"Всю любов у неї вплітаємо, молимось, щоб захистила"

Укрінформ
У невеличкому містечку на заході України десятки переселенців щодня, без вихідних плетуть маскувальні сітки для фронту

Лінія фронту - на карті військових подій, ми усі стежимо за нею із завмиранням серця. Але є ще одна лінія фронту, у кожного своя. Вона непроста, але дозволяє кожному знаходити своє місце у боротьбі з ворогом, дозволяє бути потрібним сьогодні та наближати нашу перемогу.

Саме про це говорили мені багато переселенців, які вимушено залишили свої домівки і поки що зупинилися в невеликому містечку на західній Україні. Сьогодні вони щодня, без вихідних ось уже шостий місяць плетуть маскувальні сітки для наших військових на фронті. Ці сітки, а їх тут сплели уже тисячу, допомагають захистити техніку, бліндажі, а отже - й життя наших чоловіків та жінок на лінії вогню.

Оксана з Салтівського району Харкова: "Маскувальні сітки потрібні на фронт постійно, за ними черга"

Харків’янка Оксана Тараненко розказала, що жила із сім’єю у Салтівському районі.

Оксана Тараненко
Оксана Тараненко

«Там із самого початку нас стали обстрілювати. Ми виїхали на батьківщину чоловіка в Дергачі, де були тиждень, а потім поїхали далі, бо там ставало теж дуже страшно і небезпечно. Спочатку приїхали до друзів у Полтаву, а потім вже на західну Україну, бо тут є родичі. У них і живемо з 8 березня: я, мій чоловік, молодша донька 17 років і мій тато», - розказала Оксана.

Додала, що їхня 9-поверхівка у Харкові вціліла, тільки вікна вилетіли, їх забили фанерою. А в Дергачах - дуже старий приватний будинок, там паркан зруйнували, і вікна побилися навіть під ставнями.

Оксана за професією лікар-педіатр, працює в інституті охорони здоров'я дітей та підлітків. За її словами, інститут закрили, тому що всіх дітей виписали. А лікарі наразі працюють дистанційно, проводять онлайн-консультації, пишуть звіти про роботу кожного дня. «Зарплату поки що отримуємо. За березень і за квітень були гроші. А вже за травень заплатили 50% і відправили нас на місяць у відпустку. Далі поки не знаємо, але звіти пишемо, консультуємо своїх хворих, люди ж пороз'їжджалися хто куди. У нас є пацієнти, які роками лікуються від хронічних захворювань. Багато виїхали за кордон», – розповідає переселенка.

Двоюрідна сестра Оксани працює у школі і підказала, де плетуть сітки для фронту.

«На наші сітки постійна черга, понад чотири місяці ми плетемо, стараємося встигати. Хлопцям нашим військовим дуже подобається, що ми робимо. Ми відправляли сітки до Харкова з нашим волонтером, він замовив ще п’ять. Я ось йому пишу вчора вже о 23-ї годині: «Добрий вечір. У нас готові п’ять сіток. Завтра будемо відсилати». А він відповідає: «Ми всі дуже, дуже вам вдячні!» - розказує Оксана та додає, що вона ще в Харкові у 2014 році плела такі сітки з волонтерами.

За її словами, наразі з нею тут працюють інші люди з Харкова, а ще з Бердянська, Києва, Миколаєва, Краматорська. Були з Маріуполя, Чернігова, Сєвєродонецька, Запоріжжя, Мелітополя.

«Сенс маскувальних сіток, виготовлених вручну, в тому, що їх не бачать ворожі дрони. Тому що безпілотник бачить геометрію, а ми робимо такий от хаос, маскуємо. І військові наші хлопчики накривають всю техніку ними. Те, що накрито, потім не обстрілюють. От чому військові дуже цінують цю нашу роботу», - пояснює Оксана.

Розповіла, що матеріал для сіток звідки тільки не беруть! Домовляються з кравецьким цехом: туди із Прибалтики привозять тканину, вони шиють, а обрізки дозволяють забирати волонтерам. Самі переселенці ходять у «секонди» у дешеві дні.

«Беремо щось таке зелененьке – футболочки, простирадла, спіднички, штанці, сарафанчики, все, що підходить по кольору. Дівчата, які працюють в «секондах», нам самі допомагають. Два рази на тиждень ходимо до них і приносимо звідти різні речі, які потім ріжемо на стрічки. Ще й люди приходять, питають, що треба, і теж приносять. Але тканини дуже багато іде, дуже», - говорить Оксана.

Найбільшу сітку назвали "Перемога"

За її словами, зараз вже організували своєрідний конвеєр з виробництва цих сіток.

«Зараз у нас виходить десь по одній-півтори сітки за день. Хоча от позавчора дві зняли готові. Самі ж робимо і основу – плетемо її з ниток вручну, а вже потім прив’язуємо клаптики, смужки тканини, - каже жінка. - Новим людям, які приходять, говоримо - ідіть, дивіться, у нас три види праці: різати тканину на смужки, плести з ниток сітку або прив’язувати клаптики до сітки. Кожен вибирає те, що йому зручніше, де у нього краще виходить. Є і універсали, які можуть все робити».

Стандарту у розмірах сіток немає, їх закріпляють на всю стінку кімнати і плетуть. Звичайні - 4 на 6 або 4 на 7 метрів, бувають 5 на 8 метрів. Військові кажуть, що коли їм потрібна велика сітка, вони беруть дві і зв’язують. Тому точний розмір не дуже важливий.

«А одна в нас була сітка 30 на 30 метрів. То ми її назвали «Перемога». Дуже велика була», - згадує волонтерка.

Працюють тут кожного дня. Єдиний вихідний за всі місяці був на Великдень.

«Трохи втомилися, але то таке. Люди приходять хто коли, але робота не припиняється з 10-ї ранку і до 18-ї години. В середньому кожного дня по 25 осіб працюють, всі розподіляються, як кому зручно. Люди різні, багато літніх. Дехто вдома плете сітки і приносить потім сюди. Є люди, які беруть додому тканину нарізати. Хто як може, так і допомагає», - додає Оксана.

За її словами, волонтерам хочеться робити максимально можливе, і чимдалі, тим сильніше кожен переймається і вже не може не прийти.

«Весь час думаєш, що треба бігти сюди, особливо, як новини послухаєш – і біжиш, як на свій фронт. У нас тут повинна бути завжди робота, щоб хто б коли не прийшов, мав що робити. І ти знаєш, що я ось піду, а хтось мене відразу змінить, все продовжить. Такий конвеєр… Але військові хлопці дуже це цінують. Буває, що вони сюди до нас заходять, коли у відпустці чи після шпиталя, – і дякують нам, а ми зі сльозами на очах – їм дякуємо», - підкреслює волонтерка.

Світлана з Краматорська: "Тільки здається, що за кордоном життя легке"

Світлана Шевченко прийшла сюди лише вдруге, бо приїхала на західну Україну зовсім недавно.

«Я з Краматорська, а в цьому місті буквально кілька днів. Дізналася, що тут плетуть, і прийшла. Учора різала, а сьогодні вчуся плести сітки з ниток», - каже Світлана.

У неї не зовсім звична історія: 23 лютого полетіла на тиждень до Туреччини кататися на лижах.

«Оскільки 24 лютого всі аеропорти в Україні припинили працювати, квитки накрилися, зрозуміла, що не зможу повернутися назад. Тому я там добула той тиждень за турпутівкою, як планувала, а тоді полетіла до Праги. Сама купила квиток, бо турецька компанія не міняла його. Єдине, я на один день затрималася в Туреччині і вони мені знижку на цей день зробили в готелі - 10 чи 20 відсотків. І я полетіла до Чехії, де була як біженець чотири місяці», - продовжує Світлана.

Вона розказала, що в Чехії не знайшла роботи, тільки з українськими біженцями іноді прибирали в місті на волонтерських засадах. Потім допомагала купувати і відправляти нашим бійцям на фронт пристрої для дронів.

«У наших переселенців там турбот вистачає, особливо хто з дітьми: потрібно житло знайти і таке інше, а тут ще постійні новини з України про обстріли… Ви знаєте, важко за кордоном. Це здається, що там життя легке. Ні, ніщо не тішить, ти не можеш спокійно гуляти і насолоджуватись довколишньою красою, про що раніше, можливо, і мріяв. Взагалі, все не так сприймається зараз», - поділилася почуттями краматорчанка.

Її рідні – бабусі, свекруха - із Краматорська приїхали сюди, на західну Україну, знайшли житло, і вона вирішила повернутися. За рідне місто на Донеччині, звісно, серце болить, хоча поки квартири їх там цілі, але ворог тисне з усіх боків, ось нещодавно на центральну площу прилетіло…

«Орендуємо тут житло із родичами, двокімнатну квартиру на чотири особи. Дорого, звісно, 12 тис. грн. на місяць, та плюс ще комунальні будуть. Переселенські ще не оформила, лише подала до «Дії», а коли нарахують, не знаю. Треба взагалі шукати роботу, я за фахом бухгалтер», - зазначила Світлана.

В’ячеслав і Лідія з Харкова: "Треба діяти всім, щоб перемога прийшла скоріше"

Серед новачків тут було й літнє подружжя з Харкова - В'ячеслав Чумаковський із дружиною Лідією, які плели сітки лише перший день.

В'ячеслав Чумаковський
В'ячеслав Чумаковський

«Я сьогодні перший день, дружина моя у тому залі, ми з Харкова. Приїхали кілька тижнів тому, позавчора дізналися, що тут волонтери плетуть сітки маскувальні для фронту, та прийшли одразу. Із Харкова давно поїхали, переїжджали часто, були на Закарпатті і тепер дісталися сюди. Мені 73 роки, але я вирішив допомагати», - каже В’ячеслав.

Розповів, що тут орендували однокімнатну квартиру за 250 грн. на добу, оформили "переселенські" та вже отримували їх

Його дружина додала: «Як не допомогти Україні? Не лише військові, а й ми повинні якийсь внесок зробити. Сидіти на пенсії – це остання справа. Треба діяти всім, щоб перемога прийшла скоріше».

Наталя з Харкова: "Наша сітка - як спасіння..."

Їх землячка Наталя Оксенич зі своєю великою сім’єю приїхала сюди з Харкова 8 березня, після п'яти діб дороги.

«У нас народилася онучка 19 лютого, 23-го її виписали з пологового будинку, а вже 24-го ми були змушені сидіти у підвалі. Тиждень збиралися, а потім приїхали сюди: нас семеро і кішка з собакою. Спочатку всі разом - я, чоловік, моя мама, син, невістка, двоє онучок - жили в двокімнатній квартирі, потім діти знайшли собі окреме житло, а ми з чоловіком з травня почали приходити сюди плести сітки. Це дає нам надію, наснагу», - зі сльозами на очах говорить Наталя.

Вона з дитинства пише вірші. От і про те, як вони зараз плетуть сітки, теж написала:

Плетемо як павутиння,

Віра в краще наступає.

Наша сітка як спасіння,

Всіх солдатів закриває.

Всю любов свою вплітаєм.

Молимось, щоб захистила.

Україна - це всі разом,

Разом ми єдина сила!

Щоб сказати: «Добрий ранок!

Добрий вечір з України!»

Орків всіх - за кораблями...

Всі в бажанні ми єдині!

«Коли вернемось, не знаємо. Старшій онуці 6 років, зараз думаємо, де вона буде навчатись… Спочатку була дуже дорога оренда, потім ми сказали, що з'їдемо, і нам трохи скинули», - розказала переселенка.

Наталя з Києва: "Ми скромні ельфи біля наших героїв"

Серед тих, хто вже давно, майже з першого дня плете сітки, і Наталя Сулейманова, яка приїхала на західну Україну з Києва. Вона розповіла, що має дві роботи – одну для розуму, другу – для душі. Працює менеджером, а також створює гарні речі власноруч: малює на тканинах, виготовляє сумочки, аксесуари в народному стилі – торбинки, гаманці, розписані звірятками, квітами. Вже 10 років бере участь в народних ярмарках по всій Україні.

Наталя Сулейманова
Наталя Сулейманова

«Приїхала з чоловіком-інвалідом, дочкою і сином. Декілька місяців плетемо сітки. Сюди приходять здебільшого пенсіонери та інтелігенція: лікарі, вчителі, архітектори, менеджери... Усі тим дуже-дуже переймаються, усі хочуть допомогти своїми руками, своєю працею. Альтернативи нашим сіткам наразі немає: виробництво не налагоджене, купити їх неможливо, а їх треба багато - отже, тільки ручна праця. Навіть якби ми працювали 24 години на добу, і того було б мало», - розказує жінка.

Зазначає, що тут вже всі дуже здружилися - "можна сказати, двоюрідні всі". В одних кімнатах люди готують матеріал, в інших плетуть сітки. Ті, кому важко стояти по декілька годин, ріжуть тканину, бо це можна робити сидячи. Треба, щоб сітка довго служила і щоб виглядала природно - не мала ані суцільних кольорових плям, ані "дірок" у малюнку. Начебто, здається, проста праця, але вона потребує і уваги, і тренувань, підкреслила киянка.

«Ми скромні ельфи біля наших героїв, малесенькі такі. Літаємо, їх трошечки надихаємо», - додає Наталя.

Вона розповідає, що плести сітки приходять з батьками і діти. Ось вчора був хлопець 13-14 років, плів основу. Ще була дівчинка з Дніпра, вона сама приходила і дуже довго була, мовчки в'язала. Приходить сім’я глухонімих, дуже зосереджено плетуть зранку до вечора.

До речі, з нитками для сіток допомогла одна пані, яка має власне виробництво і тепер їх сюди безкоштовно висилає. Трошки ще небайдужі допомагають з матеріалами з-за кордону.

Усі волонтери-переселенці, з якими вдалося поспілкуватися, вірять в ЗСУ, моляться за наших героїчних військових і хочуть одного і того ж – своєю працею наблизити перемогу України над російським ворогом. До речі, у спілкуванні більшість із них усвідомлено переходить на українську. Може, не зовсім упевнено, але зі стійким переконанням, що сьогодні треба лише так.

Олена Колгушева, Львівська область

Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-