Андрій Шевченко: в дусі непоступливості, відданості й віри

Днями стало відомо, що видатний український футболіст, недавній тренер національної збірної Україи Андрій Шевченко став цьогорічним лауреатом Міжнародної  щорічній премії Golden Boy-2022 . Журі присудило премію за його видатну спортивну кар’єру і при цьому відзначило щоденну відданість Андрія Шевченка Україні та миру. Вітаючи Андрія Миколайовича з цією нагородою, відзначимо, що вона ним цілком заслужена: і його яскраво незабутньою грою, і виведенням України у вісімку найсильніших збірних континенту в якості тренера, і, звісно, його гнівним засудженням рашистської агресії та реальними зусиллями і справам на підтримку України. Приведемо читачам укрінформівської рубрики «Блоги» з цього великого послужного списку лише окремі епізоди й факти з його біографії. І спершу – з його футбольної кар’єри.

Найзнаменитіший українець в сучасному футболі

Мене нещодавно вразив такий факт: 35-річний уболівальник з Бразилії Марселу Феррі, який працює тренером у тренажерному залі і вболіває за тамтешню команду «Васко да Гама», водночас вважає своїм кумиром у футболі українця Андрія Шевченка, колекціонуючи футболки з його іменем і зібравши їх велику кількість – від футболок «Динамо» до збірної України. 

Коли я читав про це, мені пригадалась товариська гра нашої збірної в Скоп’є проти команди Північної Македонії. Не сама гра – вона була малоцікавою та ще й закінчилася для українців поразкою, а для Андрія травмою обличчя; пригадалось не гра, а те, як перед матчем, після виходу нашої команди з автобуса, Шевченка обступила група місцевих юних футболістів, і Андрій терпляче підписав кожному автограф. Хіба він міг їм відмовити? Ні, звичайно, бо не забув про свої перші дитячі кроки в футболі і про боготворіння своїх кумирів. 

Андріїв батько, Микола Григорович, був за професією військовим, тож поважав дисципліну і хотів, щоб Андрій закінчив Суворовське училище і теж став військовим. Але хлопчина захопився футболом і за найменшої нагоди рвався на ігровий майданчик. Часто через вікно – їхня квартира в багатоповерхівці на Оболоні була на першому поверсі навпроти майданчика.  

Подальший шлях Андрія визначила його  зустріч з дитячим футбольним тренером Олександром Шпаковим. Після трьох років вишколу під його керівництвом у динамівській ДЮСШ Андрій Шевченко вперше виїздить за кордон. І не куди-небудь, а в Італію, у Мілан, де бере участь у турнірі дитячих команд  з провідних футбольних клубів Європи. Тоді ж він вперше побачив знаменитий міланський Сан-Сіро (Джузеппе Меацца), стадіон, який через десять років стане для нього рідним. Але для цього ще треба було пройти довгий шлях практично щоденних тренувань, суворого дотримання спортивного режиму, безкомпромісної боротьби в кожній грі.

Андрій був до цього шляху готовий, що підтверджує відгук  про нього його наставника Всі досягнення Андрія Шевченка у футболі, вважає Олександр Шпаков, – завдяки його непоступливому, настирному характеру. Він не любить програвати ні в чому. Завжди тільки перемога і невгамовне бажання грати були його метою. У цьому зв’язку тренер пригадав характерний випадок: «Команда грала в якомусь турнірі, я робив заміни і старався, щоб усі взяли участь в грі, так Андрій перейшов на інший фланг, думаючи, що я його не помічу і не заміню».

Андрій Шевченко добре пам’ятає осінню пору 1994 року. Вона стала для нього осінню дебютів. Спочатку він вперше зіграв за молодіжну збірну України. Через кілька тижнів, 8 листопада, дебютував у динамівській основі, коли кияни грали зі своїм принциповим суперником у чемпіонатах і кубках України – донецьким «Шахтарем» (тоді «Динамо» тренував Йожеф Сабо). А 23 листопада вперше вийшов за «Динамо» в Лізі чемпіонів проти запекло суперника динамівців у радянські часи московського «Спартака», замінивши Сергія Реброва.

З тих пір Андрій Шевченко закріпився в складі динамівців – оновленому й значно омолодженому, – став грати на вістрі їхніх атак, часто завершуючи точними ударами зусилля своїх товаришів  по команді. А в уболівальницьку когорту «Динамо» він увійшов під скороченим іменем «Шева» і став одним з її кумирів і улюбленців. Це були роки домінування динамівців на українській футбольній арені. В окремі сезони їм намагалися скласти конкуренцію дніпропетровський «Дніпро» і одеський «Чорноморець». Ще тільки акумулював свої спортивні сили і ресурси донецький «Шахтар». А «Динамо» впевнено вигравало турнірні дистанцій і колекціонувало головні призи. Перемоги команди ставали успіхами тих, хто їх забезпечував. Починаючи з 1995-го , Андрій Шевченко п’ять сезонів підряд удостоювався звання чемпіона України і тричі здобував у складі команди Кубок України.

Загальновідомо: справжню силу будь-якої команди європейських країн можна перевірити й оцінити тим, як вона виступає у континентальних кубкових турнірах і, насамперед, у найпрестижнішому з них – Лізі чемпіонів. Шевченко провів у Лізі десятки матчів і став одним з найкращих бомбардирів цього високопрестижного турніру за всі роки його проведення. Українські вболівальники досі пам’ятають його знаменитий хет-трик у ворота «Барселони» на рідному для неї стадіоні «Камп Ноу». Але постраждали від невідпорних ударів Шевченка не тільки каталонці. Приведу кілька інших пам’ятних матчів «Динамо» у Лізі, свідком яких під час відряджень з командою мені випало бути.

17 вересня 1997 року. Гра на виїзді проти «Ейндховена». Ідуть останні хвилини матчу. Динамівці ведуть 2:1, але на їхні ворота накочується атака за атакою: голландці під ревіння трибун прагнуть зрівняти рахунок. І тут в одному з нечастих контрвипадів м’яч отримує Андрій Шевченко і, вийшовши сам на сам з голкіпером, холоднокровно забиває м’яч, остаточно поховавши надії господарів поля.

26 серпня 1998 року. Повторний матч за право пройти у груповий турнір Ліги чемпіонів з чеською «Спартою». Перший матч у Києві «Динамо» програли 0:1. Відіграватися потрібно було на полі суперника. Ми з трибуни для преси з тривогою стежимо не тільки за грою, а й за годинником на стадіоні. Лишається дві хвилини до кінця основного часу. І тут пас у карному майданчику отримує Андрій Шевченко і миттєво пробиває по воротах. Голкіпер удар парирує, але м’яч при цьому рикошетить у захисника і влітає у ворота. М’яч у протоколі матчу пройшов як автогол захисника «Спарти» Габріела. Але насправді це був успіх Андрія Шевченка. Додатковий час рахунку не змінив, а в серії пенальті, зокрема, завдяки блискучій реакції Олександра Шовковського, динамівці перемагають 3:1.

3 березня 1999 року. Чвертьфінальний матч на «Сантьяго Бернабеу» з іменитим мадридським «Реалом». Потужний склад господарів поля, в якому суцільні зірки. Господарі  безперервно атакують. Думається, отверезив мадридців блискучий удар на 43-ій хвилині Андрія Шевченка. М’яч летів у дев’ятку, та не менш блискуче зіграв голкіпер «Реалу» Бодо Іллгнер. Але на 55-ій хвилині навіть його майстерність не допомогла. Сергій Ребров, вигравши «повітряний поєдинок» у Йєрро, віддав пас на Шевченка, і Андрій, вийшовши віч-на-віч з Іллгнером, не залишив йому жодних шансів. 17 березня 1999 року. Повторний матч з «Реалом» у Києві.  Динамівці впевнено переграють мадридців на своєму полі з рахунком 2:0. І обидва м’ячі записує на свій рахунок Андрій Шевченко. 

 7 квітня 1999 року. Перший півфінальний матч Ліги чемпіонів «Динамо» – «Баварія». У ньому знову на табло НСК «Олімпійський» двічі було прізвище «Шевченко». Обидва голи форвард провів у притаманному йому стилі, отримавши вдалі паси з глибини поля від півзахисників і технічно перегравши воротаря «Баварії» Олівера Кана. На жаль, цього не вистачило для перемоги: мюнхенці тоді зуміли зрівняти рахунок: нічия 3:3. 

Вихід київського «Динамо» у півфінал Ліги чемпіонів і блискуча гра в цілому ряді матчів цього турніру гравців команди не могли не привернути увагу футбольних спеціалістів і керівників заможних клубів Європи. Чимало з них хотіли бачити провідних футболістів «Динамо» у своїх командах. Найбільш гучним тоді став трансфер у знаменитий італійський «Мілан» зірки «Динамо» Андрія Шевченка. Ціна цього контракту – 25 мільйонів доларів – була в ті часи однією з найвищих. 

Ми пам’ятаємо той фінал і його кульмінаційний момент – влучний удар нашого Андрія Шевченка, бо за «Мілан» тоді вболівали і дивилися фінальну гру Ліги чемпіонів не лише італійські прихильники команди, а й уся футбольна Україна, яка пишалася своїм повпредом у провідному, а на той час і найсильнішому в Європі чемпіонаті – італійській серії А. Шевченко став першим українцем, який удостоївся стати одним з переможців Ліги європейських чемпіонів. Йому тоді була надана можливість побувати з Кубком в Україні. Прилетівши з трофеєм у Київ, він насамперед пішов на могилу Валерія Васильовича Лобановського, щоб вклонитися його пам’яті, віддати шану людині, яка так багато зробила для його успіхів у футболі.

Як відомо, за підсумками того сезону Андрій Шевченко був визнаний кращим футболістом Європи і удостоєний «Золотого м’яча». Це була третя перемога вихованців українського футболу і, зокрема» футбольного клубу «Динамо» (Київ). До Шевченка це високе звання здобували Олег Блохін та Ігор Бєланов.

Роки в «Мілані» стали яскравими сторінками спортивної кар’єри нашого форварда. Крім перемоги в Лізі чемпіонів 2003-го, він того ж року став володарем Суперкубка УЄФА: «Мілан» переміг «Порту 1:0, і цей єдиний гол забив Шевченко. Крім того, «Мілан» з Шевченком на вістрі атак виграв у 2003-ому Кубок Італії, а в наступному році – Суперкубок країни. Тоді, на піку своєї форми і популярності, Андрій вирішив перевірити свої сили у ще одному топовому чемпіонаті, у складі його одного з грандів – лондонського «Челсі». За те, щоб мати у складі «Челсі» такого видатного футболіста, керівники лондонського клубу заплатили «захмарну» суму – близько 45 мільйонів доларів. На той час більше було заплачено за перехід Зінедіна Зідана в мадридський «Реал».

На жаль, у «Челсі» Андрій не закріпився. Насамперед, далися взнаки травми: за два роки він був двічі прооперований. У серпні 2008 р. Шевченко повертається в «Мілан» в оренду з правом викупу. Але там вже багато нових гравців. Андрій виходить на поле, але забиває нечасто. Після тривалих переговорів він повертається в «Челсі», а незабаром стає гравцем клубу, з якого починався його великий шлях у футболі.

 Зайве говорити про те, з якою радістю зустріли це повернення мільйони прихильників київського «Динамо». 31 серпня він після десятирічної перерви знову вийшов на поле динамівського стадіону імені Валерія Лобановського і відзначився забитим м’ячем у ворота донецького «Металурга». Після того матчу він сказав: 

–Я знав, що мене люблять у Києві, але щоб настільки, уявити не міг.

Звичайно, роки і старі та й нові травми давали про себе знати. Але Андрій Шевченко із своїм незмінним сьомим номером на футболці, залишався не тільки небезпечним для суперників нападаючим, а й чудовим прикладом для молодих гравців динамівського клубу. Значною мірою він був тоді для команди граючим тренером.

І ще поставив перед собою мету – зіграти за збірну України вдома, на Чемпіонаті Європи 2012 року.

Вперше футболку національної команди вісімнадцятирічний Андрій Шевченко одяг 25 березня 1995 року у невдалому для неї матчі відбірного циклу чемпіонату Європи проти збірної Хорватії в Загребі (у тій грі українці поступилися 0:4). Через два роки, 2 квітня 1997-го, він забив свій перший гол в офіційному матчі: тоді у кваліфікаційному раунді чемпіонату світу наша збірна обіграла  команду Північної Ірландії. Забив ціною травми, на мить випередивши воротаря північноірладців, але при цьому зіткнувшись із ним.

Усього ж за збірну він відзначився 48 разів у 111 матчах. 

Голи Шевченка за збірну – це окрема велика тема. Ми ж виділимо кілька з них – найбільш пам’ятних як для уболівальників України, так, напевне, і для самого футболіста.

Лужники 9 жовтня 1999 року. Матч росія – Україна. Неймовірний ажіотаж і безпрецедентні заходи безпеки. Психологічний тиск відчували на собі навіть ми, акредитовані на гру українські журналісти. А що вже казати про футболістів. Україна  в разі перемоги займала в групі перше місце. а нічия виводила її у плей-оф. росії потрібна була тільки перемога. І господарі поля були дуже близькі до неї, бо до 88-ої хвилини вели з рахунком 1:0. Але ось у ворота росіян призначається штрафний. Причому порушення було далекувато від воріт за пів метра до бокової лінії. До м’яча підбігає Андрй Шевченко… Б’є, підкручений м’яч летить по дивовижній траєкторії і розом з голкіпером збірної росії Олександром Филимоновим опиняється у воротах. Ось як пригадав цей момент сам автор  легендарного гола (цитуємо за його коментарем для zbirna.ua). 

–Була важка гра. Проти мене діяли персонально, часто порушували правила – включали тактику дрібного фолу. Думаю, при сучасному суддівстві арбітр роздав би в тому матчі чимало карток. Втім, у той час я вже звик до такої уваги. Навіть французи намагалися мене щільно опікати – один в один не залишали, постійно йшла страховка. Всі розуміли, що мені не можна давати простір, я цим добре користувався. Для мене не було проблемою обіграти одного або двох захисників і втекти від них. Ось мене і збивали, штовхали, тримали за футболку. Я терпів. Але коли в Москві з'явився цей штрафний, у мене була якась внутрішня впевненість. Відразу подумав: "Буду бити, це шанс". Ми уникнули поразки і вирвали цю путівку в плей-офф.

Ми в ложі преси вибухнули радісними емоціями. Натомість російські журналісти, як і всі уболівальники російської збірної, були в шоці. Після останнього туру в четвертій групі місця серед команд-лідерів розподілилися так: Франція – 21 очко, Україна – 20, росія – 19.  Наша збірна вийшла у плей-оф. 

Перший матч в Любляні проти команди Словенії почався для української збірної оптимістично. На 33-ій хвилині Андрій Шевченко отримує м’яч на правому фланзі нашої атаки, обходить двох словенських футболістів, зміщується до кута штрафної і пробиває. М’яч летить по високій дузі і влітає у правий верхній від голкіпера кут воріт. Високий клас! І за швидкістю комбінації, і за майстерністю виконання. На перерву наша збірна йде, ведучи в рахунку. Але в другому таймі Захович і Ачимович вивели вперед збірну Словенії. А в Києві, за дуже складних погодних умов – холоді й мокрому снігові – словенці побудували глуху оборону і відповідали тільки нечастими контратаками, і в підсумку – нічия 1:1. яка вивела у фінальну частину Євро-2000 команду Словенії.

Чемпіонат світу 2006 року. У кваліфікаційному турнірі за право зіграти у фінальній частині на футбольних аренах Німеччини Андрій Шевченко забив п’ять м’ячів. Запам’ятався, зокрема, його гол у ворота збірної Греції в Києві. Греки виступали в цьому турнірі в ранзі чемпіонів Європи. Призначається штрафний удар з лівого крила нашої атаки. Якби воротар грецької збірної Нікополідіс згадав, який конфуз у подібній ситуації пережив 1999 року в Москві голкіпер збірної Росії Филимонов, він би, напевне, набагато уважніше і сконцентрованіше діяв під час виконання Шевченком штрафного з тридцятиметрової відстані та ще й під гострим кутом до воріт. Не згадав, а, може, не бачив того лужниковського епізоду, тому й пропустив: м’яч підступно прослизнув між ногами Нікополідіса в сітку воріт… Сталося це на 48-ій хвилині.

–Завжди можна поставити воротаря в таке становище, щоб він міг помилитися, – сказав після гри нам, журналістам, форвард української збірної. – З тієї позиції, з якої я пробивав, забити практично неможливо. Але тим вона й заковириста, що ставить воротаря перед вибором – вибігати на перехоплення або до останнього моменту чекати рикошету. Повірте, я забив з цієї точки поля вже достатньо м’ячів, тож не варто вважати їх курйозними.

Та особливо пам’ятна гра збірної України у фінальній частині чемпіонату світу, на якому українці увійшли до вісімки найсильніших команд планети. І, звісно, ми добре пам’ятаємо два голи, проведені у ворота суперників Андрієм Шевченком. Перший – у поєдинку із збірною Саудівської Аравії., другий – у матчі з командою Тунісу.

І ще про два голи Андрія Шевченка. Забиті вони були в одному матчі і принесли нашій збірній перемогу на очах вщерть заповненого НСК «Олімпійський» у Києві. Це була стартова гра збірної України  на чемпіонаті Європи 2012 року з командою Швеції. Вся Україна чекала від наших футболістів тільки перемоги. Але на 52-ій хвилині переважаюча українська частина стадіону була шокована. Натомість торжествували сектори зі шведськими вболівальниками: лідер збірної Швеції Златан Ібрагімович проштовхнув м’яч у наші ворота. Найприкріше, що цей гол не виглядав закономірним і не став наслідком переваги шведів. Навпаки, саме наша команда володіла  ініціативою. Через три хвилини після гола, забитого Ібрагімовичем, Андрій Ярмоленко навішує м’яч у штрафний майданчик на Андрія Шевченка. Навколо нашого форварда четверо захисників і воротар, але він проривається між ними і встигає пробити головою. Все було виконано на високому рівні професійної майстерності. А через сім хвилин ситуація повторилася. І знову вище всяких похвал зіграв капітан збірної України Андрій Шевченко. Перед тим Андрій Воронін заробив кутовий. Його подав Євген Коноплянка. Нейтралізувати Шевченка взявся Ібрагімович. Однак Андрій зіграв класично на випередження, і Златан побачив спочатку його спину, а потім уже м’яч у сітці воріт.

Це був останній гол Андрія Шевченка за збірну України, а наступні дві гри групового турніру Євро-2012 з командами Франції і Англії –його останніми офіційними матчами у футболці національної команди. Із показником 32 голи він посідає третє місце у списку найкращих бомбардирів у європейських кваліфікаціях до чемпіонатів світу і Європи. А ще Андрій Шевченко – один з найвлучніших снайперів Ліги європейських чемпіонів. Провівши в цьому найпопулярнішому і найсильнішому у світі змаганні клубних футбольних команд (за київське «Динамо», італійський «Мілан» і англійський «Челсі») сто матчів, український форвард забив 48 м’ячів і з цим результатом посідає місце в десятці найкращих бомбардирів Ліги.

 У липні 2016 року  почався новий етап у футбольній біографії Андрія Миколайовича Шевченка: він став головним тренером національної збірної України, честь якої ще так недавно захищав у футболці її гравця. Андрієві Шевченку та його тренерському штабу після невдалої для української збірної фінальної частини чемпіонату Європи 2016 року довелося формувати новий ігровий стиль, модель гри, налагоджувати взаємодії з гравцями. Найбільшим досягненням Шевченка-тренера стала перемога очолюваної ним збірної у групі кваліфікаційного турніру  чемпіонату Європи 2020 року. Наша команда потрапила в групу В разом з чинним чемпіоном Європи Португалією, учасником фінальної частини чемпіонату світу Сербією, а також Люксембургом і Литвою. Головними суперниками були перші дві команди, насамперед, португальці. І нічия в Лісабоні 0:0, а після цього розгром у Львові збірної Сербії 5:0 визначили серйозність, амбітність і обґрунтованість намірів керівництва і гравців нашої збірної. Своєрідним фіналом змагання в групі став матч з Португалією в Києві, де Кріштіану Роналду з товаришами поступилися 1:2 і відстали від українців на три очки. Підсумок кваліфікації для нашої збірної – 6 перемог, 2 нічиї, жодної поразки, 20 очок, співвідношення м’ячів 17:4 і вихід у фінальну частину європейського чемпіонату і цілком успішний виступ у ній: команда Шевченка увійшла до вісімки найкращих команд континенту.

                                          *   *   *

Безсумнівно, Андрій Шевченко – легендарне ім’я у сучасному світовому футболі. Перегорнувши сторінки його біографії, ми бачимо, як непросто далося йому це визнання, яких йому довелося докласти трудів, виснажливих тренувань, максимальної самовіддачі, щоб вписати своє ім’я в сучасну історію спорту номер один.  Дозволимо собі в цьому контексті привести відповідь Андрія Шевченка на запитання сайту dynamo.kiev.ua про те, наскільки важко було йому прориватися до вершин великого футболу:  «Дійсно, траплялися в житті дуже складні моменти. Наприклад, коли я не вступив в університет і разом з тим залишився без команди. Я ще тренувався в дитячій спортивно-юнацькій школі та чекав виклику у другу команду «Динамо», але його все не було... Так тривало місяць або два. Було важко, здавалося, перспектива зникла, а обставини і люди обернулися проти тебе. Тоді дуже сильно підтримала моя сім'я, мати та батько, які стояли поруч і не дали втратити віру в себе. Подібних важливих моментів, що вимагають прийняття правильних рішень, у житті було чимало. Але якщо поставити мету, вірити в себе і йти до її досягнення, то все обов'язково вийде. Тільки так і домагаються успіху в спорті. І в житті в цілому».

“Ми виживемо, щоб продовжувати разом писати нашу спільну історію»

Повернімося ще раз до оголошеного днями рішення про присвоєння Андрієві Шевченку авторитетної у футболі Міжнародної щорічної премії Golden Boy-2022. Як вже мовилось на початку, Журі премії відзначило не тільки його видатну спортивну кар’єру, а й повсякденну відданість Україні та миру. Йдеться насамперед про тверду позицію Андрія Шевченка у засудженні рашистських загарбників і його кроки на підтримку боротьби з ними українців. Відразу після віроломного нападу, виступаючи в ефірі провідного італійського каналу RAI Андрій Шевченко ледве стримував сльози: «Мої родичі розповідають мені про те, що відбувається. Це жах, від якого хочу прокинутися. Міста бомблять, вбивають дітей та старих, які не можуть виїхати. Це здається страшним сном. Здається, що завтра я прокинусь і повернусь до нормального життя. Але я розумію, що цього не станеться, що це – жахлива реальність».

Кілька днів тому в Інтернеті поширена стаття Андрія Шевченка «Дух України», в якій він осмислює цю реальність. Публікація не може не привернути увагу – і своїм гнівним засудженням агресора, і захопленням мужністю, хоробрістю і стійкістю героїв українського спротиву, і гордістю за наш народ та твердою вірою в його перемогу над силами зла. Приведемо лише кілька фрагментів з цієї публікації.

«Я спав, коли задзвонив телефон. Це була моя мама. Я подивився на годинник. Була 3:30 ночі. Коли твоя мама дзвонить тобі в цей час, шанси на те, що новини будуть радісними не дуже великі, правда? Я думаю, що в той момент, коли я побачив телефон, частина мене вже знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Кілька тижнів усі хвилювалися, але ніхто з нормальних людей не хотів вірити в те, що могло статися. Але коли я побачив телефон із маминим ім’ям, я все зрозумів. Вона плакала, коли розповідала мені, що відчула, як її будинок трясло від вибухів.

Ми включили новини, і ось воно. Війна. В Україні. Ніби час зупинився. Я почувався таким безпорадним.

І я почувався винним. Я мав бути там у Києві з мамою. За кілька днів до цього був її день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю в неї, разом з моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював рейси з 19 по 29 число, але через деякі документи, які мені довелося робити у Великобританії, я змінив свій рейс на 26 число.

Через кілька годин після дзвінка моєї мами почали надходити відео від друзів і в соціальних мережах. Російські гелікоптери над нашою землею, ракети по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезні затори людей, які тікають з Києва. За один день тисячі людей, які все життя провели в Україні, стали біженцями.

Шок. У мене четверо дітей. Я до кінця не міг цього збагнути — уявіть, як їм. Моєму молодшому вісім років. Як йому пояснити, що відбувається???

Не знаю точно, скільки разів мені доводилося заряджати свій телефон. Цілий день я дзвонив людям: друзям, родині, колишнім колегам і одноклубникам. Чи в безпеці вони? А як щодо їхніх родин? Що буде далі? Чи можу я чимсь допомогти?»

«Тієї ночі ми бачили, як президент Зеленський надіслав чітке повідомлення людям. Він сказав нам, що не покине Київ, що ми повинні разом захищати свою землю. Це було наше майбутнє. Це був вибір між тим – буде існувати наша країна чи ні. У такий момент ваші плани на майбутнє, ваші пріоритети, весь ваш світ змінюється.

Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Це Ліга чемпіонів? Заробляти гроші? Хороший бізнес? Насправді – нічого з цього.  Дрібні проблеми, дрібні розбіжності, все це зникає.

Все інше відпадає. Успіх — це свобода. Успіх — це виживання.

У наступні дні ми всі почали чути ці історії. Не тільки багато людей вирішували залишитися, але й інші з усього світу без вагань поверталися, щоб захищати нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки, вони просто знали, що їм потрібно йти...»

«Я чув про хлопців років двадцяти, які годинами самотужки обороняли дороги, бо треба було захищати своє село від загарбників. Я чув про людей, які бігли в обвалені будівлі, тому що їм доводилося допомагати евакуювати своїх сусідів.

Я навіть чув про чоловіка та дружину, обидва лікарі, які поїхали в Ірпінь допомагати в лікарні, коли на місто сипали бомби. Вони залишили повідомлення своїм друзям: "Якщо з нами щось трапиться, ви маєте законне право піклуватися про наших дітей".

Ви можете собі уявити, щось подібне? Подружжя кілька днів залишалося в лікарні, поки місто ледь не було зрівняно з землею, допомагаючи людям. Зрештою вони повернулися до своїх дітей, але поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні.

Я знаю стільки таких історій. Історій героїв.»

«Я чув історії про неймовірну мужність, про неймовірний біль і страждання. Моя тітонька сиділа у своєму підвалі чотири дні під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зупинилися на півдня. У мене є близькі друзі, які загинули. Та серед цього хаосу нам не було часу сумувати.

Я все ще відчував провину. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію, захистити свою землю і витягти свою сім’ю. Мені потрібно було допомогти.

Одного разу я сказав мамі: "Я повернуся".

Але вона мені каже: "Андрію, що ти тут робитимеш? Ти не солдат. Ти повинен залишатися там, де зараз".

"Іди до ЗМІ. Кажи їм правду про те, що відбувається. Ця війна йде не тільки на землі зі зброєю та бомбами. Це інформація. Ти можеш використовувати своє ім'я, свої зв'язки. Збирати кошти. Отримати підтримку. Ти можеш допомогти більше звідти, аніж звідси".

Я слухав маму і намагався зробити так, щоб вона пишалася мною. У наступні дні я докладав усіх зусиль, щоб допомогти чим міг.

Дивно було бачити, як люди в усьому світі роблять те саме. Демократичний світ об’єднався.»

«Люди в Україні знають, що означає бути вільним, тому що ми створили цю країну разом.

Наша нова країна зі старою історією. Наша культура, мова та історія сягають глибини століть, але незалежність ми отримали лише 30 років тому. Через це — особливо люди мого покоління — ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І цей зв’язок означає, що ми ніколи не захочемо його втрачати.

Моя історія – це історія України».

«Коли ти бачиш місця свого дитинства, розбиті ракетами чи зруйновані вогнем будівлі — це безсумнівно відкладається в твоєму серці. Далі за Києвом руйнування ще гірші.

У другий приїзд я побачив Ірпінь. Це колись гарне місто, сповнене новобудов… тепер там просто нічого. Чорний. Сплющений. Зруйнований. Я їздив у Бородянку, Бучу, Гостомель, там теж саме.

Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це реальне життя.

Далі на схід у Дніпрі я зайшов у дитячі відділення лікарні й побачив хлопчиків і дівчаток років шести чи семи зі страшними травмами. Я чув розповіді про бомби, які влучили в їхні будинки – тепер  них немає рук, ніг, родин... Я переходив з однієї кімнати в іншу, і ще, і ще. Чесно кажучи, після другої кімнати я не хотів продовжувати. Я більше не міг цього витримати. Це було занадто, занадто багато болю та суму.»

«Це війна. І для чого вона? Я не можу знайти причину. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розумній людині.

Люди повертаються ремонтувати та відбудовувати свої домівки, але ситуація критична. Так багато сімей живуть у перенаселених тимчасових помешканнях без доступу до основних послуг. А скоро зима. Нам потрібно продовжувати збір коштів і пожертвувань для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, і тих, хто став переселенцем. І нам потрібно продовжувати говорити правду про те, що відбувається.

Зараз це мій пріоритет. Моя робота з Laureus наразі включала візит до програми для біженців у Варшаві, де українські діти, які втратили домівку та близьких, і які подорожували сотні кілометрів, щоб знайти притулок і безпеку, використовували спорт, щоб спробувати подолати психологічні травми.

Я також зустрічався з іншими найкращими спортсменами, які допомагають підтримувати справу. Я познайомився з Ігою Швьонтек на виставковому матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Я дав Роберту Левандовському — одному з перших спортсменів, які виступили проти Росії — капітанську пов’язку українських кольорів, щоб він узяв її із собою на чемпіонат світу. Світ спорту має можливість впливати на думку і навіть на політику, коли справа стосується цієї війни. Це нагадує мені, що в ці часи, мабуть, більше, ніж будь-коли, спорт справді має силу змінити світ.»

«Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми цінуємо найбільше. Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє.

Ми виживемо, щоб продовжувати разом писати нашу спільну історію».

*   *   *

Ось таку з болем серця і криком душі статтю написав Андрій Шевченко. І його голос почутий, а його словам вірять. І не тільки в Україні, а й далеко за її межами, де мільйони людей добре знають цього славетного посланця українського спорту. Присудження Андрієві Шевченку авторитетної Міжнародної премії – зайве цьому підтвердження. А ще – свідчення того, що світ спорту солідарний з Україною і відзначає її видатних спортсменів, а країну-агресора не допускає на міжнародні арени змагань.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства