Ностальгія за Радянським Союзом досі живиться сталими міфами про «країну загального добробуту», де кожен нібито мав безкоштовне житло, бездоганну і якісну медицину та безтурботну старість. У суспільній уяві ностальгійний період СРСР нерідко постає як унікальний соціальний проєкт, позбавлений класової нерівності. Так, принаймні, повідомляли всі медіа, підручники та партійні діячі. Проте за фасадом пропагандистських гасел ховалася зовсім інша реальність: відсутність інституту приватної власності, тотальний дефіцит базових товарів, жорстка тоталітарна ієрархія та повна залежність людини від державної системи. І все це опиралось на паралельну систему блату.

Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті пропонують мультимедійний проєкт «Правда чи міф: совєтська епоха». Відстежувати нові відеоепізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соцмережах та читати у текстовому варіанті тут.

Ми розвінчуємо найпоширеніші стереотипи про радянське минуле. Разом із головою Українського інституту національної пам’яті, істориком Олександром Алфьоровим аналізуємо, як насправді працювала соціальна система СРСР, чому уявна «рівність» на практиці виявилася рівністю у бідності та як явище «блату» повністю помножило на нуль радянську соціальну концепцію.

МІФ 1: «У СРСР КОЖЕН ГРОМАДЯНИН БЕЗКОШТОВНО ОТРИМУВАВ КВАРТИРУ ВІД ДЕРЖАВИ»

Один із найпопулярніших аргументів «радянського добробуту» полягає в тому, що совєтська держава безкоштовно роздавала житло всім охочим. Мовляв, хоч і доводилося чекати в чергах, проте кожна сім'я зрештою отримувала власні квадратні метри.

Більше про соціальну (не)рівність дивіться у відеоподкасті:

«У Совєтському Союзі взагалі не існувало категорії приватної власності. Ваші особисті речі – це ваша інтимна приватність, але квартира чи дача були вашими лише доти, доки держава їх не забере. Основний принцип власності: можливість нею вільно розпоряджатися. Радянською ж квартирою розпоряджатися було неможливо. Її давали під час роботи й життя, а в разі зміни місця проживання її доводилося залишати», – зазначає голова УІНП, історик Олександр Алфьоров.

Витоки радянського і дефіцитного «житлового питання» сягають 1920–1930-х років, коли більшовики вдалися до масової націоналізації приватних будинків та міських садиб. Показовим є приклад меценатки Варвари Ханенко, в якої більшовики відібрали родинний будинок під музей, залишивши видатній діячці лише крихітну кімнатку та найцінніше – її життя. Дефіцит житлової площі виник через індустріалізацію та масовий перетік людей із сіл, містечок та міст у великі індустріальні центри, де було легше вижити і «загубитись». 

Саме в той час виник суто радянський винахід, так звані комунальні квартири чи квартири казарменого типу, де в одному приміщенні примусово селили кілька чужих сімей. Це створювало важку психологічну атмосферу, а ще відчуття тотальної недовіри, адже будь-який побутовий конфлікт із сусідом міг перерости в політичний донос.

Масове будівництво «хрущовок» у 1950–1960-х роках стало вимушеним кроком системи, яка не мала змоги забезпечити стрімкий приплив робочої сили до міст. Ці малогабаритні панельні будинки проєктувалися як тимчасове житло з жорсткими санітарними нормами (від 6 до 9 квадратних метрів на особу). Крихітні кухні будувалися за спеціальними розрахунками нібито економії простору, аби господиня робила мінімум кроків, так пояснювали тісноту у кухні мешканцям.

Середній термін перебування в квартирній черзі становив від 10 до 15 років. Отримати дах над головою швидко можна було хіба що за направленням у Сибір, на будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ) чи розбудову віддалених промислових об'єктів, де людям відразу виділяли місця в бараках.

У той же час житловий дефіцит породжував страшні соціальні деформації. У 1930-х роках поширеною практикою стали наклепи на сусідів по комуналці: після арешту чи розстрілу «ворога народу» донощик претендував на звільнену кімнату. Навіть у 1980-х роках у Києві близько 15% населення не мали власного ізольованого житла, мешкаючи в гуртожитках та комуналках, тоді як партійна номенклатура користувалася розкішними держдачами та квартирами покращеного планування.

«Ми забуваємо, що в Совєтському Союзі жили, як у трамваї: половина сиділа, а половина тряслася. І для того, щоб хтось отримав житлову площу, нерідко треба було запитати: а де ділися її попередні власники? За наклепом сусіда людину могли відправити в табір або розстріляти, а той, хто написав донос, отримував додаткову кімнату. Отримання квартири залежало від твоєї посади, лояльності до системи та наявності блату», – підкреслює історик.

МІФ 2: «РАДЯНСЬКА МЕДИЦИНА БУЛА ПОВНІСТЮ БЕЗКОШТОВНОЮ, ВИСОКОЯКІСНОЮ ТА ОДНАКОВО ДОСТУПНОЮ ДЛЯ ВСІХ»

Міф про так звану систему Семашка, яка врятувала країну від хвороб та пандемій, та передову радянську медицину створював ілюзію того, що кожний громадянин СРСР отримував висококваліфіковану медичну допомогу абсолютно безкоштовно.

Дійсно, формально радянська медицина була безкоштовною та загальнодоступною, погоджується із цією тезою і Олександр Алфьоров. Система забезпечувала базовий рівень вакцинації та профілактики пандемій, а окремі видатні науковці, як-от Микола Амосов, проводили унікальні операції, рятуючи тисячі життів. Проте за цією вивіскою ховалася глибока класова нерівність та хронічний матеріальний дефіцит.

«Медицина дійсно була безкоштовною за формою, проте сама система створила умови, за яких мізерні зарплати медперсоналу автоматично породжували корупцію. «Рубль у халат» клався як належне. Це створювало цілу систему умовно безкоштовних послуг: якщо ти хотів мінімального комфорту чи належного ставлення, то мусив додатково доплачувати», – пояснює Олександр Алфьоров.

Із перших років радянської влади система охорони здоров'я будувалася за принципом чіткого сегрегування. У 1920–1930-х роках створювалися закриті санаторії та відомчі заклади для компартійної еліти. Згодом ця мережа переросла у спеціалізовані відомчі лікарні, найвідомішою з яких в Україні стала «Феофанія». Поки верхівка партії мала доступ до найкращого закордонного обладнання, спеціального догляду та дефіцитних медикаментів, звичайний громадянин стикався із зовсім іншою реальністю.

Через занижені заробітні плати медичного персоналу в СРСР сформувалася тотальна тіньова економіка «подяк». Традиція класти «рубль у халат» медсестрі чи «трьошку» лікарю була неофіційним, але обов'язковим атрибутом радянського стаціонару. Без додаткової оплати або «блату» пацієнт міг розраховувати лише на найменший рівень уваги та побутових умов.

Галузь потерпала від катастрофічного технічного та фармакологічного голоду. Бракувало одноразових шприців, якісних перев'язувальних матеріалів, знеболювальних та ефективних антибіотиків. Закордонні ліки вважалися «блатним» товаром і діставалися через знайомства. Радянська стоматологія без належної анестезії перетворилася на один із найтравматичніших досвідів для кількох поколінь. Водночас в аптеках у вільному продажі перебували препарати з вмістом барбітуратів (зокрема, Корвалол), які викликали залежність і продавалися без рецептів. У сільській місцевості якісна медична інфраструктура була практично відсутня, і пологи нерідко приймали місцеві повитухи.

«Ця система насамперед обслуговувала партійну номенклатуру. Якщо для пересічних громадян існував дефіцит найпростіших шприців, інструментів та ефективних ліків, то для керівників партії створювалися спеціальні заклади: як-от відомча лікарня «Феофанія», де підтримували їхнє здоров'я. Радянська медицина – це водночас і правда щодо безкоштовності базових послуг, і міф щодо її однаковості та високої якості для всіх», – підсумовує голова УІНП.

МІФ 3: «СРСР ЗАБЕЗПЕЧУВАВ УСІМ ВИСОКІ ПЕНСІЇ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕНУ СТАРІСТЬ»

У радянській пропаганді пенсійна система подавалася як взірець турботи держави про людину праці, яка після виходу на заслужений відпочинок мала всі умови для гідного життя.

У дійсності загальна пенсійна система в СРСР з'явилася надзвичайно пізно. До кінця 1950-х років поняття пенсії існувало переважно у вигляді «персональних виплат» для вузького кола партійних діячів, заслужених силовиків та окремих категорій науковців.

«Твердження про загальні високі пенсії в СРСР – це величезний міф. Високі виплати мали тільки колишні керівники партійних структур, чиновники, вищі військові та академіки. Водночас у селі, де загальні пенсії тривалий час взагалі не виплачувалися, виплата могла становити лише 3 рублі – і це при межі бідності у 40 рублів», – зазначає Олександр Алфьоров.

Найбільша категорія населення України, а це селяни-колгоспники – взагалі була виключена з державного пенсійного забезпечення аж до 1960–1970-х років. До цього часу селяни, які не мали навіть паспортів громадян СРСР, мусили виживати виключно за рахунок власної присадибної ділянки та важкої фізичної праці. Коли ж колгоспні пенсії нарешті ввели, їхній розмір становив символічні 3–12 рублів на місяць. При цьому офіційний поріг бідності в СРСР у 1970–1980-х роках визначався на рівні 40 рублів на місяць. Тобто виплати селянам не покривали навіть базових потреб у купівлі хліба чи найпростіших побутових товарів.

У містах пенсійна система також була глибоко ієрархічною. Розмір виплат залежав від статусу підприємства, посади та, головне, політичної лояльності. Високі пенсії (від 120 до 400 рублів) отримували колишні партійні функціонери, вищий офіцерський склад, працівники закритої військової промисловості та академіки. Натомість пересічний учитель, лікар чи інженер міг розраховувати лише на мінімальні 40–50 рублів.

Крім того, пенсійні права в СРСР були засобом тоталітарного контролю. Людина, яку позбавляли прав або зараховували до «політично неблагонадійних», втрачала трудовий стаж і право на пенсію.

«Пенсійна система в СРСР була заточена під тоталітарну систему. Виплата насамперед залежала від того, наскільки людина була інкорпорована в комуністичну структуру. Якщо громадянина позбавляли прав чи вважали ненадійним, його позбавляли всього, і пенсію доводилося буквально випрошувати. Якщо для інтелігенції чи робітників вихід на пенсію міг бути святом, то для селянина це залишалося виживанням на копійки», – наголошує голова УІНП.

«ПРАВО ВХОДИТИ В КАБІНЕТ»: ЯК «БЛАТ» І НОМЕНКЛАТУРНІ ПРИВІЛЕЇ ЗНИЩИЛИ МІФ ПРО СОЦІАЛЬНУ РІВНІСТЬ

Розглядаючи совєтську модель житла, медицини та пенсій, неможливо оминути ключовий феномен, який пронизував усі сфери життя радянського громадянина. Це сумнозвісний «блат». Навіть маючи гроші, людина в СРСР не могла вільно придбати якісні товари чи послуги, оскільки планова економіка породжувала хронічний дефіцит усього: від чехословацьких меблевих стінок, сирокопченої ковбаси та фінських чобіт до рулону туалетного паперу, індійської кави чи квитка на дефіцитну театральну виставу.

За визначенням істориків, блат у СРСР – це ще не корупція чи знайомства, це «право входити в потрібний кабінет» і взаємна обмінна система послуг. У цій тіньовій ієрархії ключовими фігурами ставали не науковці чи вчителі, а директори гастрономів, завідувачі складів та товарні розподільники. Якщо до магазину привозили кілька десятків кілограмів дефіцитних мандаринів, директор спочатку відкладав їх для «потрібних людей», а залишки викидав на прилавок для довгої черги.

«Система Совєтського Союзу була побудована так, що людина для забезпечення елементарних потреб мала вступати в домовленості з іншими про спільні справи поза офіційними магазинами. Блат – це право входити в кабінет. Вся економіка працювала так: навіть маючи гроші, ти не міг купити чеський костюм чи джинси без блату. Водночас директор гастронома ставав однією з найважливіших постатей, бо міг забезпечити товари, яких більше ніде не було», – пояснює Олександр Алфьоров.

Блат викривив і здеформував усі соціальні інститути. За знайомства та послуги влаштовували дітей до вишів, знаходили «хороших лікарів», діставали дефіцитні ліки, просувалися у черзі на автомобіль «Жигулі» або на квартиру. Доходило до того, що за блат і потрібні зв'язки писалися та захищалися наукові дисертації, що призвело до деградації радянської науки.

На вершині цієї системи опинилася партійна номенклатура, яка фактично створила для себе «паралельний комунізм». Поки пересічні громадяни роками вистоювали в чергах за туалетним папером і жили в комуналках, партійні чиновники мали все: персональні спецрозподільники товарів, персональних кухарів і службових хатніх робітниць (від яких СРСР офіційно «відмовився»), розкішні закриті госпіталі, заміські дачі та можливість виїжджати за кордон – до Угорщини чи Югославії.

Соціальна рівність у СРСР виявилася ілюзією. Держава сформувала жорсткий станово-кастовий устрій, в якому рівень добробуту визначався не працею чи талантом, а ступенем наближеності до компартійної влади та вмінням «діставати» базові речі через блат.

«Ця подвійна система блатників зрештою й розвалила СРСР. Бо ті, хто жив у цій системі, самі прагнули носити нормальні джинси та купувати товари в магазинах, а не підпільними шляхами».

Якщо ж поставити запитання, кому ж у СРСР жилося найкраще, відповідь одна: «Виключно партійній номенклатурі. Це була держава партії, де номенклатура мала все – від закритих лікарень і дач до прислуги та поїздок за кордон». 

Як писав відомий британський письменник Джордж Орвелл у культовому романі «Ферма тварин»: «Усі тварини рівні, але деякі рівніші за інших».

ЖИТЛО, ЛІКИ, ПЕНСІЇ: ЯК НАСПРАВДІ ПРАЦЮВАВ СОВЄТСЬКИЙ «СОЦІАЛІЗМ» 

Міф про «безкоштовне» житло

Санітарна норма в СРСР становила 9 квадратних метрів житлової площі на людину, а щоб взагалі стати в чергу, в більшості міст УРСР треба було мати менше 6–7 квадратів, причому дітей рахували за тими ж мінімальними нормами. 

У Києві в 1980-х роках у черзі стояли понад 140 тисяч родин, а очікування тривало від 15 до 25 років. 

Втратити державну квартиру можна було за відсутність за місцем проживання понад пів року, вирок суду понад 6 місяців або еміграцію. 

Тіньова оренда 1-кімнатної квартири в Києві коштувала 40–70 карбованців на місяць при середній зарплаті в 130–160 карбованців, а сама здача кваліфікувалася як нетрудові доходи з ризиком виселення.

Совєтська медицина і дефіцит

Популярні заспокійливі корвалол і валокардин містили фенобарбітал, який викликає важку залежність і обмежений рецептами у світі, а знеболювальний пірамідон масово призначали до кінця 1980-х, хоча на Заході його заборонили ще в 1970-х через руйнування імунітету. 

До кінця 1980-х в СРСР використовували багаторазові скляні шприци, що призвело до трагедії 1988 року в Елісті, де через нестерильний інструментарій ВІЛ-інфекцією масово заразили понад 70 дітей. 

Стоматологічну анестезію заміняв слабкий новокаїн або зуби лікували наживо, а якісні імпортні ліки можна було дістати лише через партійні спецрозподільники чи чорний ринок.

Пенсійна нерівність 

Єдина система пенсійного забезпечення з'явилася в СРСР у 1956 році тільки для містян, а з 1965 року пенсії почали нараховувати і селянам. Чоловіки виходили на відпочинок у 60 років, жінки – у 55. 

Найнижча пенсія була у колгоспників: спочатку всього 12 карбованців на місяць при ціні пари черевиків у 15–20 карбованців. Міські робітники мали в середньому 60–75 карбованців, а «стеля» для них становила 120 карбованців. 

Натомість персональні пенсіонери з партійної номенклатури отримували від 140 до 500 карбованців на місяць разом із доступом до спецполіклінік та спецрозподільників. 

За республіками найвищі середні пенсії мали жителі Балтії, тоді як найнижчі були в Середній Азії.

Ярина Скуратівська, Укрінформ

Олександр Алфьоров, УІНП

Катерина Березовець, обкладинка, Укрінформ.