Роман Сущенко, український журналіст, політв'язень у РФ
Головне – віра у мить, коли в обіймах рідних процитую Маркеса
04.10.2018 12:50 3215

Більш як два роки перебуває в ув'язненні наш колега, український журналіст, власкор Укрінформу в Парижі Роман Сущенко. Великий світ, цікава, улюблена робота у французькій столиці – все звузилося до чотирьох тісних стін камери Лефортовської в'язниці... Наразі Роман перебуває в очікуванні двох важливих подій – великого побачення зі своєю родиною та етапування до місця відбування покарання, яке поки що невідоме.

Нам вдалося зробити інтерв'ю з Сущенком, одним із багатьох українських політв'язнів у Росії.

ПОБАЧЕННЯ З РІДНИМИ – НАЙЩАСЛИВІШІ ХВИЛИНИ В УВ'ЯЗНЕННІ

- Виповнилося два роки, як ви ув'язнені. Колись Солженіцин казав, що і в тюремному досвіді є щось позитивне, корисне. Ви згодні з ним?

- Погоджуюся з думкою радянського дисидента. Людина – така істота, що приречена знайти корисні речі в будь-якому досвіді, особливо коли йдеться про її буття, виживання, майбутнє. Пригадайте: у буцегарні побували Махатма Ганді, Емма Гольдман, Вацлав Гавел, Йосип Мандельштам, Жан Жене, Оскар Уайльд, Макіавеллі, Томас Мор, Даніель Дефо, Фредрік Бегбедер, Мігель де Сервантес, Тарас Шевченко, Ілько Коваль, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, багато інших. Більшість із них використали набутий досвід, щоб зробити людей і світ кращим. Це підтверджує їхня спадщина... Тутешні українські бранці вже лишили слід в історії. Його значення оцінять нащадки. Разом із тим, перефразовуючи слова відомого французького політика Алана Жюпе, скажу відверто: краще мати тюремне минуле, аніж дійсне.

- У Лефортово у вас вже було кілька побачень із дружиною й донькою. Яке з них запам'яталося найбільше?

- Побачення, телефонні розмови з рідними – найщасливіші хвилини в ув'язненні. На них чекаєш, як на схід сонця, вранішню росу, літню зливу, мамині вареники, ковток вишуканого вина чи запашної кави, палкий поцілунок коханої, самостійні успіхи дітей, нервове занурення поплавця, експозицію Пінзеля у Луврі... Відчайдушно чекаєш, готуєшся, зосереджуєшся. І ось крізь скло замацане зазираєш в очі, починаєш сповідь – і час зупиняється.

Сподіваюсь запам'ятати останнє в Лефортово своє побачення з рідними

Пам'ятаю всі п'ять побачень: погляди, жести, міміку, рухи, одяг, зміст розмов, посмішки, відчуття глибокої віри, сили й потужної енергії. Особливим було перше побачення з дружиною. Ставив за мету заспокоїти, засвідчити, що нігтів, пальців, кінцівок не поменшало. Вдалося. Тривожним – січневе. Тата поклали до лікарні. Тяжка хвороба. Мої сказали – обстеження. Їх зрадили очі. Думав, чергове погіршення стану здоров'я. За півтора місяці тата не стало. Сподіваюсь запам'ятати останнє в Лефортово побачення. Чекаю на сина. Кортить відчути запах тім'я Максима, помацати м'язи, всіх обійняти. Навряд чи дадуть.

ШАНУВАТИ І БЕРЕГТИ КРАСУ МОВИ – НАШ ОБОВ'ЯЗОК

- Ви багато читаєте, як у тюремній бібліотеці, так і купуючи книги, наскільки це можливо. Що з прочитаного останнім часом справило найбільше враження?

- В очікуванні побачення, у перервах судових засідань не лише поліпшив техніку книгочитання, отримав насолоду від психологічних спостережень Моема, нових жанрів Акуніна і замальовок Майкла Пінке, а й прожив справжній шок разом із героями хорора Володі Даніхнова у романі «Тварюка розміром з чортове колесо» і впорснув адреналіну книгою Анрі Шарньє з романтичною назвою «Метелик». Даніхнова раджу всім, хто долає хворобу. А ось «Метелик» – це французька, карибська версія «Шантараму» (популярний роман австралійця Грега Робертса, – ред.). Глибша, яскравіша, загартована часом неймовірна історія. Продовжив поглинати сторінки одного з найморальніших жанрів, де межі понять добра і зла досить хиткі. Детектив. Нові твори Грішема, Абдулаєва, Найт, Хокінс і Гранже виправдали очікування. Та найбільше вразив Денієл Кіз «Квітами для Елджернона». Цей шедевр підтвердив аксіому: голі знання, не пронизані людськими почуттями, не варті навіть мідяка. Планую знайомство з роботами учня Гранже – Френка Тільє і технологічними прогнозами Келлі й Зака Вайнерсмітів.

- Є така фраза: «В юнацтві ми читаємо перші томи зібрань творів, а в зрілості – останні (листування, щоденники)». Ви багато перечитали листів Івана Франка. Які відкриття були для вас у цьому?

Мова – наше надбання, норми її існування і розвитку, випрацювані всією нацією, – святиня

- Так. Збірку творів Франка завершив вивченням його листування з критиками й однодумцями – українцями, росіянами, чехами і поляками. Спадщина Каменяра лише підтвердила актуальність питань української мови та національної ідентичності. Мова – наше надбання, норми її існування і розвитку, випрацювані всією нацією, – святиня. Нехай із часом вони змінюються, перетворюються, відмирають та відроджуються, вся ця мінливість має бути плідною, але перш ніж отримати право на участь у змінах, потрібно присягнути їм на вірність. Шанувати і берегти красу мови – наш обов'язок.

- Ви говорили про думки написати книгу про свій тюремний досвід. Чи не змінилися ваші плани?

- Ідея щодо книги не померла, жевріє. Вам як колезі та автору десятка книг добре відомо – хто пише, хоче бути прочитаним. Знавці літератури кажуть, що сучасний читач із найбільшою зацікавленістю читає про їжу і секс. Гастрономічні можливості лефортівської кухні, м'яко кажучи, суттєво обмежені традиціями, стереотипами, нормами і ресурсами. Відтак потішити читача розмаїттям страв навряд чи вдасться. Хоча з одним із сусідів ми часто готували український борщ у чайнику, імітували італійські спагеті дошираком із дивним соусом і варили узвар. Але цього замало для вгамування читацького апетиту. З другою темою ще важче. Лефортово – не парк «Заряд'є» (нещодавно створений ландшафтний парк навпроти Кремля на місці знесеного готелю «Росія», відомий тим, що в його закутках багато хто займається сексом, – ред.). Поки що міркую над темами, сюжетом, згадую, запам'ятовую хронологію подій, дійових осіб, враження, відчуття, присмаки, запахи, палітру інтересів, крилаті фрази, інтонації, місцеві байки тощо. Усе – на рівні роздумів. Я, так само, як і ви (підказує інтуїція) й більшість наших колег по цеху, тільки вчуся володіти словом. Від цієї майстерності залежить, чи зможе читач витягти з мертвого паперу, екрану щось живе.

Є ІДЕЯ ВЛАШТУВАТИ БЛАГОДІЙНИЙ АУКЦІОН

- В ув'язненні ви зробили велику серію вражаючих малюнків у вимушеній «тюремної» техніці (кулькова ручка, цибулиння, буряк...).

Мою тюремну техніку малювання фахівці назвали «супер-куль»

- Дякую за оцінку скромних і недосконалих умінь малювати. Вашу думку поділяють інші. Принаймні десятки листів до в'язниці свідчать про це. Наша землячка зі США Наталя Петренко назвала мою тюремну техніку малювання – супер-куль. Уточнюю у неї походження слова: від англійського «cool» чи нашого «кулькова ручка».

- Чи можете якось систематизувати свій цикл: міські пейзажі Європи, Україна, природа тощо?

- Завжди захоплювався міськими й природними пейзажами, трохи урбаністикою, під настрій – натюрмортами (дослівно з фр. – смерть за життя), автотехнікою. До речі, у публічну площину потрапила лише частина моїх робіт. Іншою володіє син. Це малюнки авто. Домовляйтеся з власником. Особливість «супер-куль» – у тому, що точність і витонченість малювання ручкою вимагає безроздільної уваги, без права на помилку окоміру. Тут – родзинка і складність.

Став більш уважним і винахідливим. І це не тільки про малювання

- Що змінилося у вашій техніці, у вас самому за час роботи над цією серією?

- Зараз випробовую техніку акварелі, експериментую з новими кольорами: помаранч – морква, жовтий – фурацилін, часто міксую. Став більш уважним і винахідливим. І це не тільки про малювання.

- Яка доля ваших малюнків; здається, щось зникло («Руанський собор»); а на якісь, здається, є покупці.

Можливо, в якомусь із кабінетів ФСБ мій «Руанський собор» висить поряд із портретом Дзержинського

- Шкодую за зниклим малюнком. Стільки зусиль марно. Робота не отримала визнання. «Руанський собор» – це вже не перше зникнення. Раніше з камери зникла «сира» Перуджа, до адресату дійшов лише другий малюнок. Жодних кінців. Так і з собором. Адміністрація, цензор, прокурор із нагляду – божаться, що відправили листа до пошти. Донька не отримала. Історія схожа на байку про хлопчика Іванка, Діда Мороза, теплі речі, рукавички і пошту... Хтось поклав око. На стінах слідчого управління ФСБ висять світлини з церквами. Бачив власними очима. Можливо, в якомусь кабінеті «Руанський собор» висить поряд із портретом Дзержинського. Хтозна? А можливо недбалість поштарів... Думаю про долю інших малюнків. Із проханням передати одну з робіт зверталися з музею в Києві. Зрештою – є ідея влаштувати благодійний аукціон під патронатом Укрінформу, мера Києва, МЗС та МІП. Частину коштів віддати на підтримку політв'язнів.

НАДАННЯ ТОМОСА СТАНЕ ВІХОЮ СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ'Я

- Ви заявляли про себе як про християнина, вірного УПЦ КП. Зараз іде підготовка до надання Українській церкві автокефалії. Що ви думаєте з цього приводу?

Українці творять свою історію. Вірю в здоровий глузд і миролюбство вірян

- Певен, що надання Константинопольським патріархатом Українській церкві Томоса про автокефалію невдовзі матиме доконану дію. Подія стане знаковою історичною віхою світового православ'я, увійде не лише у релігійні канони, а й до шкільних підручників та наукових робіт. Низько вклоняюся перед патріархами, УПЦ КП – Його Святійшеством Філаретом і Константинополя – Варфоломієм. Пишаюся українськими вірянами, представниками духовенства, парламенту, уряду і моїм Президентом.

Київ укотре підтвердить репутацію одного з цивілізованих і толерантних центрів християнства

Макіавеллі ділив людей на дві категорії – тих, хто живе в історії, і тих, хто її творить. Українці творять свою історію. Офіційна місія екзархів виглядає з-за грат цілком демократично, і я сподіваюся, що на їх заклик добровільно відгукнеться більшість представників усіх гілок українського православ'я. Є незгодні, вони керуються політичними аргументами, але я вірю в здоровий глузд і миролюбство вірян. Наше законодавство, держава забезпечують кожній громаді тверді гарантії дотримання права церковної юрисдикції. Київ укотре підтвердить репутацію одного з цивілізованих і толерантних центрів християнства. Разом із тим, я шкодую, що наші сусіди – єдиновірці прирікають себе на остаточну самоізоляцію, вчергове демонструють неспроможність домовлятися і знаходити компроміс. Вочевидь прийде час – і люди забудуть імена тих, хто, переслідуючи особисті амбіції, включив це питання до свого харчового ланцюжка і прорахувався з ланцюжком причин і наслідків.

- У Лефортово ви маєте можливість споживати інформацію тільки російських ЗМІ. Можете як журналіст дати експрес-аналіз прочитаного, побаченого, почутого?

Переважна частина почутого, побаченого, прочитаного у Лефортово лишає липке враження огиди

- Зауважу, що серед так званих опозиційних ЗМІ («Новая газета», «Дождь», «Эхо Москвы») маю змогу передплачувати єдине видання, де працює мій паризький друг Юрій Сафронов (дякую йому за гастрономічний привіт із Франції). Маючи таку мізерну альтернативу головній лінії, важко зробити глибокий аналіз. Переважна частина почутого, побаченого, прочитаного у Лефортово лишає липке враження огиди. Як і раніше, росЗМІ наввипередки намагаються імітувати талант висловлювати недолугі забобони, видаючи їх за правду, а ганебне – за гідне поваги. Вони продовжують шукати образи майбутнього у минулому, жонглювати порожнечею, відвертою брехнею і фейками на усіх тематичних фронтах. А чого варта їхня напускна байдужість до чужої долі, страждань, смерті? Проте з кожним днем ефірів та тиражів, що зменшуються, втома наростає, креатив виснажується, довіра аудиторії меркне. Про це скаржаться не лише на сторінках опозиційного видання, а й у безлюдних коридорах Лефортова – працівники. Разом із тим, мас медіа продукують і аполітичні програми. Зокрема, під час радіомовлення «Маяка» часто слухав передачу за участю російського педагога Дмітрія Зіцера. Йшлося про стосунки у трикутнику Діти-Батьки-Школа. Слушними порадами розумної людини списав півзошита.

- Ви могли б попрацювати в якомусь із російських медіа?

- Ні.

ПОГОВОРИВ ІЗ КЕРІВНИЦТВОМ ЛЕФОРТОВА ПРО ЕТАПУВАННЯ

- Останнім часом ви зайнялися фізпідготовкою. Розкажіть, як і з чого зробили гантелі? Який у вас комплекс вправ.

- За фізичну підготовку взявся ще під час карантину. Починав із примітивних віджимань від підлоги, ліжка; присідань. Згадав ДЮСШ-2 у Черкасах, коли захворів на фехтування. Умінню розім'ятися, навантажити м'язи, підібрати оптимальний комплекс вправ навчав чемпіон СРСР із фехтування на багнетах 1949 року Олексій Мамедович Абдулаєв. Після війни цей гарячий і харизматичний азербайджанець закохався у черкащанку і залишився у моєму рідному місті тренувати молодь. Талановитий педагог-спортсмен учив нас фехтувати на шаблях, тактиці й стратегії цього виду спорту, тримати удар, давати відсіч, перемагати й гідно програвати. Цей спорт у програмі олімпійських ігор – з 1896 року. Україна славиться своєю школою, іменами чемпіонів і тренерів. Мої маленькі успіхи обмежилися чи то першим дорослим, чи КМС (треба зазирнути на горище в doc-и). Я вдячний тренеру за школу, прищеплену любов до спорту й набуту реакцію. Згодом до цих надбань додався армійський досвід. Отже певне уявлення про комплекс вправ мав ще до ув'язнення. Тут розширив його, виходячи з наявних умов. Взнаки далася фантазія. Від простих вправ – до складних. Із пластмасових пляшок з водою виготовив гантелі, штангу – гриф зі скрученого простирадла – і гайда. Розширив меню кардіовправами, бігом у тісному 2х4,5 м дворику. Метою було уникнути гіподинамії, атрофування м'язів, пролежнів. Щоденна біганина загартувала вестибулярний апарат. Став краще розуміти хижаків у клітках зоопарків, роботу маятника. Ритм занять обрав помірний, за рекордами не женусь, пупа не надриваю, враховую вік та їжу. Усі ми піддаємося випробуванням, але вони з'являються не в тій формі, якій ми надаємо перевагу. Знаю, що фізичні кондиції дозволять подолати і цей етап у житті. Адже коли думаєш про дощ, готуйся ходити по калюжах.

Головне – віра у мить, коли в обіймах рідних процитую Маркеса: не плачте, бо це скінчилося; посміхніться, тому що це було

- Найближчим часом можна чекати вашого етапування. Як ви психологічно готуєтеся до нього?

- Зустрівся з керівництвом Лефортова. Відверта розмова дала уявлення – чого чекати. З'явилася надія, що до колонії дістануся неушкодженим, пальців і кінцівок не поменшає. Зміна семи сусідів по камері (це терористи, у т.ч. ІДІЛ, контрабандисти, наркодилери, гангстери, так звані авторитетні бізнесмени, радикал, спецслужбіст; з яких двоє казали, що вбивали) не минула безслідно. Спілкування з ними, особисті спостереження і книги надали поживу для роздумів, розширили уявлення про загратовий світ. Додам журналістський і життєвий досвід. Підстав для хвилювання ще менше. Головне – віра у мить, коли в обіймах рідних процитую Маркеса: не плачте, бо це скінчилося; посміхніться, тому що це було.

Олег Кудрін, Рига

Фото: Роман Цимбалюк FB

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>