Двадцять четвертого серпня 1991 року відбулася подія, яка назавжди змінила геополітичну карту світу та долю української нації – Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Проте за цим рішенням був не лише урочистий момент, а також виснажливі кулуарні дискусії, протистояння з комуністичною більшістю та доленосні рішення, що визначали майбутній вектор розвитку держави.

Про таємниці створення текстової редакції Акта, курйози біля парламентської трибуни, залаштунки процесу позбавлення України ядерного статусу та фатальні помилки виконавчої влади в інтерв’ю для Укрінформу розповів учасник тих подій, народний депутат п'яти скликань Юрій Костенко.

- Пане Юрію, 24 серпня 1991 року ви перебували в сесійній залі під час ухвалення Акта проголошення незалежності України. Яким був цей день не зі сторінок підручників, а з вуст очевидця?

- До 24 серпня опозиційна меншість – Народна рада, до якої я входив, – уже напрацювала цілий пакет пропозицій. Насамперед це проєкт Акта про незалежність України, який підготував Левко Лук'яненко. Ми двічі обговорювали цей документ у Спілці письменників України, адже Леонід Кравчук ще вагався, чи збирати позачергове засідання. Ми щодня переконували його, що це – єдиний легітимний орган, здатний ухвалити історичне рішення.

Коли 24 серпня розпочалося засідання, під стінами парламенту зібралося до 100 тисяч українців, які скандували: «Незалежність!». У самій залі комуністи сиділи «опущені у воду» і переважно мовчали. Перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко спробував виступити, але його засвистали і фактично прогнали з трибуни. Представники Народної ради повністю перехопили ініціативу й жорстко критикували тоталітарний режим і серпневий путч (ГКЧП).

- Путч розпочався 19 серпня. Де ця новина застала вас, якими були ваші перші кроки?

- Я якраз пізно ввечері повернувся з альпіністської експедиції на Памірі. О шостій ранку почув по радіо про надзвичайний стан і ГКЧП. Спочатку здалося, що це сон. Але коли усвідомив реальність, одразу зібрався й о дев'ятій ранку вже був у Верховній Раді.

Там почали гуртуватися представники Народної ради – пам'ятаю Івана Драча, інших колег. Від комуністів першого дня з'явився лише Василь Дурдинець, тодішній голова Комітету з питань нацбезпеки, і він був дуже переляканий. Ми дочекалися Кравчука після його зустрічі з російським генерал-полковником Варенниковим, який вимагав підпорядкуватися ГКЧП. А вже ввечері зібралися у Спілці письменників і ухвалили рішення їхати на підприємства та до людей, щоб закликати їх не підтримувати путч і стояти за незалежність.

- Готуючись до засідання 24 серпня, чи мали ви впевненість, що голосів для ухвалення Акта вистачить?

- Я не сумнівався ні на хвилину. У парламенті мене вважали поміркованим націоналістом, тому комуністи часто зверталися саме до мене. Вони підходили й казали: «Юрію Івановичу, ви ж науковець, ми вас поважаємо. Ви нас тільки не вбивайте! Ми будемо голосувати за всі ваші закони й незалежності, тільки не вбивайте». Комуністи міряли нас по собі, адже згодом самі зізнавалися: якби ГКЧП переміг, нас би всіх ліквідували. Вони керувалися тотальним страхом за власне життя.

- Як саме відшліфовували текст Акта проголошення незалежності саме в День Незалежності?

- У кулуарах зібралися представники Народної ради та більшості – від комуністів був лише Олександр Мороз, який сидів і не опонував. Головував академік Ігор Юхновський. Дмитро Павличко вніс лише одну редакційну правку в преамбулу: «З огляду на смертельну небезпеку, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом...»

Гостра дискусія виникла щодо двох питань. Лариса Скорик наполягала одночасно з Актом ухвалити постанову про заборону КПРС. Проте Юхновський пояснив, що тоді комуністи просто провалять голосування за незалежність. Друге питання – пропозиція Юхновського подати Акт на всеукраїнський референдум. Більшість опозиціонерів була проти референдуму, але мене як науковця вразила його фундаментальна логіка.

- У чому полягала ця логіка?

- Ігор Рафаїлович сказав: «Якщо ми проголосуємо за Акт лише у Верховній Раді, то наступний парламент з іншими настроями зможе зібрати 226 голосів і скасувати його. А коли за цим рішенням стоятиме волевиявлення всього українського народу, жоден парламент уже не зможе його скасувати». Це було бачення глибокого державного діяча. Після цього він пішов узгоджувати це рішення з Кравчуком.

- Під час ухвалення документа стався дещо несподіваний епізод із проголошенням тексту з трибуни. Що тоді відбулося між Левком Лук'яненком та Володимиром Яворівським?

- Це історія, про яку майже не говорили 35 років. Ми погодили на Народній раді, що Акт з трибуни має зачитати автор тексту Левко Лук'яненко – як моральний авторитет, що відсидів у концтаборах понад 25 років.

Моє депутатське крісло було біля проходу. Я тримав у руках єдиний відредагований екземпляр Акта з правкою Павличка. Поруч у черзі до трибуни стояв Володимир Яворівський. Він попросив подивитися на документ. Я дав. І тут підходить його черга виступати: він виходить на трибуну і просто з мого аркуша зачитує текст Акта як власну пропозицію!

До трибуни підбігає Лук'яненко, майже зі сльозами на очах: «Володю, що ти робиш? Це ж я мав зачитати!». На що той відповів: «Та нічого, це я як пропозицію, а ти ще зачитаєш остаточний варіант». Пізніше у спогадах Яворівський писав, що він був першим, хто зачитав Акт. Формально це правда, але сталося це через мій «гріх» – я просто дав йому прочитати текст. На щастя, ситуацію владнали, і підсумкову редакцію зачитав саме Левко Григорович.

- Яка атмосфера панувала в залі в момент оголошення результатів голосування?

- Опозиція відчувала неймовірне піднесення. Багато депутатів плакали від щастя. Я не плакав – позначилася витримка, вихована альпінізмом, але душа співала. Ми вийшли на трибуну й заспівали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». А комуністи сиділи похмурі й перелякані. Вони реально боялися фізичної розправи, бо за своєю ментальністю не уявляли іншого сценарію зміни влади.

Коли ми вийшли на вулицю, народ вимагав підняти синьо-жовтий прапор. І тут стався конфуз: переляканий комуністичний апарат Верховної Ради підняв одразу два стяги – прапор УРСР та національний – синьо-жовтий. Натовп під стінами ледь не пішов на штурм будівлі. Утім, помилку миттєво виправили, залишивши тільки наш національний прапор.

- Ви згадували, що як науковець передбачали неминучий розпад СРСР ще до 1991 року. Що стало для вас вирішальним маркером?

- Перший чинник – професійний. Майже 20 років я працював в Інституті електрозварювання ім. Є. О. Патона, розробляв технології плазмової обробки металів для військово-промислового комплексу. Коли ми пропонували передові розробки директорам оборонних заводів, ті відмовлялися. Вони казали: «Нас щодня Москва питає лише про виконання валового плану, а не про нові технології». ВПК СРСР катастрофічно втрачав конкурентоздатність порівняно із Заходом.

А остаточним переломом стала участь у рятувальних роботах після землетрусу у Вірменії в грудні 1988 року. Ми з київською командою альпіністів працювали в зруйнованому Спітаку. Досі пам'ятаю замерзле немовля у візочку, яке можна було врятувати, якби цивільна оборона мала бодай якусь координацію. Радянська система демонструвала абсолютну безпорадність щодо порятунку людей, але водночас єдиною неушкодженою будівлею в місті залишився міськком компартії. Повернувшись до Києва, я написав у звіті: «СРСР нагадує колоса на глиняних ногах. Трохи потрусить – і він розпадеться».

- Згадуючи про перші роки незалежності: чому Україні тоді не вдалося остаточно розірвати системний зв'язок із Росією?

- Головна причина – не було зміни якості влади. Незалежність ми проголосили, але державний апарат залишився радянським і комуністичним. У жовтні 1992 року, коли уряд очолив Леонід Кучма, на 40 міністрів було лише троє представників опозиції: Ігор Юхновський, Віктор Пинзеник та я.

У лютому 1992 року я перебував у США і мав тривалу розмову з видатним геостратегом Збіґнєвом Бжезінським. Він наголошував: «У вас є 5–6 років, щоб повністю відірватися від Росії – фінансово, економічно та енергетично». Адже тоді ми мали 100-відсоткову залежність від постачання російського ядерного палива для АЕС та 80-відсоткову – з нафти й газу. Я приходив із цими розробками до президента Кравчука, пояснював концепцію інформаційної, енергетичної та економічної безпеки. Але він дивився на мене й не розумів, про що йдеться. Реакції не було.

- Окрема болюча сторінка нашої історії – ядерне роззброєння. Ви очолювали спеціальну тимчасову комісію ВР щодо ратифікації Договору START-1. Чому Україна віддала весь арсенал?

- Це вирішальний міф, який досі транслюють. Український парламент ухвалив виважені й чіткі рішення! Постанова ВР від квітня 1992 року та закон про ратифікацію START-1 передбачали лише поетапне й часткове скорочення (42% боєголовок та 36% носіїв), а кінцевою метою роззброєння визначали набуття членства в НАТО та отримання реальних гарантій безпеки.

США у грудні 1992 року самі запропонували нам курс на НАТО під їхнім патронатом і створення міжнародного фонду для фінансування роззброєння.

Проте цю стратегію повністю заблокувала виконавча влада – Кравчук та МЗС.

Вони ухвалили антиконституційне рішення передати 100% ядерних боєголовок та стратегічних носіїв Росії в обмін на Будапештський меморандум.

- Чим керувалася виконавча влада, роблячи такий вибір?

- Це була діяльність, що межує з державною зрадою, адже посадовці виконували вказівки Кремля, а не закони власного парламенту. Кравчука відверто залякували. Йому підсовували фейки, нібито Росія захопить наші шахтні установки, або що боєголовки ось-ось вибухнуть – і будуть «інші Чорнобилі». Хоча як єдиного цивільного, якого допустили на російський завод «Свердловськ-45», де розбирали наші тактичні боєголовки, фахівці переконували мене: боєголовка ніколи не вибухне без спеціальної команди на ядерний підрив!

Ще більше, у квітні 1992 року директор харківського підприємства «Хартрон» академік Яків Айзенберг на засіданні Ради безпеки казав Кравчуку: ми можемо перепрограмувати системи управління та поставити власний блок, щоб ніхто з Москви не міг використати ракети. Але Кравчук побоявся реакції Єльцина. Парламент має нарешті створити Тимчасову слідчу комісію й дати правову та політичну оцінку діям тодішньої виконавчої влади.

- Якби ми тоді не віддали ядерну зброю і реалізували стратегію, яку ви розробили, чи наважилася б Росія на повномасштабне вторгнення у 2022 році?

- У політиці немає умовного способу, але відійти від фактів неможливо. Якби ми залишили боєголовки на складах і поступово переробляли їх у співпраці з американською корпорацією General Atomics на паливо для наших АЕС, якби ми мали стратегічне партнерство зі США за зразком Ізраїлю та вже у 1990-х вступили до НАТО та ЄС – жодної анексії Криму чи широкомасштабної війни бути не могло б у принципі.

Натомість через приватизацію сюди зайшов російський капітал, який цілеспрямовано нищив наші стратегічні підприємства, як-от Запорізький титано-магнієвий комбінат. A ще у 1990 році Deutsche Bank за економічним та інтелектуальним потенціалом ставив Україну на перше місце серед усіх республік колишнього СРСР. Ми мали колосальний стартовий капітал.

- Якби ви мали можливість повернутися у 24 серпня 1991 року і виступити перед парламентом протягом п’яти хвилин, від чого б ви застерегли депутатів?

- Я сказав би все те саме, що говорив і робив тоді. Потрібно було негайно змінювати якість влади, проводити перевибори парламенту разом із виборами Президента та жорстко втілювати курс на євроатлантичну інтеграцію й економічну самостійність. Враховуючи нинішній досвід, можливо, до моїх слів тоді дослухалися б краще.

- Яким ви бачите фінал нинішньої війни?

- Я не маю жодних сумнівів у нашій перемозі. Вона вже відбулася стратегічно, адже російський бліцкриг повністю провалився. Те, що ми спостерігаємо тепер, – це агонія російської імперської системи.

Наша перемога має завершитися тим, що Росія як імперське утворення назавжди зникне з карти світу, розпавшись на низку національних держав. Україна виконає свою історичну місію – не лише звільнить власні землі від багатовікового гноблення, а й позбавить вільний світ від глобальної загрози російського неоімперіалізму.

Розмовляла Христя Равлюк

Фото: Данило Антонюк