В України нарешті з‘явилися свої очі у космосі
Супутник відправиться на сонячно-синхронну орбіту висотою у ~525 кілометрів (нижче, аніж було заплановано спочатку, через особливості РН), з інклінацією 98,1 градуса. Відповідно, змінився і термін дії супутника – до трьох років.
Перший знімок для калібрування очікується вже наступного дня.
Оскільки орбіта сонячно-синхронна, супутник не зависатиме над поверхнею Землі, а проходитиме над нею, скануючи її.
Відповідно на зв‘язок з наземною станцією він виходитиме двічі на день, вранці (приблизно о 10:30 і увечері, о 22:30), тоді ж і передаватиме знімки, котрі встигне зробити.
Але я зараз не про це.
Я, чесно кажучи, прикро вражений деякими коментарями під попереднім постом.
Україна запустила свій супутник на сонячно-синхронну орбіту. Вперше за десять років запустила на орбіту власний малий супутник. Не кубсат, а повноцінний супутник для дистанційного зондування.
Але привід для зради все рівно знайшовся.
«Січ-2-30» побудований на базі EgyptSat-1, котрий КБ «Південне» виготовило на замовлення Єгипту і запустило ще о 2007 році. Функції в цього супутника, як і в попередника «Січ-2», котрий був виведений на орбіту в 2011 році, схожі. Але все ж «Січ-2-30» – це модифікована і поновлена версія.
Так, EgyptSat розроблявся на початку нульових.
Так, «Січ-2-30» – це дещо застарілий супутник, якщо порівнювати його з флагманами у цій галузі.
Але цей апарат зібраний БЕЗ російських комлектуючих, що саме по собі вже успіх.
Так, роздільна здатність 7 метрів на піксель не йде в жодне порівняння хоча б із 0,5 метра на піксель. Існує і менша роздільна здатність. Тобто так, «Січ-2-30» здатний показати масштаб вирубок, площу затоплення, будинки, його можна використовувати для картографії, потреб сільського господарства, для відслідковування пожеж. Його навіть можна (і будуть) використовувати для деяких військових цілей.
Але так, 7 метрів. Танк не побачиш, минометний розрахунок не побачиш. Автівку – і ту не побачиш, якщо це не фура якась.
Повірте, в мене теж є питання до цього супутника, але я не скажу, що робота була зроблена дарма.
Називайте його як хочете – «рухлядь», «комод», «краще-весільного-фотографа-скотчем-примотати», але хочете ви чи ні – це результат роботи цілого колективу спеціалістів, котрі зробили свою роботу добре!
Вперше за десять років, працівники Національного центру управління та випробовувань космічних засобів отримають живий і реальний досвід роботи з супутником. Молодим спеціалістам потрібно вчитись й отримувати досвід. Інженерам потрібно вдосконалювати свої навички і відповідно вдосконалювати технології, щоб створити щось якісно нове.
І це ще одна, на мій погляд, ГОЛОВНА функція українського супутника.
Звісно, супутник далекий від ідеалу. Але він зібраний українцями і в Україні, і працюватиме на Україну. Як за своїм прямим призначенням, так і як навчальний посібник.
Дивіться, Україна у найближчі роки планує запустити ще кілька супутників, з більшою роздільною здатністю. Бо «Січ-2-30», це якщо хочете, приціл. Він носить оглядову функцію. На основі тих знимків, котрі будуть отримані з «Січі», можна замовляти деталізацію в партнерів України. Так, поки що з інших, закордонних, кращих супутників! ПОКИ ЩО.
Але в України нарешті з‘явились свої очі у космосі. Хай не такі сучасні й точні. Так. Але це, хочеться сподіватись, початок.
Авіакосмічна галузь – складна і витратна. Згадайте, у якому стані була українська армія на початку російсько-української війни. Знекровлена. Розкрадена. Розвалена. Деморалізована.
Так, підняти армію допомогли волонтери. Добровольці. Усі, хто небайдужий.
Що? Держкосмос не до порівняння?
А оця молодь, що сидить там не на дуже високих зарплатах, у далеко неідеальних умовах, і тим не менше, робить свою справу? Вони зараз волонтери. Саме вони знову повернули Україну у клуб космічних держав, хочете ви цього, чи ні. Це факт. В України є свій супутник у космосі. Крапка.
Знову ж таки, я оцінював цей запуск як сторонній глядач. Я не в курсі внутрішньополітичних українських перипетій, хто кому винен і куди краще будо б витратити кошти. Я не експерт.
Але мені зі сторони видно, що попри усі «але» – це крок уперед. Це моя думка і думка моїх колег, котрі не один рік працюють на авіакосмічну галузь США. А оці «тю!» – це крок назад.
Малий крок уперед – це крок уперед. Знецінення – крок назад.
Ну, а потім… На цьому апараті – прапор України. [🇺🇦]
Даруйте за різкість, якби там був мій прапор [🇺🇸] – це вже привід пишатись. І будь-кому, котрий спробував би знецінити надбання моєї країни, я око на ср... натягну.
Ця історія із запуском – не про інновації і не про передові технології. Бо час іде, надворі 2022 рік, і «Січ-2-30» на кілька років запізнилась.
І, щоб підсумувати, скажу:
Ця історія – не про перемогу і не про те, що ми «попереду всієї планети». Ця історія – не про популізм, хоча багато хто звинувачує у цьому політиків. І дуже хотілось би, щоб політики прочитали цей текст і замислились, на чиїх спинах вони виїхали, і підняли цим інженерам врешті решт, зарплату.
Ця історія – про сотні інженерів, котрі віддали кілька років свого життя на створення цього супутника. Котрі ходили щодня на роботу і переживали – «а чи не дарма це все?» Котрі отримували копійки і слухали поради на кшталт «краще б нормальну роботу знайшов». Котрі попри все не пішли з галузі і залишилися працювати, щоб одного дня спостерігати за пуском і отримати стабильний сигнал із сонячно-синхронної орбіти. Заради оцих слів: «Україна – космічна держава».
Знаєте, я колись пішов з журналістики, бо зневірився. Бо не бачив результату своєї роботи. Зараз я бачу результат того, чим я займаюсь. І я щасливий.
І я хочу, щоб ці інженери, котрі створювали «Січ», ті, що працюють над Microsat й інші проєкти, зрозуміли, що це все не дарма. І повірили в себе.
Дорж Бату
FB
реклама