Суверенна демократія по-турецьки

Суверенна демократія по-турецьки

1751
Ukrinform
Майбутнє Туреччини вирішується саме нею і у саме ці дні

Минув рівно тиждень від спроби військового перевороту в Туреччині. Перша скромна дата, всього сім днів, але ж які епічні наслідки уже має путч, що захлинувся за лічені години!  «Сім з половиною тисяч військових, шість тисяч суддів і прокурорів, півтори тисячі деканів, то чи п'ятнадцять, то чи двадцять одна тисяча вчителів, то чи тридцять, то чи сімдесят губернаторів, сто співробітників МІТ (турецьке КДБ), вісім тисяч поліцейських(...) напевно, рахунок розстріляних тільки по цій справі піде як мінімум на десятки, а то й на сотні, а це тільки початок…» - записав у ФБ журналіст Аркадій Бабченко. А введення в Туреччині надзвичайного стану терміном на 3 місяці, то вже було, як завершальний акорд.

Взагалі-то, дивно: рішення щодо надзвичайного стану, зазвичай, вводять  одразу. За Ердоганом «закручування гайок» почалось миттєво і вражало розмахом, абсолютно не відповідним для країни із давно (майже 100 років) усталеною демократичною традицією. А з надзвичайним станом Ердоган чекав майже тиждень і складалося враження, що він ніби тестує власний народ і світ: а це пройде? А це?

Кроки до пекла

Понеділок. Звільнено майже три тисячі суддів. Спочатку у нас, навіть пробували поставити Туреччину Україні у приклад: мовляв, дивіться як треба робити судову реформу, а не, як у нас, розвозити шмарклі, на кшталт повідомлення про підозру ( через два роки !) кримським суддям, що перебігли на бік агресора… Пройшли день-два і наші «диванні радикали» трохи  охололи: А при чому до спроби військових скинути владу турецькі судді? А вчителі пр. чому? Вони настільки масово і відкрито стали на бік заколотників, що це вдалося встановити і відповідно зреагувати протягом одного-двох днів? З нашого власного досвіду для цього є інше пояснення: суддів змінюють на «надійні кадри», з якими не виникне проблеми, коли треба буде жорстоко засуджувати - спочатку учасників заколоту – реальних і «призначених», а потім вже й інших - невдоволених тим чи іншим, або й просто так, щоб решта боялася. А вчителі? Ну, щоб зайвого дітям не патякали…

Вівторок. Кількість заарештованих військових перевищила (по різних джерелах) 2 тисячі осіб. «Взяли», також, 103 генерали і адмірали. Так, серед них є відставники, але все одно, більше сотні – це, якщо припустити, що у турків один генерал припадає на 1,2-2 тисячі особового складу, - це не менше третини вищого командування 500-тисячної турецької армії. Схоже, якщо не обезголовлення, то критичне послаблення збройних сил у країні, яка знаходиться у зоні війни в Сирії, що має глобальне значення. Але Ердоган на такий крок іде. Вимушено? А що думають з цього приводу союзники по НАТО? Висловлюють занепокоєння. А що їм залишається?

Середа. Єрдоган заявляє, що для адекватного покарання заколотників, треба повернути смертну кару. В Брюсселі реагують: тоді забудьте про ЄС. А може, в Анкарі саме цього і хочуть: знайти привід для того, щоб «з високо піднятою головою» відмовитись від принизливих спроб увійти в єдину Європу?  У Туреччини, мовляв, свої традиції, більш зрозумілі і близькі простому народу. До речі, саме в цей день пройшли масові демонстрації з вимогою смертної кари для учасників заколоту.

Четвер. Зміщено з посад двох суддів Конституційного суду Туреччини. Про причини не повідомляється. З цього можна зробити, мабуть, єдиний висновок: Ердоган готує нові зміни до Конституції і хоче забезпечити їхнє безумовне прийняття.

П’ятниця. Видано заву про можливість подовження терміну дії надзвичайного стану. Президент підкреслив, що  не виключає повторення спроби державного перевороту. Ну, то уже дрібниці.

Основне зроблено: безпрецедентні, як для ХХ1 століття репресії всередині держави, уже ініціювали розворот Туреччини на відхід від європейської цивілізації. Надзвичайний стан після цього всього наростання репресій і обмежень виявився «вишенькою на торті». Як і заява віце-прем’єра Нуамана Куртумлуша про те, що Туреччина на «місяць-півтора» призупиняє дію на своїй території Європейської Хартії з прав людини. І нарешті, сам Ердоган додав фінальний акорд: мовляв, смертна кара сприятиме розвитку демократії у Туреччині... Це вже був відвертий ляпас Європі.

Халіфату не буде. Поки що

 Що тепер – масові страти і чистки в дусі азійського середньовіччя, чи сталінського 1937 року? Розгін усіх реально опозиційних структур? Повне підпорядкування владі інформаційного поля – ТБ, радіо, газет? Схоже на те, що Ердоган не збирається зупинятися. Адже якщо усього цього не зробити, то незрозуміло, навіщо було йти на такі жорсткі і жорстокі кроки, що автоматично викличуть невдоволення традиційних партнерів Туреччини.

Ні,Халіфат Ердоган будувати не збирається – він, хоч і ісламіст, але, одночасно, є президентом країни-члена НАТО. Це членство під сумнів не підпадає. Наскільки це здатне убезпечити країну від зовсім уже кривавих репресій у дусі сталінського 1937-го - поки що під питанням. Те, що Ердоган здатний діяти прагматично, він довів, відновивши,  буквально за лічені дні до путчу, відносини з Ізраїлем та Росією.

«Султан» Ердоган та «імператор» Путін

Нових союзників Ердогану брати нема звідки, скоріше, можна отримати старих ворогів. На прагматичні і ненапружені стосунки з радянською Росією могла розраховувати Туреччина Ататюрка, а відносини Туреччини «султана» Ердогана з Росією «імператора» Путіна ризикують повернути країни до постійного суперництва 350-150 літньої давності. Москва, звісно, не буде, подібно до імперського Петербурга, претендувати на Босфор і Царьград, але нікуди не поділися принципові розбіжності по Сирії, курдам і Закавказзю. А тут ще й додався окупований росіянами український Крим. Звісно, турки його підгодовують, проривають блокаду, завозять на своїх малих суднах товари, але то все приватний бізнес, точніше, контрабанда. Анкара триматиме цю публіку міцно, і використовувати у якості ефективного важеля у відносинах з Росією. Плюс «православна» проблема України, адже Вселенський патріарх, який має право за канонічною процедурою , надати Українській церкві автокефалію є громадянином Туреччини і традиційно залежить від її влади. На жаль, це теж може стати предметом торгу і дуже скоро: уже на початок серпня запланована особиста розмова Ердогана з Путіним.

Втім, суперництво, схоже не заважає Ердогану мріяти про повторення досвіду Путіна, з його «суверенною демократією» у Росії. Фактичний крах розрахунків і планів Кремля, побудованих на визнанні цієї «суверенності» – міжнародна ізоляція,  технологічне відставання, прорахована катастрофа в перспективі – Ердогана, схоже, не лякає. Точніше, про це переможцю якось не думається, бо хочеться максимально скористатися плодами своєї перемоги так, як він собі це уявляє. Зрештою, європейська частина Росії – це 23% території країни, 77% - Азія. І при цьому лише 3% території  Туреччини лежить у Європі, а решта 97% - Азія. То чия демократія має бути «суверенніша»?

Ердоган – НАТО: Та куди ви подінетесь!?

«Суверенна демократія по-турецьки» - приймаєте? Схоже на те, що приймуть – і НАТО, і Європа – у них сьогодні немає  альтернативи. Туреччина – несуча опора південного флангу НАТО, найбільша військова потуга в регіоні де десятиліттями не вщухає війна. От на цю безальтернативність, вочевидь, і розраховує Єрдоган, він ніби звертається до своїх союзників: я залишусь з вами, але у своїй країні робитиму те, що захочу.

Майбутнє Туреччини вирішується саме нею. І у саме ці дні очікується відповідь на принципове запитання: наскільки виправдав себе експеримент поставлений Кемалем Ататюрком майже 100 років тому по примусовому витягуванню ісламської нації в сучасний технологічний, а значить, демократичний світ? Відповідь на нього може дати лише наявне громадянське суспільство, воно у Туреччини є. Хоча, не виключено, що воно теж виявиться «суверенним».

Сергій Тихий, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-