Сорокаріччя G-7. Більшовики та ігри в «Чапаєва»

G7 готується розміняти п'ятий десяток. Вік зрілості для людини і для організації. ЗМІ не повідомляли про жодні «ювілейні заходи». Таких просто не буде. Але ми все одно хочемо привітати «Велику Сімку» з її ювілеєм і згадати, як усе починалося.

ВІД БІБЛІОТЕЧНОЇ ГРУПИ ДО ЕЛІТНОГО КЛУБУ

А починалося все на початку 1970-х років на хвилі чергової економічної і нафтової кризи (скільки їх було після цього...) і загострення відносин між США і Західною Європою, з одного, і Японією, з іншого боку, щодо економічних та фінансових питань. Зародилася ідея зустрітися і поговорити серйозно. І ось 1974 року обговорити ситуацію і вирішити, як далі з цим жити, зібралися лідери США, Японії, Франції, ФРН і Великої Британії. Зібралися у Вашингтоні, у бібліотеці Білого дому, через що ситуативна (як тоді здавалося) компанія навіть отримала назву "бібліотечна група".

Вийшло непогано, і вже за рік ці країни та Італія, що  долучилася до них, вирішили не те щоб оформитися, але створити якийсь постійно діючий механізм, платформу для обговорення особливо нагальних проблем. Перша зустріч у верхах того, що згодом стало "Великою сімкою", відбулася 15-17 листопада 1975 року в колишній резиденції французьких королів "Рамбуйє". Тож Днем народження G7 по праву можна назвати 15 листопада. (А безпосередньо сімкою вона стала з приєднанням Канади за рік, у 1976-му).

США на тій зустрічі представляв Джеральд Форд, Японію - Мікі Такео, ФРН - Гельмут Шмідт, Францію - Валері Жискар д'Естен, Велику Британію - Гарольд Вільсон, Італію - Альдо Моро. Ніхто з них не дожив до сьогодні. Останнім із очевидців тих подій цього тижня пішов із життя на 97-му році німецький канцлер Шмідт.

Загалом же відтоді у Великій Британії змінилося 8 прем'єрів, у Німеччині - 4 канцлера, 24 голови Ради міністрів Італії (але з огляду на те, що Романо Проді був у кріслі двічі, а Сильвіо Берлусконі - тричі, то 21), 10 прем'єр-міністрів Канади, 7 президентів США, 5 президентів Франції та 22 прем'єра Японії (при тому, що Сіндзо Абе двічі займав цей пост).

На найпершій зустрічі було прийнято Спільну декларацію з економічних проблем, у якій містився заклик про незастосування агресії в торговельній галузі та відмову від встановлення нових дискримінаційних бар'єрів. Тема, треба сказати, актуальна й сьогодні, 40 років по тому.

Проходили саміти G7 по-різному: то в строгих кабінетах президентських резиденцій, то в шикарних замках. Як у тому ж Рамбуйє. Або, наприклад, як влітку 2015 року в замку Ельмау в німецькій Баварії. Німці досі намагаються з'ясувати, у скільки саме обійшовся цей захід для обраних осіб платникам податків. Але все було дуже мило. Усі (крім особливо прискіпливих платників податків) залишилися задоволені. Побачимо, чим здивує гостей японське містечко Сіма наступного року.

Які тільки питання не обговорювалися на щорічних зустрічах Сімки: безробіття та інфляція, енергетика та екологія, біженці та тероризм, роззброєння й «гарячі точки», безпека та глобалізація, хвороби та права людини, взаємини Сходу та Заходу й багато інших. Але всі справді глобальні. Такі, щодо яких вимагається звіряння годинників.

Тема України ставала окремою темою засідань G7 тричі

До речі, Україна була окремою темою засідань 1986 року (після Чорнобиля),  1996-го і 2014-го.

І нехай рішення Групи Семи не мають обов'язкової юридичної сили, оскільки вона не є міжнародною організацією. Усі розуміють: те, про що лідери цих країн домовляться за 2-3 дні інтенсивних переговорів вузьким колом, визначатиме їхню політику на найближчий рік. І впливатиме на багатьох інших.

Може, не всі знають, але «Великою» Сімку зробили в Радянському Союзі. Помилково. Цей термін виник у російській публіцистиці через неправильну розшифровку англійського скорочення G7, яке зрозуміли як «Great Seven», водночас як насправді воно розшифровується «Group of Seven». Так-от «Совєти» ще більш возвеличили самі для себе Сімку провідних світових індустріальних держав.

Є в російській масовій свідомості щось, що не дозволяє осягнути: як це лідери найбільших і найсильніших країн світу можуть назвати себе просто якоюсь групою, а не «Великою сімкою». І це природно для країни, в якій більшовики перемогли меншовиків не в останню чергу завдяки своєму більш вагомому і переможному імені.

Як би там не було, а Сімка справді велика. 12,6% населення планети видає на-гора трохи менше ніж половину всього її ВВП. Можна, звичайно, сказати, що сьогодні учасники Групи - це вже не сімка дійсно семи перших провідних економік. За 40 років дещо змінилося, і серед них затесалося декілька інших гравців, причому з табору країн, що розвиваються. Ось уже багато хто сперечаються про те, США - усе ще перша чи вже друга після Китаю економіка світу. А Італія лише на 9-й позиції, пропустивши вперед Бразилію. На «п'яти» наступає Індія.

Але про прийом цих країн до Клуб навіть не йдеться. Так уже повелося в елітних колах, що туди важко пускають чужинців, навіть якщо ті відповідають економічним критеріям. Оскільки є ще те, що на Заході заведено називати «цінностями».

Ось що хорошого вийшло з Росією? І питання навіть не в тому, що це країна з економікою, що, як не крути, розвивається, на відміну від інших. Ну, була вона учасницею з 1997 року - і вилетіла через 17 років. Та ще й у період свого головування. Причина - усім відома. Зараз у Кремлі можуть, звичайно, скільки завгодно говорити про «не дуже й хотілося», але не віриться, що було не прикро.

ШАХОВИЙ ХІД G8-G7

Розмови про те, що Росія - нова демократична, оновлювана Росія Єльцина повинна увійти до клубу світових лідерів, країн за визначенням демократичних, почалися відразу після розпаду СРСР. Але зрозуміло, що для країни, яка реформується, облаштовується в нових умовах і кордонах, це рішення не могло бути швидким.

Після жорсткого конфлікту Єльцина і Верховної Ради 1993 року шанси Росії на входження до цього клубу зросли. У тих умовах західні аналітики (і відповідно - лідери) вважали розстріл Верховної Ради не замахом на парламент, але зламом останньої і все більш безглуздої декорації, що залишилася від Радянської влади. А отже, якоюсь гарантією того, що червоного реваншу в Росії не буде.

Тому вже на найближчому саміті G7 у Неаполі, що проходив у липні 1994 року, Росія, що була в порядку денному, розглядалася як імовірний майбутній партнер, а не просто «країна з перехідною економікою» (статус, в якому надовго застрягла Україна, яка також була одним із пунктів того порядку денного).

У квітні 1996 року в Москві відбувся спеціальний саміт «сімки» з ядерної безпеки - за участі Росії. Час, місце і тема саміту були обрані ідеально. Так, та зустріч не ввійшла до офіційного списку самітів G7, але все-таки цього разу Росія була вже ніби на рівних. Тобто G7 плавно переходив до G7 + 1. І це було заохоченням Єльцину, оточення якого на тих виборах робило піар-ставку на боротьбу з «комуністичним реваншем». Тому-то й призначено зустріч було за кілька місяців до президентських виборів, що мало додати Борису Миколайовичу голосів.

Росія почувалася на самітах G7 + 1 дедалі впевненіше і нахабніше

Далі Росія почувалася на цих самітах усе впевненіше. Але тут стався парадокс, подібний до того, що стався з російською економікою. Ліберальні реформи Гайдара та його послідовників викликали масову негативну реакцію населення, електорату, однак в умовах низьких цін на енергоносії все ж створили інфраструктуру для сякої-такої, але ринкової економіки. І тут прийшов щасливчик Путін, ціни на нафту пішли вгору. На країну полився нафтодоларовий дощ. А зусиллями реформаторів країна була готова для капіталізму. Питання було лише в тому, яким він буде, - конкурентним чи державно-бюрократичним. Прихід ВВП визначив перехід до другого варіанту.

Щось схоже сталося і з «великою сімкою (вісімкою)». За часів небезгрішного, але все ж демократичного Єльцина це була G7 + 1. Але з приходом Путіна західні партнери дозріли до переформатування в G8. Це був процес природний, як зростання дерева. Для росіян же цей факт став зайвим підтвердженням правильності «жорсткої лінії» президента-дзюдоїста («Он як нас почали поважати!»). Ще гірше, що, схоже, так само сприйняв цю ситуацію і сам Путін.

Ще гіршу роль відіграли в його психологічному розвитку ножиці між G7 (8) і НАТО. ВВП щиро не міг зрозуміти, чому в одному випадку його приймають на рівних, при цьому багато говорячи про загальні підходи і «клуб однодумців», а в іншому - строго вказують на необхідність виконання якихось демократичних процедур. Він вирішив, що справа лише в «подвійних стандартах». І, за старими пацанськими звичками давати відповідь, «оборотку» удвічі більшу, сам перейшов до «потрійних», а потім і «почетвірних стандартів», що довели до 08.08.08, «зелених чоловічків» і «гібридної війни».

Так, після анексії Криму Путін усерйоз сподівався, що якось зійде з рук. І скасування червневого саміту G8 у Сочі, переформатування групи назад до G7 були для нього не те щоб сюрпризом, але все ж не очевидною реакцією. Тут-то в Росії й почали говорити, мовляв, їм і не дуже-то хотілося до «великої вісімки», що, звичайно ж, було неправдою.

Здійснено лише призупинення членства РФ у G8 - до відновлення миру на Донбасі й повернення Криму Україні

Ще потрібно врахувати, що це звичайна для медіакратичного режиму надлишкова реакція, розрахована на внутрішнє застосування. Адже західні партнери в реальності кажуть лише про «припинення» членства Росії в G8. А також про її можливе повернення до «клубу обраних», але... Але після того, як буде відновлено мир на Донбасі й повернено Крим. За таких умов Росії, що будує на «кримнашевській» ідеології всю актуальну політику, звичайно, вигідніше кричати, що не дуже-то хотілося і що «ми пішли назавжди». І так аж до вже зовсім анекдотичної заяви, що свою «велику вісімку» Росія збере в рамках ШОС.

Так, ми забули про Медведєва. Надійний грілка для президентського трону за відсутності його справжнього господаря, він відзначився й у «великій вісімці». Західні лідери, що звикли до більшої серйозності в політиці, вважали Дмитра Анатолійовича правителем країни, оскільки він сидів в одному кабінеті з ними. І тим самим вони грали на Путіна з його нехитрою комбінацією з приводу «третього терміну». Російський володар, який уже приміряв на себе м'яку диктаторську «шапку Мономаха», навіть дозволив собі в травні 2012 року, відразу після президентських виборів, які зафіксували рокіровку, не поїхати на зустріч «великої вісімки». Він відправив туди Медведєва, на той момент уже знову лише прем'єра. Так строго суворий Путін покарав Захід за його різку реакцію на інцидент на Болотній площі.

Західні аналітики обурилися. Західні лідери, за великим рахунком, промовчали. Що зайвий раз зміцнило ВВП у переконанні, що вони слабаки. А отже, грати з ними можна дедалі жорсткіше - не в шахи, а в «Чапаєва».

Ольга Танасійчук, Олег Кудрін, Берлін-Москва