Переможець чемпіонату світу 2009 року в Роттердамі у ваговій категорії до 60 кг. Він поки що залишається єдиним українським дзюдоїстом, який завоював такий титул.  

Триразовий чемпіон Європи та чемпіон ІІ Європейських ігор. Володар багатьох нагород різних ґатунків найбільших міжнародних турнірів. Учасник трьох Олімпіад.  

Голова Святошинської районної державної адміністрації Києва.  

Президент федерації дзюдо Києва. 

У 2019 р. заснував громадську організацію «Школа Георгія Зантарая», відкрив спортивну залу для дітей на базі ДЮСШ «Київ спортивний». Мета створення школи – зробити спорт доступнішим для дітей, незалежно від їхнього соціального становища. У школі також тренуються діти з ментальними порушеннями. 

Георгій Зантарая розповів Укрінформу про свою кар’єру спортсмена та її вплив на подальше життя, поєднання державної служби й діяльності з розвитку спорту, відповів на низку запитань особистого характеру.

«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ОСОБЛИВА АТМОСФЕРА СПОРТИВНОГО ЗАЛУ» 

- Чи згадуєте сьогодні той чемпіонат світу, на якому досягли найвищої вершини у спортивній кар’єрі? 

- Щиро кажучи, майже не згадую. Усе ж таки 17 років минуло. Це вже історія. Життя продовжується.  

У фінальній сутичці тоді зустрічався з японським дзюдоїстом Хіроакі Хіраоку. Ще до початку цього поєдинку зрозумів – відбулося щось надзвичайно важливе. Я був готовий до перемоги на всі сто відсотків, навіть відчував її. Саме таким був мій внутрішній стан – і фізичний, і психологічний.  

Може, тоді хтось і не вірив, що вдасться це зробити. Проте я та мій тренер Віталій Дуброва, який мене тоді добре налаштовував, були впевнені в перемозі. Надалі довели, що успіх був не випадковим – завойовував нагороди чемпіонатів світу, Європи, інших міжнародних турнірів. Ці досягнення повністю розділяю зі своїм наставником. 

Згадуючи той час, скажу, що взагалі в нас була чудова команда. Я абсолютно впевнений – у нас ще будуть чемпіони світу. І не один.  

- Минуло вже п’ять років після того, як ви завершили кар’єру атлета. Як часто сьогодні вдається відвідувати спортзал?  

- Завершив свої виступи відразу після Олімпійських ігор у Токіо. Хоча вже до того моменту відчував, що треба закінчувати, тим паче було кому передавати естафету – з’явилися молоді перспективні хлопці.  

До спортзалу ходжу, але не так часто, як хотілося б. Бувають тижні, коли мені взагалі не до «фізики», зовсім немає часу.  

Мені дуже подобається особлива атмосфера спортивного залу. Якщо не тренуюся особисто, із задоволенням спостерігаю за тим, як займаються діти.  

Останніми роками дуже кардинально помінялося моє життя – із спортивного інтегрувалося в інше. Змінився мій розпорядок дня. Якщо раніше я вставав о 7–8 ранку, то тепер – не пізніше ніж о 6-й.  

Попри всі обставини і зміни, із дзюдо я не пішов. Воно є частиною мого життя.  

- У світі досить популярні різноманітні ветеранські турніри, зокрема з дзюдо. Чи є у ваших планах участь у таких змаганнях? 

- Поки що такого бажання не виникало. Як буде далі – побачимо. Можливо, знову захочу вийти на татамі. До речі, ветеранські змагання, особливо міжнародні, дуже захопливі. 

Нині ж мене повністю влаштовує просто звичайне перебування у середовищі дзюдоїстів. Намагаюся приїжджати на всі змагання – неважливо, дорослі, юнацькі чи дитячі, особливо якщо вони проходять у столиці.  

- За що насамперед ви подякували б спорту? Що він дав вам у житті? 

- По-перше, за те, що спорт сформував мене як людину, особистість. Він прищепив мені якості, які дають змогу почуватися впевнено в будь-якій справі, не боятися братися за будь-яку роботу і виконувати її сумлінно. 

Загалом дуже довіряю людям зі спортивного середовища. До речі, значна частина колективу, з яким тепер працюємо, мала зв’язок зі спортом. Тому ми всі не байдужі до того, що відбувається у цій сфері діяльності. Багато уваги приділяємо розвиткові спорту взагалі та дзюдо зокрема. 

На мою думку, саме дзюдо найкраще гармонійно розвиває людину – і фізично, і морально. Це бойове мистецтво – універсальне. Окрім борцівської техніки, тут відпрацьовують, зокрема, гімнастичні, акробатичні елементи. Додамо сюди ще біг, тобто елемент легкої атлетики. У підсумку дитина отримує всебічний фізичний розвиток. 

Напевно, якби не було в моєму житті спорту, я став би зовсім іншим. Мав би інший характер. Світогляд – теж. Адже дзюдо – не просто спорт, а ціла філософія, система моральних принципів. Повага до суперника, самоконтроль, сила волі, подолання своїх слабкостей та прагнення досягати мети – все це лежить в основі дзюдо. 

Дуже вдячний своїм тренерам, що прищепили мені любов до цього єдиноборства не просто як виду спорту, а як філософського вчення.

«У КОЖНІЙ ШКОЛІ МАЄ БУТИ СПОРТИВНИЙ КЛАС» 

- Кілька років ви очолювали Комісію атлетів Національного олімпійського комітету України. Чому нещодавно залишили цей пост? Що за час роботи в Комісії встигли зробити? 

- Я працював у Комісії атлетів НОК вісім років, останні чотири був її головою. Пішов, тому що закінчився термін моєї каденції на цій посаді. Про це офіційно заявив.  

Вважаю, що за цей час ми всією командою Комісії зробили багато. Активно працювали для розвитку спорту в країні, всіляко допомагали спортсменам, які цього потребували. 

Одним із найважливіших напрямів нашої діяльності була робота з усунення російських атлетів від участі в Олімпійських іграх. Хочу на цьому зупинитися докладніше, розповісти конкретні приклади. У 2024 році ми сприяли візиту в Київ мера французької столиці Анн Ідальго, з якою я до того зустрічався в Парижі. Вона на власні очі побачила стадіон «Локомотив», який дуже постраждав після російського ракетного обстрілу. Згодом мерія Парижа виділила певну суму для реконструкції київської спортивної споруди. Окрім того, було надіслано спортивний одяг.  

Як голова Комісії атлетів НОК, я мав можливість домовлятися про гуманітарну допомогу, яку ми передавали дітям міст, що постраждали від ударів агресора. Саме з такою метою ми їздили в Покровськ, Краматорськ, Слов’янськ та інші міста України.  

Знову ж завдяки Анн Ідальго до нас приїжджало багато французьких журналістів, які потім у своїй країні розповідали правду про цю війну.  

Один із них звернувся до нас із проханням знайти спортсменів, що постраждали від дій агресора. Ми допомогли йому зустрітися з ними, зокрема, із двома дзюдоїстками. В Анастасії Чижевської, захищаючи батьківщину, загинув батько. Про неї у Франції зняли фільм. Інша спортсменка – Єлизавета Шевченко – навесні 2022 року майже місяць перебувала в окупації у селі Ягідному на Чернігівщині. Там убили її дядька, батько був у полоні. Ліза мріяла поїхати на Олімпіаду, побачити змагання, відчути дух найпопулярнішого спортивного форуму. Завдяки тому французькому журналістові мрія Лізи збулася. Вона бачила змагання в Парижі, оглянула Олімпійське селище.  

- Якою мірою у Святошинському районі столиці приділяється увага спортивному напряму?  

- Один із найбільших проєктів, який уже почали реалізовувати, – великий спортивний зал. До того ж побудують його не з бюджетних коштів, а силами бізнесу. Точну дату відкриття залу поки що назвати важко, адже живемо у непрості часи. Можливо, десь за рік він почне роботу.  

Напередодні 1 вересня зроблено ремонт спортзалу, де тренуються бійці ММА. До речі, представники Святошинського району демонструють добрі результати в цьому виді єдиноборств.  

Було ініційовано додавання дзюдо до програми «Пліч-о-пліч», тому що у нас багато дітей і підлітків займаються цим видом боротьби. Минулого року ми побачили відкриття першого спортивного класу – із сучасного п’ятиборства – за Всеукраїнським мультиспортивним проєктом «Шлях чемпіона», започаткованим Міністерством молоді та спорту України. Одразу загорілися подібною ідеєю. Я запропонував директорові однієї зі шкіл Святошинського району зробити спортивний клас із дзюдо. І вже 1 вересня його відкрили! Ми відвідали школу, познайомилися з юними дзюдоїстами – учнями восьмого класу, передали їм комплекти кімоно.  

Упевнений, що у кожній школі має бути спецклас із того чи того виду спорту. Дітям і батькам дуже зручно. Не треба шукати спортивну секцію, кудись їхати, марнувати час. До того ж – економія, бо тут заняття – безплатні. Такі проєкти є пропагуванням здорового способу життя, закладають базу майстерності майбутніх чемпіонів. 

Для дитини, яка робить перші кроки у спорті і мріє про великі перемоги, дуже важливо мати гарний приклад. Минулого року на моє запрошення відвідати Україну відгукнулися два дзюдоїсти топрівня. Це справжні зірки світового дзюдо: дворазовий олімпійський чемпіон – японець Сьохей Оно та олімпійський чемпіон – грек грузинського походження Іліас Іліадіс. Дехто не вірив, що ми зможемо організувати їхній приїзд. Проте нам це вдалося. 

Візит проходив протягом трьох днів. За цей час вони встигли познайомитись із багатьма юними спортсменами, провести майстер-класи. Для наших дітей таке спілкування стало справжнім святом та гарним стимулом, щоб серйозно займатися дзюдо. Окрім того, гості побачили наслідки російської агресії – зруйновані будівлі, зокрема спортивні. Про все це кожен із них потім розповідав у себе на батьківщині. 

Цього року на наше запрошення з Грузії приїжджали два чемпіони світу та з Італії – призер світової першості. Вони провели тренування з юнаками, які від того були у захваті. Чемпіони зізналися, що були вражені тим, наскільки сильні українці, наскільки сильні наші діти. 

Уже маємо домовленість ще з одним закордонним спортсменом – зіркою світового ММА. Імені його поки що називати не буду. Цей боєць із початку війни дуже підтримує Україну. У жовтні він проведе запланований поєдинок, а в листопаді завітає до нас. 

- Ви очолюєте федерацію дзюдо Києва… Які сьогодні завдання цієї організації? 

- Звісно, діяльність організації спрямована на розвиток нашого виду спорту у столиці. Найперше проводимо багато змагань досить високого рівня, які відвідує чимало глядачів.  

Забезпечуємо спортивні зали необхідним обладнанням, насамперед татамі.  

Усіляко підтримуємо спортсменів, які показують гідні результати на міжнародних стартах.  

Хочу наголосити, що київська школа дзюдо є однією з найкращих у країні. Понад 80 відсотків учасників збірних команд – київські дзюдоїсти. Для столичної федерації це велика відповідальність. Робимо все, щоб умови для підготовки цих атлетів були найкращими.  

Упродовж останніх чотирьох років у Києві, на жаль, не проводяться офіційні чемпіонати України. Таке рішення ухвалила Федерація дзюдо України задля безпеки. Вважають, що турніри такого масштабу ліпше проводити за межами столиці.

«ЯКЩО ЧОГОСЬ СИЛЬНО ПРАГНЕШ, ТО ЦЕ НЕОДМІННО ВДАСТЬСЯ» 

- Скільки років вашим дітям? Чи займаються вони спортом? Якщо так, то яким видом? 

- Давиду зараз чотирнадцять років, Єві – вісім. Звичайно, спортом займаються, і не треба навіть гадати – яким. У нашому домі – абсолютна атмосфера дзюдо. Якщо тато й мама дзюдоїсти, то діти – теж.  

Вони тренуються у залі ДЮСШ «Київ спортивний», яка є базою «Школи дзюдо Георгія Зантарая». Там склався досить сильний тренерський колектив. Займається багато дітей, підлітків. Уже показують добрі результати. У деяких вікових категоріях представники школи вигравали чемпіонат України, посідали призові місця.  

Ми також створили інклюзивну групу для дітей та молоді з ментальними порушеннями. Це була моя ініціатива, коли до мене звернулися батьки таких дітей. Вирішили спробувати. Спочатку не все складалося легко. Але є правило: якщо чогось сильно прагнеш, то це неодмінно вдасться. Починав сам. Потім долучилися друзі. Разом упоралися – змогли навчити підопічних боротьби, спортивної дисципліни. Сьогодні один наш тренер самостійно може вести тренування для групи з 30 таких підопічних.  

У підсумку все вийшло якнайкраще. Вдячний цим батькам за те, що повірили в нас, довірили нам своїх дітей.  

Узагалі, у нашій школі склався великий і дружний колектив. Намагаємося для підопічних створити майже домашню обстановку. Щосуботи прямо до залу замовляємо піцу, іншу їжу. Можна сказати, що це – моя друга сім’я.  

Як уже казав, Давид і Єва тренуються в нашій школі. У них є наставники, які з ними займаються. Для мене ж вони залишаються просто моїми дітьми. Тому я не втручаюся в їхній тренувальний процес. Навіть намагаюся на теми дзюдо не говорити. У майбутньому, за потреби, із задоволенням синові й доньці допоможу, якщо вони звернуться до мене по поради. Нещодавно Давиду так і сказав: «Якщо буде треба, я завжди поруч».  

Не матиму нічого проти, якщо мої діти виберуть дзюдо справою свого життя. Навпаки, підтримаю їх у цьому.  

Давид показує сьогодні непогані результати. Добре бореться. Сподіваюся, що він постійно нарощуватиме майстерність та показуватиме результати і в дорослому дзюдо. 

За межами татамі, коли немає тренувань, вони як всі діти – навчання у школі, підготовка уроків, спілкування з друзями, гаджети… 

- Коли випадає час для відпочинку, як ви його проводите?  

- Протягом останніх двох років узагалі не маю вільного часу. Тому дозвілля – це не про мене. Нинішня робота, завантаженість займають, без перебільшення, весь час. Буває, що й уночі треба схоплюватись і кудись їхати.  

Щодо наших дітей, то вони зазвичай їздять у спортивні табори. 

- Те, що немає вільного часу, не заважає стежити за тим, що відбувається у світовому дзюдо? Встигаєте дивитися змагання? 

- За всіма подіями у світі дзюдо стежу неодмінно. Особливо тими, де беруть участь українські спортсмени. Треба сказати, що війна сильно вплинула на розвиток багатьох видів спорту. Виїхало чимало талановитих атлетів. Необхідно робити все, щоб вони повернулися. 

У моєму житті вже була така історія. Ми жили в Грузії, коли на початку 1990-х почалася війна. Переїхали до Києва – батько тут навчався. Ті події, у підсумку, відіграли ключову роль у моїй долі, формуванні мене як спортсмена. Безмежно вдячний Україні, що прийняла нас. А Київ – мій дім. Найкраще місто у світі. 

- Болюче питання – про допуск росіян та білорусів до міжнародних змагань… На вашу думку, як із цим боротися? 

- Я вже говорив, що це був пріоритетний напрям у роботі Комісії атлетів НОК. Слід сказати, спільні зусилля Національного олімпійського комітету, Мінмолодьспорту, спортивних федерацій та нашої Комісії давали результати. Приклад для порівняння: якщо у 2021 році на Іграх у Токіо росіян з білорусами було понад 600 осіб, то за три роки на Олімпіаді в Парижі брали участь лише 16 – під нейтральним статусом. 

Доводилося розсилати та отримувати, напевно, мільйон листів, збирати інформацію про спортсменів, які підтримували війну. І це – лише невелика частина роботи, яку проводили. У 2022 році досягли того, що представників країн-агресорів усунули з міжнародних змагань. Із цього приводу мав зустрічі з вищим керівництвом Міжнародної федерації дзюдо, президентом Міжнародного олімпійського комітету та іншими. Переконував їх не допускати до змагань тих, хто дискредитував себе підтримкою війни. І нам ішли назустріч. Приблизно рік росіян із білорусами на турнірах не було. А потім знову почали допускати – спочатку під нейтральним статусом, згодом – під своїми прапорами. 

На жаль, одним з ініціаторів повернення росіян та білорусів на європейські та світові арени стала Міжнародна федерація дзюдо. Погана спостерігається тенденція. Багато видів спорту їм дали зелене світло. 

Ось приклад… У штаб-квартирі МОК, у Лозанні, мені на очі потрапило фото з російським атлетом, який активно виступав за війну, навіть був дискваліфікований. Проте його фотографію ніхто не зняв. На цей факт я звертав увагу багатьох. Реакції поки що не помітив. А повноважень звертатися до МОК сьогодні я не маю. Але, у будь-якому разі, боротьба продовжується. Ніколи не можна опускати рук. 

«АНКЕТА СПОРТСМЕНА» 

- Яке ваше улюблене заняття на дозвіллі? 

- Повторю, що останніми роками дозвілля не маю. Усе займає робота. Але, з певною часткою гумору, можу назвати улюблене заняття – прийти додому та лягти на своє ліжко. Обожнюю його. 

- Улюблені страви? 

- Нещодавно зі своєю дружиною Ольгою обговорювали цю тему. Дійшли висновку, що я всеїдний. Хоча останнім часом віддаю перевагу азійській кухні. Насамперед корейській. Напевно, далеко не всі поділяють мій смак. Але мені корейські страви до вподоби.  

- Улюблений напій? 

- Багато п'ю кави, але не вважаю її улюбленим напоєм. Так, для бадьорості. Намагаюся більше пити мінеральну воду. Напевно, вона – мій улюблений напій. 

- Улюблений фільм? 

- До речі, це питання колись я сам собі ставив. Відповіді не знайшов. Знаю, що деякі люди можуть переглядати кінофільми багато разів. Я не такий. Ніколи не буду те саме кіно дивитися двічі. Хоч є старі фільми, які викликають у мене відчуття ностальгії. Мої діти люблять традиційні різдвяні фільми «Сам удома», «Сам удома – 2». Мені вони також подобаються, бо я на них виріс. 

- Улюблена музика? 

- Останніми роками повністю перейшов на українську музику. Різну. Подобаються сучасні вітчизняні пісні, гурти, співаки... Хоча є кілька старих італійських та французьких пісень, ремікси яких із задоволенням слухаю. І все ж таки віддаю перевагу українським пісням. 

- Улюблений вид спорту (окрім дзюдо)? 

- Дуже люблю дивитися змагання з майже всіх олімпійських видів спорту. Був на фіналі легкоатлетичного турніру Олімпіади. Просто у захваті! Й атмосфера там фантастична. Подобаються фехтування, вільна та греко-римська боротьба, бокс. 

- Які якості найбільше цінуєте в людях? 

- Почав розуміти цінність професіоналізму. У будь-якій справі. Насправді не так багато людей, готових жертвувати багатьом заради роботи, досягнення мети. Для мене найважливіша якість – прагнення розвиватися, не боятися виходити з ініціативами, удосконалюватися. Саме такі люди приходять до нових ідей та втілюють їх у життя. 

Ігор Чемерис 

Фото надані Георгієм Зантараєю