У 2024 році уродженка Черкас установила рекорд українського альпінізму, піднявшись на Еверест і Лхоцзе протягом однієї доби. Стала першою жінкою в країні, яка увійшла до когорти тих, хто завершив програму «П'ять найвищих вершин світу».

Кожне своє сходження альпіністка сприймає як можливість розповісти світові про Україну, зміцнювати її імідж як країни непереможних, сильних, сміливих і талановитих людей.

Саме для цього влітку 2026 року вона вирушила до пакистанських Гімалаїв, де розташована Нанга-Парбат (висота – 8125 м) – одна з найнебезпечніших вершин світу. Її називають «горою-убивцею» через катастрофічну статистику: до першого успішного сходження у 1953 році забрала життя 31 альпініста. Та навіть сьогодні кожен п'ятий альпініст залишається на Нанзі назавжди.

Вертикальні схили, сотні метрів прірви без страхування, загроза лавин та каменепадів – таким був шлях Антоніни Самойлової до вершини. Саме тут вона зробила перформанс, присвячений загиблим українським альпіністам-захисникам.

Про все це альпіністка розповіла Укрінформу.

«АБСОЛЮТНО НЕ МАЛА ПРАВА НА ПОМИЛКУ»

- Як ви наважилися на такий крок, знаючи, що сходження на цю вершину закінчилося трагічно для багатьох спортсменів?

- Друзі-альпіністи, які минулого сезону намагалися зійти на Нанга-Парбат, мене попереджали: «Навіть не думай сюди їхати. Дуже небезпечна гора». Але бажання досягти своєї мети сильніше за ризики. Проте я переконалася, що слова моїх друзів не були перебільшенням.

До того ж там важкі погодні умови, сильні каменепади, через які альпіністи отримували серйозні травми й переривали експедиції.

Найсерйозніші ризики чекають на альпіністів ще до виходу на маршрут. Річ у тім, що Нанга-Парбат розташована в одному з найнебезпечніших районів Пакистану. Саме тут кілька років тому стався один із найтрагічніших терактів в історії світового альпінізму, коли в базовому таборі розстріляли спортсменів із різних країн, також трьох українців. Уявіть собі моральний стан людини, яка відчуває себе тут небажаним гостем.

А коли починається сходження, повною мірою усвідомлюєш усю його небезпеку – каменепади, лавини, льодові обвали… Як у сапера: абсолютно не маєш права на помилку. Не дарма цю гору називають «убивця».

Мені трохи пощастило – цього разу погода була значно сприятливішою, ніж торік. Утім, через розташування Нанга-Парбат на самому краю Гімалайського хребта погодні умови тут змінюються за лічені хвилини: яскраве сонце за мить перетворюється на сніговий ураган, мороз досягає -30 градусів.

- Чому Нанга-Парбат вважають одною з найскладніших гір для сходження?

- Майже весь маршрут Нанга-Парбат проходить крутим вертикальним рельєфом. Найскладнішою його ділянкою є так звана стіна Кінсхофера. Це 200-метрова вертикальна скельно-льодова стіна на висоті від 5800 до 6600 метрів.

Доводиться йти з нахилом від 50 до 80 градусів. Саме це робить Нанга-Парбат однією з найскладніших вершин для сходження. Але для мене все стало ще важчим – напередодні штурму вершини отруїлася. Відчувала сильне зневоднення. Перед виходом на маршрут вживала антибіотики, сорбенти та інші препарати, щоб хоч зупинити симптоми. Але вирішила йти за будь-яких обставин.

«СХОДЖЕННЯ ПРИСВЯТИЛА АЛЬПІНІСТАМ – ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ»

- Сам штурм вершини проходив уже без форс-мажорів?

- Спочатку здавалося, що начебто так. Але найважче випробування чекало на мене вже під час фінального штурму – після дев'яти годин нічного підіймання закінчилися фіксовані мотузки, або страхувальні троси.

Попереду – кілька найнебезпечніших годин сходження. Продовжувала рух без страхування, без можливості закріпитися, з єдиною надією на свої руки, ноги та льодоруб. Дивилася вниз і розуміла: одна неточність і – падіння каменем з висоти кількох сотень метрів.

Найбільше мене турбувало те, що не вистачило мотузок. Зізнаюся, тоді я думала вже не про вершину, а про те, як ми будемо звідти спускатися.

- Яка мета під час сходження на гору була у вас, крім підкорення вершини?

- Хочу наголосити, що це сходження я присвятила всій українській альпіністській спільноті, яка від початку повномасштабної війни стала на захист країни. Зокрема, і учасникам ініціативи Climb Army, які забезпечують військових-альпіністів спорядженням, медичними матеріалами, дронами і транспортом.

Тридцятого червня о пів на дванадцяту вечора я стояла на вершині Нанга-Парбат. Саме тут здійснила задумане – перформанс ушанування пам'яті загиблих українських альпіністів-захисників. Переодяглася у триметрову накидку з іменами й портретами 60 героїв. Серед них, зокрема, альпініст і розвідник Євген Алещенко, військовий хірург Мирослав Дебенко, гірський турист і стрілець-санітар Роман Жук та інші.

До речі, весь цей час була без кисню, адже балон закріпили на рюкзаку.

Додам, що автором накидки «Крила пам'яті» був український дизайнер Федір Возіанов – засновник бренду Vozianov, відомого в Європі та США.

Ще хочу згадати 2024 рік. Тоді я зійшла на Еверест із фотографією 28-річного розвідника ГУР Олександра Гряника. За два роки до того він добровільно вирушив до оточеного Маріуполя, виконуючи секретну спецоперацію, був поранений, але відмовився від евакуації. Загинув 8 травня 2022 року. Оскільки Сашко понад усе любив гори, своє сходження на найвищу вершину світу я присвятила саме йому. Відтоді шеврон Олександра став моїм постійним супутником у всіх експедиціях.

Ігор Чемерис

Фото: з особистого архіву