З ганьби на ЄВРО-2016 ніхто не зробив і не збирався робити висновків

З ганьби на ЄВРО-2016 ніхто не зробив і не збирався робити висновків

1886
Ukrinform
Національною збірною керуватиме тренер-початківець, а Михайлу Фоменку ніхто не сказав доброго слова

З багатьох джерел надходить інформація про уже прийняте рішення: Андрій Шевченко таки очолить національну збірну з футболу, а Мирон Маркевич – комітет національних збірних. Маркевич нібито займатиме посаду навіть вищу за рівнем, оскільки до сфери його відповідальності, крім національної, входитимуть ще юнацька та молодіжні збірні країни, однак нас, уболівальників, цікавить насамперед гра головної збірної, а тут господарем, зрозуміло, буде Шевченко. Призначення ще має офіційно затвердити виконком Федерації футболу України 15 липня, але це вже формальність. Принципове рішення, повторимо, ухвалене.

Таким чином, коротка але бурхлива кампанія в соціальних мережах за призначення Маркевича головним тренером національної збірної, що, безумовно, відбивала бажання переважної більшості українських уболівальників, не вплинула на вибір ФФУ.

Сумно все це.

Шевченко? Не знаємо такого тренера

Шевченко – тренер, скажемо відверто, ніякий. Немає жодних об’єктивних підстав (тобто, тренерської практики) стверджувати, що він спроможний ефективно налагодити гру національної збірної. Видатний гравець не означає видатного тренера. Ми вже маємо приклад Олега Блохіна, гравця, який, до речі, за талантом і відданістю футболу на голову вищий за Шевченка. Однак Блохін, попри його багатющу тренерську практику, так і не здобув жодної тренерської перемоги, яку можна було б хоч близько порівняти з його перемогами як гравця. Звісно, дива інколи трапляються, надто у спортивній грі, але це єдиний аргумент на користь Шевченка. Натомість, можемо згадати провальну, якщо не сказати гірше – маріонеткову, участь Шевченка у політиці, на «підтанцовці» у Наталії Королевської, що аж ніяк не засвідчила його практичний розум, життєвий досвід чи взагалі будь-які інші особисті якості (вольові чи інтелектуальні), конче необхідні для керівника такого складного колективу людей, як національна футбольна збірна.

Доводиться говорити так жорстко стосовно Шевченка, не чекаючи результатів гри керованої ним збірної, бо його призначення – очевидно неприємне свідчення, що жодних правильних висновків ні з загального стану національного футболу, ні з підсумків виступу на Євро-2016 люди, які реально «рулять» українським футболом, не зробили і, схоже, робити і не збиралися. Зауважте, що кандидатура Шевченка на головного тренера висувалася ще до фіналу Євро-2016, тобто, для тих, хто Шевченка «просував», гра у фіналі збірної не мала жодного значення. Настільки, що вони були готові змінити тренера за лічені дні до фіналу, явно ризикуючи розладнати гру команди. Тільки це був наш, а не їхній ризик. Які ще треба докази, що в Україні конкуренція за посаду головного тренера збірної і якість гри цієї збірної – це різні речі?

«Олігархи» ділили, ділять і хочуть ділити футбол на сфери впливу

Здається, не треба окремо доводити, що футбол в Україні вже давно – мінімум два десятиліття - став такою собі «настільною грою олігархів», яка не має нічого спільного з інтересами небайдужих до футболу пересічних громадян, а таких – більшість нашого суспільства. Зрештою, було б дивно, якби згубний олігархічний вплив, який підім’яв під себе всю країну, раптом обминув футбол. Тому й маємо сьогодні в країні цілковитий занепад дитячого та масового футболу і, як наслідок, слабку гру національної збірної. І шукати винуватця всього цього у діях головного тренера збірної або плекати надію на відродження національного футболу у тому, хто саме її очолить – і безнадійна, і небезпечна (бо відволікає від суті проблеми) справа. Хіба що вибір головним тренером збірної досвідченого Маркевича (найавторитетнішого на сьогодні футбольного тренера – за словами голови ФФУ Андрія Павелка; чому тоді Павелко погоджується з кандидатурою Шевченка?) дав би хоч якусь надію, що наші футбольні керманичі керуються не лише власними меркантильними інтересами. На жаль, і ця скромна надія не справдилася.

«Олігархи» чи «клани» (назвемо їх так) і суспільство мають різні, фактично – протилежні, футбольні інтереси, а отже перемога одних автоматично означає програш інших. Поки що впевнено і незмінно перемагають «олігархи». Якщо виникне запитання: а в чому, приміром, виграш «олігархів» від неуспіху української збірної на Євро-2016?, то відповідь така: питання не має сенсу, оскільки «олігархи» не оцінюють свій футбольний інтерес у таких критеріях, як якість (результати) гри національної команди, бо вона не є їхньою власністю. Їм байдуже до цього. Виграла збірна – добре, ми не проти, програла – не біда, «нам своє робить». Їхній інтерес – гра власних клубів, тобто – які вигоди (матеріальні та іміджеві) вони особисто отримують від результатів гри команди, в яку вони вклали свої кошти.

Якщо хтось побачить логічну неув’язку у тому, що «олігархи» запекло змагаються за місце головного тренера команди, якість гри якої їх насправді не надто цікавить, то пояснимо: статус головного тренера збірної дає кілька суттєвих практичних «дивідендів» для «олігархів», які його контролюють. Згадаємо лише один, найочевидніший. Від головного тренера залежить, хто з гравців гратиме за збірну. Звісно, завжди є три – чотири футболісти, місце яких у збірній безсумнівна. А решта? Тим часом, звання «гравець національної збірної» помітно збільшує його «капіталізацію», тобто «ринкову вартість». Іншими словами, клуб (тобто, «олігарх»), якщо захоче «продати» гравця іншому клубу, може додати зайвий мільйон чи три-п’ять-десять євро до ціни, якщо футболіст грає у збірній. Або, скажімо, коли власники клубів змагаються за якогось юного талановитого футболіста, то часто перемагає не той, хто готовий платити йому більшу зарплатню, а той, хто зможе сказати: «я гарантую тобі місце в збірній». Для молодого (та й не тільки молодого) футболіста це важливіше за негайні гроші, бо лише міжнародні матчі дають йому можливість показати себе найбагатшим європейським клубам. До речі, саме у цьому сенсі – гарантоване місце для когось у збірній – молодий і недосвідчений тренер, тобто, такий, на якого легше впливати, має «перевагу» над досвідченим і авторитетним, котрим через це важче маніпулювати.

Тандем «Маркевич – Шевченко»: а це можливо?

 «Розведення» Шевченка і Маркевича по різних посадах, при тому що Шевченко отримав значно вагомішу, - це всього лише результат своєрідного «олігархічного консенсусу» у національному футболі, звичайний розподіл сфер впливу. І при виробленні цього «консенсусу» його учасники інтересами національного футболу не цікавилися. Любителям «закулісної конкретики» лише зауважимо, що Рінат Ахметов втратив здобуті в часи Януковича позиції у футбольному керівництві, нині його серйозно «посунули», і тепер «рулять» його опоненти.

Чи матиме «дорослий» Маркевич практичну можливість виправляти помилки «юного» Шевченка? Наразі можна лише гадати з цього приводу. Все залежить від деталей отого «олігархічного» консенсусу, результатом якого став розподіл посад між Шевченком і Маркевичем. А вони, деталі, нам невідомі. А також невідомо, чи справді згаданий консенсус є міцним і чи будуть його реально дотримуватися надалі. Утім, заради справедливості і щоб вже зовсім не заганяти вболівальників у безнадійний песимізм, зауважимо «промінь надії»: до Маркевича головою комітету національних збірних був за сумісництвом сам Павелко – голова ФФУ, тобто людина дуже далека від тренерської роботи, а тому не здатна фахово впливати на дії головного тренера збірної. Можливо, тепер, коли цю посаду обійматиме Маркевич, все буде навпаки? Можливо, тому Павелко так охоче віддав її Маркевичу? Може, ми матимемо реально «тандем» тренерів збірної? Варіант, звісно, не найкращий, як кожне «двовладдя», але все ж таки не монополія молодого тренера-початківця, за спиною якого – «дяді», яким байдуже до національного футболу.

Чому ніхто не подякував Фоменку?

На жаль, серйозна загальнонаціональна дискусія про загальний стан футболу в країні, яка тільки й може дати об’єктивну оцінку виступів національної збірної і, як висновок, визначити критерії вибору головного тренера національної збірної, сьогодні практично неможлива. Тим часом, сучасний футбол – дуже складна і багатогранна справа, насамперед – з точки зору організації, у цій сфері задіяні великі гроші, причому їх вплив – визначальний. Це не є однозначно погано чи однозначно добре, це – об’єктивна даність для всього світу, а не лише для України. Футбол вже давно і всюди, де ця гра популярна, став не просто одним з видів професійного спорту, а становить загальнонаціональний інтерес, і саме через це є вагомим фактором і економіки, і приватного бізнесу, і політики, і навіть соціальних настроїв.

Ті, хто нині реально керує українським футболом, у такій дискусії не зацікавлені із зрозумілих причин. А пересічний уболівальник? Він обмежується вибором якогось конкретного об’єкта – у даному випадку, головного тренера – на який можна вилити своє невдоволення низкою лайливих епітетів. Зокрема, не знайшлося жодного авторитетного голосу, який би сказав, навіть після провалу збірної на Євро-2016: в Україні сьогодні немає кращого тренера, ніж Михайло Фоменко. І що збірна України, з огляду на реальний плачевний стан національного футболу, взагалі не заслужила участі у фіналі чемпіонату Європи, і якщо вона туди потрапила, то це справжнє диво, яке створив головний тренер всупереч усім об’єктивним перешкодам. Так, професійна етика не дозволяє Фоменку претендувати зараз на продовження керівництва збірною, раз його команда програла, тому він мусить піти, але сказати йому щире і багатоголосе «дякуємо!» вболівальники повинні були б. Не сказали. Виходить, ми, вболівальники, теж винні, причому сильно, у тому, що наш футбол нині такий, який є. Сумно все це.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-