Терор у Ніцці: чому українці не можуть лише співчувати французам

Терор у Ніцці: чому українці не можуть лише співчувати французам

1563
Ukrinform
Вони висловлюються і про те, що накипіло в стосунках між Україною, яка відбиває терор Росії, і - цивілізованим світом

"Коли прийшли за Україною, Європа мовчала. Тепер прийшли за Європою" - ось такий перефраз відомого вислову-афоризму зустрічаємо в українських соціальних мережах як реакцію на теракт у Ніцці. Або численні нагадування слів литовського президента Далі Грибаускайте: "Європа прокинеться і жахнеться тоді, коли Росія почне влаштовувати на її території теракти. Ось тоді не лийте сльози, а згадайте, як ви закликали Україну до мирних переговорів". Або вже зовсім роздратоване: "Олланд, до речі, може взяти свою "мирну ініціативу" і для початку застосувати її в Ніцці. А ми постоїмо скромно збоку і подивимося".

За великого бажання, в таких коментарях можна угледіти й якусь зловтіху. Це - погане і не зовсім справедливе означення, оскільки насправді українці, звісно, зовсім не радіють зі смерті французів (ми все-таки не російські "ватники"). Можливо, хтось віднайде кращий, точніший термін. Який, приміром, точніше означить характер такого уривку з допису у Facebook відомого українського соціопсихолога і журналіста Олега Покальчука, котрому аж ніяк не закинеш злорадість щодо європейців чи, боронь Боже, виправдання терору: "Коли я виступав на тему тероризму на конференції по Криму, організованою "Майданом закордонних справ", і було багато іноземців, то сказав - "не думайте, що вас це не зачепить, ворог давно серед вас, ви - наступні, повірте, хоча я кажу це з жалем". В результаті фонд Аденауера припинив фінансування організації через надмірну "войовничість"... Спеціально для вас, мої шановні натівські друзі, стурбовані ісламізмом - може у тероризму обличчя й різні, але ж...па точно одна".

Або таких слів Andrij Bondar з того ж Facebook: "Тиждень тому був саміт НАТО у Варшаві та боягузливе белькотіння Франсуа Олланда про Росію, яка не є ворогом Франції і Європі, а є партнером. Своєрідним таким, щоправда, партнером, який нормально собі займається тероризмом на українському сході під наглядом OSCE, окуповує чужі території, порушує всі міжнародні угоди, збиває пасажирські літаки, веде гібридну війну... але залишається партнером. Мене завжди цікавило: що він насправді думає?".

Зрештою, головне в даному випадку не ідеальна точність термінів, а те, що ми не можемо у цій ситуації тільки глибоко співчувати, засуджувати тероризм - і нічого більше. Так відгукуються особи офіційні, їхній статус цього вимагає, а от решта українців вільні не стримувати всі свої емоції. І деякі з них, очевидно, не можуть сподобатися багатьом європейцям.

Кожному найбільше болить своє, такий вже цей світ, і українці не виняток. Ми воюємо, ми втрачаємо на цій війні людей (тисячі людей!), наші молоді й здорові хлопці стають інвалідами, ми чекаємо і навіть благаємо у Європи допомоги проти агресора. Отримуємо її, але далеко не таку, якої нам хотілося б, щоб війна припинилася. Ми постійно чуємо з Європи двозначні заклики, приміром - Штайнмайєра, до "діалогу з Росією" і відверто проросійські від інших, менш впливових, але теж європейських політиків. Ми бачимо, що слово і діло у Європи далеко не завжди збігаються (принаймні, ми в цьому переконані), ми не розуміємо, чому європейці не бачать чи не хочуть бачити те, що абсолютно очевидне для нас: Росія - держава-терорист, держава-агресор, яка йде війною не лише на Україну. Не розуміємо, чому Європа затягує з офіційним визнанням, хто саме збив малайзійський лайнер. Боїться Путіна? А від нерозуміння - роздратування. І коли трапляється, тепер вже можна впевнено говорити - черговий, терористичний акт, це роздратування і проявляється у наших - так, з ледь вловимою зловтіхою (знайдіть інший термін) - репліках на кшталт "ми попереджали", "ми кожного дня втрачаємо солдатів на фронті", "у нас сотні заручників у російських в'язницях", "у нас вже загинули тисячі, а не якісь там...", "європейці самі винні", "скільки ще жертв потрібно, щоб ви, нарешті, зрозуміли?".

Повторимо, нічого доброго у цьому нема. Зате, мусимо визнати, є логіка, а отже - і певне виправдання. А ще є сум'яття емоцій і думок, породжених відсутністю чітких відповідей на життєво важливі для нас питання: доки триватиме війна? хто наші справжні союзники? ми можемо перемогти? якою буде ціна перемоги? будемо повертати Крим та Донбас і як саме? і взагалі - що далі, що робити, хто винен?

Ми, Україна, не змінимо Європу, вона має змінитися сама. Але Україна може змінити Україну, українці можуть змінити себе, якщо знайдуть, нарешті, відповіді на перелічені питання. Тут все залежить тільки від нас, а не від Штайнмайєра, Меркель чи Олланда. Ось цього розуміння у згаданих коментарях із соціальних мереж, на жаль, ще малувато.

А закінчимо цю нехитру мораль ось так, з допису Alla Lazareva у Facebook: "Французький колега отримав редакційне завдання записати міркування дітей про теракт у Ніцці. Чую відповідь 17-річного хлопця: "Це жахливо, шкода людей. Але все відносно. В Україні від тероризму два роки поспіль гинуть люди. І всі з цим живуть. Втрачають найближчих. Все відносно". Юний філософ не був багатослівним... "

Європа зміниться, будьте певні.

Юрій Сандул. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-