітарна соціалістична система мають зазнати поразки від демократії і саме Сполучені Штати мають зіграти на цьому віражі історії ключову роль.
Так, не лише зовнішнє втручання Заходу, а передусім – внутрішні проблеми та неспроможність радянської економіки відповісти на виклики сучасності - стали головною причиною краху СРСР. Але саме Рональд Рейган увійшов в історію як лідер, що першим поставив питання руба і сформулював доктрину «відкидання комунізму».. Тут можна зауважити про подвійні стандарти, мовляв, а чого ж Китай ніхто не зачіпляє й досі? А тому, відповімо, що Китай, спираючись на багатовікову історичну і ментальну традицію, зумів знайти економічну модель, яка відкрила його цивілізованому світу.
І от порівняємо: Трамп став президентом теж при несприйнятливих умовах, йому зараз вже 71 рік – він побив рекорд Рейгана - а ситуація у світі також більш ніж напружена. Знову наявний глобальний конфлікт, що межує світ за простими та однозначними поняттями: прав людини, свободи слова, збереження миру та недоторканності власності. І з одного боку – США, Європа (хоча й є там певні труднощі із деякими особами), Японія, а з іншого – всі ті ж самі Росія, Іран, КНДР, Венесуела…
І перед конкретною особою постає конкретний вибір шляху: або, враховуючи власні амбіції та бажання таки «висушити вашингтонське болото», продовжити суперечку з Конгресом та іншими гілками влади, що призведе до повного розбалансування усієї політичної системи країни та зовсім не зробить її «знову великою». Або – погодитися йти разом із американською елітою, що недвозначно сформулювала стратегічну мету США – економічне послаблення авторитарних та тоталітарних режимів, що наслідком буде мати і політичну реконструкцію всередині Росії, Ірану чи КНДР.
Дональд Трамп стоїть, точніше поставлений перед вибором: чи підняти йому прапор Рональда Рейгана, чи так і залишитися випадковим персонажем, що зайняв посаду президента США за збігом обставин. До речі, подібні приклади теж були в американській історії: як не згадати президента Уорена Гардінга, що став на чолі Америки невдовзі після Першої Світової, 1921 році, саме на хвилі ізоляціоністських настроїв. Президентом цей ставленик республіканців пробув трохи більше двох років, в його оточенні не вщухали чвари здебільшого корупційного характеру (от Трампу ще цього не доставало), він теж любив сперечатися та агресивно наполягати на власній точці зору. У підсумку країна йшла своїм шляхом, а керівництво своїм. Від вибуху Гардінга «врятувала» передчасна смерть влітку 1923 року, щодо обставин якої досі є певні сумніви (є версія що президента отруїли).
Дональду Трампу треба побажати не лише здоров’я, але й вірного вибору. Адже роль «номера один» в команді світової демократії та у боротьбі із авторитаризмом – почесна сама по собі. І тоді у підручнику історії буде написано так (чи майже так): «Під час президентства Трампа США нанесли рішучого удару по амбіціям низки авторитарних країн світу (Іран, КНДР, Росія) щодо нехтування нормами міжнародного права, розв’язування агресивних воєн, підтримки сепаратизму і тероризму на Європейському та Азійському континентах». А піде інакше, то й запам’ятається Трамп нащадкам, як персонаж злого політичного анекдоту, а в підручниках проміжок часу десятих-двадцятих років 21 століття буде визначений, як період іншого президента США – Майка Пенса. Запорукою того, що буде саме так, а не жодним іншим чином, є політична система Америки, що попри всі "нештатні" ситуації, від яких ніхто не застрахований, працює як налагоджений та точний механізм уже третє століття поспіль.
Віктор Чопа, Київ
