Волейбол сидячи – один із найпопулярніших в Україні адаптивних видів спорту. Ця командна гра, яка знайома багатьом зі шкільних років, адаптована для людей з різними видами ушкоджень опорно-рухового апарату, і є чудовим методом реабілітації. А ще вона не потребує спеціального дороговартісного інвентаря. Достатньо базових речей – спортивного залу, м'яча і сітки.

Нещодавно в Тернополі відбувся третій тур чемпіонату України з волейболу сидячи серед ветеранів війни. Протягом двох днів тривали запеклі змагання між командами з Черкас, Вінниці, Кривого Рогу, Чернігова і Тернополя. Про особливості цієї гри, її роль у відновленні військових, та особливості залучення ветеранів до адаптивного спорту – у репортажі Укрінформу.

ВДВІЧІ МЕНШИЙ МАЙДАНЧИК І НИЖЧА СІТКА

Приходжу в зал, де відбувається чемпіонат, під час розминки між матчами. Команди тернопільських "Яструбів" та "Дніпро" із Черкас саме готуються до змагань. На трибунах збираються уболівальники. Розпитую тренерів, як відрізняється адаптивний волейбол від класичного варіанту цієї гри.

"Учасники грають, сидячи на підлозі. Кожна команда складається з шести гравців. Майданчик вдвічі менший – його ширина 6 метрів, довжина – 10, а сітка нижча – 1,15 м для чоловіків, 1,05 м для жінок", – розповідає наставник тернопільської команди "Яструби" Петро Ніколюк.

Учасниця київської колегії суддів чемпіонату Сніжана Макаревич додає, що грати волейбол сидячи важче, аніж звичайний.

"Ми з дівчатами та хлопцями пробували, але, насправді, в нас не дуже вийшло. Потрібно мати певну міцність і витривалість", – каже дівчина.

Розпочинається матч. Спершу хлопці потискають руки один одному, а далі командами стають один напроти одного і вигукують "Слава Україні" та "Героям слава!". Після цього починається поєдинок. По шестеро учасників з кожного боку грають, інші сидять неподалік і голосно вболівають.

Напруга на полі шалена. Помітно, як кожна з команд намагається виграти у протистоянні. Після трьох сетів перемагають господарі поля. Хлопці обіймаються і щиро радіють. Насправді, ця гра приносить багато позитивних емоцій не лише учасникам, а й усім присутнім. Адже неможливо залишатися байдужим, спостерігаючи за матчем.

"ПОЗБУВАЄМОСЯ НЕГАТИВНОЇ ЕНЕРГІЇ З ДОПОМОГОЮ М'ЯЧА"

Після гри спілкуюся з тернопільською командою, яку створили понад рік тому.

"До складу "Яструбів" входять не лише жителі обласного центру, також приїздять ветерани з сіл регіону, а один хлопець добирається навіть із Хмельниччини. Зараз ми займаємося двічі на тиждень, але плануємо додати ще один день. Хлопці зацікавлені та дуже ініціативні, і це надзвичайно важливо", – каже тренер Петро Ніколюк.

Волейболісти зізнаються, гра не лише допомагає покращувати фізичну форму, а й емоційно розвантажує.

"Негативна енергія накопичується, а на майданчику ми її просто зганяємо за допомогою м'яча. І реально погані емоції відходять, заряджаєшся адреналіном і почуваєшся на позитиві", – каже капітан "Яструбів" Василь Базюк.

Чоловік служив у штурмовій бригаді "Лють". У 2023 році на Бахмутському напрямку отримав важке поранення.

"Я лікувався дуже довго, близько року. Було дві операції, далі реабілітація. В нозі досі залишився уламок. У цей період дуже важлива підтримка. Саме рідні та друзі допомагають не опустити руки і боротися. Хочу, щоб кожен ветеран знав: не варто залишатися наодинці зі своїми труднощами. В нашій команді ми допомагаємо один одному і на власному прикладі показуємо, що після поранення життя не зупиняється. Наше гасло "Немає меж – є тільки цілі", – каже Василь.

Для ветерана величезною підтримкою під час відновлення і повернення до цивільного життя стала його кохана Вікторія, яка з Бахмута переїхала в Тернопіль. Вона завжди приходить на виступи "Яструбів".

"Я завжди вболіваю за нашу команду, їжджу на всі змагання. Адже присутність близьких на грі додає нашим хлопцям натхнення і сил", – розповідає жінка.

За її словами, відколи Василь почав займатися спортом, він дуже змінився, став більш активним та позитивним.

"Змагання та тренування приносять йому задоволення. Я відчуваю, що це його стихія і дуже радію, що після всього пережитого він знайшов заняття до душі", – додає Вікторія.

Іще один гравець "Яструбів", Володимир Шанайда, через важке поранення на Запорізькому напрямі втратив дві ноги. Він почав займатися волейболом ще під час реабілітації у Вінницькому військово-медичному центрі. Після повернення в Тернопіль долучився до новоствореної міської команди.

"Для мене волейбол – це заряд позитивних емоцій, командний дух і новий досвід", – каже захисник.

Також Володимир займається плаванням. Нещодавно він взяв участь у міжнародному запливі OCEANMAN на озері Лаго-д'Орта  в Італії та успішно подолав двохкілометрову дистанцію.

"НАЙВАЖЧЕ БУЛО УСВІДОМИТИ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПОБРАТИМІВ"

Під час змагань знайомлюся з учасниками, які приїхали в Тернопіль з різних куточків України. 37-річний Дмитро Скляренко приїхав із Черкас. Він займається волейболом сидячи близько двох років. Спершу спробував ампфутбол, але йому не сподобалося.

"А на тренуваннях з волейболу я кайфую. В нас дуже класна команда", – з усмішкою розповідає Дмитро.

Він став на захист України ще у 2014-2015 роках в складі 28-ї бригади. Коли почалося повномасштабне вторгнення, приєднався до 115-ї ОМБр. У травні отримав важку травму, далі лікування, реабілітація.

"Найважче було усвідомили, що не зможу повернутися до своїх побратимів. Я протезувався в США і сподівався, що мені зроблять сучасний протез і я повернуся до ЗСУ. Але коли зробив перші кроки на протезі, зрозумів: який би сучасний він не був, я вже не зможу повернутися. В цей період було складно. Але допомогли друзі і, звісно, спорт. Зараз я усім знайомим ветеранам раджу займатися, знайти той вид, що сподобається і буде приносити задоволення", – радить Дмитро.

Сергій Амірагов – з Дніпропетровщини, але зараз мешкає на Тернопільщині і грає за місцеву команду.

"Я почав займатися кілька місяців тому. Мені розповіли про таку можливість у нашому "Ветеранському просторі". До війни я грав у волейбол. Хоч і непрофесійно, але мені добре вдавалося", – розповідає чоловік.

Сергій пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив штурмовиком у складі 93-ї бригади. Пройшов Бахмут, Соледар, Часів Яр, Роботине, далі була Мар'їнка. В січні 2024 року отримав осколкове поранення поблизу Новомихайлівки на Донеччині. Одну ногу ампутували, інша дуже пошкоджена. Лікувався протягом двох років, далі було протезування.

Сергію також найважче було прийняти те, що він не може повернутися до своїх побратимів, які стали для нього другою родиною. Чоловік продовжує допомагати їм усім, чим може.

"Також ми разом із хлопцями робимо все можливе, щоб підтримати дітей наших загиблих хлопців. Це наш обов'язок. Завжди вітаємо їх із днями народження і важливими подіями. Стараємося бути поряд і підтримувати у всьому" – з болем у голосі каже Сергій.

СПОРТ ДОПОМАГАЄ ШВИДШЕ АДАПТУВАТИСЯ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ

Сьогодні в Україні активно розвиваються адаптивні види спорту. Але проблемою залишається залучення до цієї справи ветеранів. Учасник вінницької команди з волейболу сидячи Олександр Говоруха каже, що дуже важливо переконати людину прийти на тренування і спробувати хоча б раз.

"Розповім про свій досвід. Я створив у Вінниці ампфутбольну команду, яка грає в Чемпіонаті України. Мені вдалося залучити близько 70 ветеранів за півтора року, зараз грає десь 30. Число тих, з ким я розмовляв, щоби вмовити піти на тренування, сягає понад 300 людей. Переконати дуже важко. Навіть мені, хоч я такий самий, як вони. Головне – вмовити прийти хоча б один раз. Як тільки хлопці приступають до занять, починають жити за розкладом – ігри, змагання, поїздки. Статистика свідчить, що в усіх, хто займаються будь-якими адаптивними видами спорту, швидше відбувається соціалізація, вони знаходять себе в житті, створюють громадські організації, відкривають бізнес чи знаходять роботу. Тобто спорт допомагає у швидшій адаптації до повсякденного життя. Сьогодні на змаганнях я зустрів хлопця з Чернігова, якому пропонував займатися ампфутболом, коли він проходив реабілітацію у Вінниці. Тоді він відмовився, але згодом таки прийшов у спорт і тепер грає у волейбол", – розповідає Олександр.

Чоловік став на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у складі 57-ї мотопіхотної бригади. Отримав важке поранення в передмісті Вовчанська в травні 2024 року.

"У нас був стрілковий бій з диверсійно-розвідувальною групою росіян. Я був головним сержантом роти і координував суміжні підрозділи. Змінював свою позицію, щоб зробити засідку для ворога, коли мене підстрелив снайпер і ще 400 метрів переслідували. Вдалося врятуватися завдяки тому, що я добре знав дороги. Турнікет наклав, але втратив багато крові. Евакуація тривала 11 годин, через 16 я потрапив у госпіталь. Я вже розумів, що втрачу кінцівку", – розповів Олександр.

Далі було 10 операцій, реабілітація, протезування і повернення до цивільного життя.

"Спершу я почав займатися волейболом сидячи, оскільки в університеті грав у волейбол. Але потім у Львові під час реабілітації спробував ампфутбол. Тепер професійно займаюся цим видом спорту. Граю за "Покрову АМП" – володаря Кубка України. Представляю свою команду на міжнародній арені. Також викладаю в релокованому у Вінницю Харківському університеті внутрішніх справ та працюю помічником ректора з ветеранської політики", – ділиться співрозмовник.

Олександр Говоруха зазначає, що адаптивний спорт – це не лише спорт, це спільнота, яка завжди готова допомогти.

"Це можуть бути будь-які проблеми – пошук роботи, житла, труднощі з документами. Якщо ми самі не можемо вирішити питання, то знаємо, до кого направити. Також це спільні поїздки, відпочинок, нові знайомства та друзі. У нас сформувалася потужна ветеранська мережа по всій Україні, яка завжди готова підтримати", – додає він.

І тренери, і захисники, з якими мені вдалося поспілкуватися, закликають ветеранів, які ще досі не спробували свої сили в адаптивному спорті, повірити у власні сили і прийти на тренування. Адже інколи один крок до спортивної зали може стати початком великих змін у житті.

Юля Томчишин, Тернопіль

Фото авторки