На межі 80-х – 90-х років минулого століття сталися події, що потрясли світ і перекроїли його політичну карту. Їхня «ланцюгова реакція» почалася в СРСР з горбачовської перебудови і гласності й вилилася в «парад» державних суверенітетів республік та прямих договорів між ними. Розгорталися процеси, змістом і метою яких стало раптом воскресле з 1920-х років гасло «Геть від Москви!». Дарма що в Україні це було названо по-іншому: Народний рух за перебудову. Ні в кого (і насамперед у Кремлі) не виникало жодних ілюзії щодо того, куди цей рух спрямовується. Звісно ж, до виходу із СРСР, до незалежної, самостійної України.

Союзний центр намагався всіма силами протидіяти цим процесам. На українському напрямку ця протидія була особливо помітною й активною. Одним з підтверджень її стали намагання кремлівського керівництва, зокрема, Михайла Горбачова, тиснути на Україну авторитетом «важковаговиків» світової політики, використовуючи їхню зрозумілу тривогу щодо ситуації, яка складалася, адже з розпадом Союзу руйнувався «двополюсний світ» з непередбачуваними наслідками на одному з цих полюсів, де були нагромаджені колосальні запаси ракетно-ядерної зброї. З них на території України було 220 носіїв цієї зброї – 176 шахтних пускових установок у двох ракетних дивізіях та 44 важких стратегічних бомбардувальників, які базувалися на двох аеродромах. Україна успадкувала від СРСР третій за величиною ядерний арсенал у світі.

Кремлівська влада знайшла, на її погляд, ефективний варіант тиску на Київ: під час спеціально організованих візитів до Союзу лідерів провідних держав світу має неодмінно відбутися відвідання України з відповідно підготовленою програмою перебування. Авторові цих рядків випало бути акредитованим журналістом під час трьох з таких візитів.

ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПОСОЛЬСТВО У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Приїзд в СРСР, зокрема, у Київ, у червні 1990 року прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер присвятили відкриттю Днів Великобританії. Але це був лише привід. Висока гостя не приховувала, що, крім участі в церемонії відкриття Днів, має за мету підтримати Горбачова. Вона бачила в ньому прогресивного політика-реформатора. Їхній діалог почався в 1984 році, ще до того як Горбачов став генсеком. Тоді він побував у Лондоні з робочим візитом як секретар ЦК КПРС, що опікувався агропромисловим комплексом. Після зустрічі й тривалої розмови з Горбачовим Тетчер сказала: «З ним можна мати справу».

У наступні роки, коли Горбачов уже був на вершині влади в Союзі, вона підтримувала його зближення із Заходом, не погоджуючись з ним лише з питання швидкого об’єднання Німеччини через побоювання відродження німецького домінування в Європі. Водночас «залізна леді» незмінно підтримувала Горбачова щодо збереження Союзу, припускаючи, що його розпад може призвести до дестабілізації ситуації на європейському континенті та у світі загалом і загроз втратити контроль над ракетно-ядерною зброєю. Під час перебування в Києві вона висловилася щодо цього відверто й однозначно.

Перебування Тетчер в українській столиці було нетривалим (лише один день), але насиченим. Прем’єр-міністр Великобританії поклала квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної слави та вшанувала пам’ять загиблих у Бабиному Яру, відвідала виставку британського дизайну, відкриту в рамках Днів Великобританії в СРСР, мала приязні зустрічі з киянами на вулицях і майданах міста. Певна річ, вона не могла не звернути увагу на один з лозунгів англійською мовою на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності). Він стверджував: «Україна прагне в Європейський дім».

Основним у програмі візиту був виступ Маргарет Тетчер у Верховній Раді. Перед її входом в урядову ложу народний депутат України від опозиційного демократичного блоку Олесь Шевченко вручив їй букет синьо-жовтих квітів, привітавши високу гостю й додавши, що це кольори української національної символіки, яка поки що офіційно заборонена. Тетчер прийняла цей дарунок, після чого зайшла до залу, який вітав її оплесками, а потім з великою увагою вслухався в її промовлені з трибуни слова. Тетчер говорила про традиції і нинішні будні британського парламенту, вказала на очевидні переміни в політиці, економіці й суспільному житті СРСР, наголосила, що Україна має перспективу в складі Союзу, зауважила, що в українському парламенті малувато жінок, а потім відповіла на кілька запитань із залу.

Найгострішу реакцію викликала її відповідь на запитання народного депутата Дмитра Павличка: «Чи з’явиться колись у Великобританії українське посольство?».

 - Бачу, ви втягуєте мене у свою політику! – відповіла Маргарет Тетчер. – Посольства відкриваються лише для країн, що мають повний державний статус. Тобто ми підтримуємо відносини на рівні послів з Радянським Союзом, Сполученими Штатами, Канадою, Австралією. Ми не маємо посольств Каліфорнії, Квебеку чи штатів Австралії. Доктрина, якої ми дотримуємося, полягає в тому, що посольство створюється для центрального уряду держави, а якщо хочемо налагодити кращі зв'язки з певними регіонами, то вони можуть відкривати те, що називається генеральним представництвом. Отож кожна провінція Канади чи Австралії може мати генеральне представництво в Лондоні. Гадаю, тут усе зрозуміло.

Поруч з народними депутатами, політиками, журналістами в залі були колишні політв’язні радянських тюрем і таборів. Від їхнього імені була висловлена подяка Маргарет Тетчер за її підтримку в нелегкі ГУЛАГівські часи.

Що ж до реагування Маргарет Тетчер на Павличкове запитання, то навряд чи тоді, у червні 1990 року, воно могло бути іншим. Порівняння України з Каліфорнією, хай і найбільшим американським штатом, було для українського парламентаря, видатного поета, образливим (як і для багатьох інших патріотів, присутніх і неприсутніх під склепінням ВР). Але ця відповідь віддзеркалила реалії тогочасної ситуації в Європі та світі.

Але ці реалії в ті місяці, навіть дні стрімко змінювалися. Уже 16 липня того року конституційною більшістю голосів була ухвалена Декларація про державний суверенітет України, а наступного року Україна стала незалежною державою. Десятого січня 1992 р. Україна та Великобританія встановили між собою дипломатичні відносини. У вересні того року почало працювати Українське посольство в Лондоні, і королева Єлизавета ІІ прийняла вірчі грамоти першого нашого посла Сергія Комісаренка.

КОРТЕЖІ ОМИНУЛИ КИЇВ

Трохи більше як через рік після перебування в Україні Маргарет Тетчер до Києва завітав лідер іншої могутньої і впливової держави – канцлер Німеччини Гельмут Коль. Для зустрічі з керівниками України? Зовсім ні, хоча вони й були серед тих, хто того спекотного липневого дня зустрічав і супроводжував високого гостя. А приймав його президент СРСР Михайло Горбачов, який прибув перед тим у Бориспіль літерним рейсом з Москви. До Києва з Бонна (тоді ще саме в цьому місті на березі Рейну була столиця ФРН) ближче, ніж до Москви. Але перенесення радянсько-німецьких переговорів на «київську сцену» диктувалося не географічними, а цілком очевидними політичними мотивами. Йшлося про ті ж таки намагання якщо й не прямо, то опосередковано вплинути на Україну за допомогою «важковаговиків» світової політики. Гельмута Коля, візит якого в СРСР був запланований на шосте липня 1991 року, Михайло Горбачов вирішив прийняти в Києві. І не в самому місті, наприклад, у Маріїнському палаці, а в прохолоді Межигір’я, яке до цього було державною дачею для першої особи республіки (останнім на ній жив Володимир Щербицький).

Правда, вирішальними у виборі Межигір’я були не комфортні тамтешні умови, а міркування безпеки. Горбачова попередили, що в центрі Києва зібралася багатотисячна демонстрація супротивників нового союзного договору, який готувала до підписання московська влада. Тому Горбачов і його свита вирішили оминути Київ і приймати високого гостя у безпечному «дачному» місці. До речі, опозиція у Верховній Раді заявила тоді протест голові ВР Леонідові Кравчуку у зв’язку з тим, що він дав згоду на зустріч Горбачова і Коля на українській землі, не отримавши на це згоду українського парламенту.

Пресконференцію за підсумками переговорів для нас влаштували просто неба, на одній з просторих межигірських полян. І Горбачов, і Коль говорили переважно про загальне: висловлювали велике задоволення від зустрічі, заявляли про великі перспективи радянсько-німецького співробітництва. Йшлося і про перспективи нового союзного договору. Горбачов відверто рекламував його, особливо антикризову економічну програму Павлова і плани Явлінського. Журналісти сприйняли це як спробу отримати фінансову допомогу від запланованої тоді в Лондоні зустрічі керівників держав Великої сімки. Але Гельмут Коль не вдався у конкретні обіцянки, обмежившись заявою, що економічна підтримка Радянського Союзу можлива в разі одностайного узгодження між усіма державами G7.

Водночас канцлер Німеччини дав зрозуміти своєму співрозмовникові, що однією з головних умов цієї допомоги буде врегулювання відносин союзного центру з республіками і що Німеччина проти використання при цьому сили.

Загалом зустріч у Межигір’ї була демонстрацією того, що Україна аж ніяк не суверенна республіка, а невіддільна частина Союзу. Кортежі обох офіційних делегацій поверталися в Бориспільський аеропорт, оминувши українську столицю, де ще тривала масова демонстрація.

Пройде після цього якихось пів року, і Німеччина визнає незалежність України і першою з країн Заходу відкриє в Києві посольство. Після цього почалася інтенсивна розбудова двосторонніх українсько-німецьких відносин, у яких етапним став офіційний візит у червні 1993 року до Києва канцлера Гельмута Коля на чолі представницької делегації. Для мене було честю взяти тоді в канцлера інтерв’ю, у якому він дав високу оцінку розвиткові цих відносин.

НОВООГАРЬОВСЬКИЙ ТУПИК І «КОТЛЕТА ПО-КИЇВСЬКИ»

Але повернімось до подій гарячого (у прямому й переносному значеннях цього слова) літа 1991 року. Після зустрічі з Гельмутом Колем союзний керівник вдався до ще одного кроку, запросивши до СРСР лідера наймогутнішої і найвпливовішої держави світу. Горбачов пов’язував з його візитом надії на пришвидшене підписання нового союзного договору, а отже на збереження Союзу. У ті дні зіткнулися дві сили, які рішуче протидіяли одна одній: перша виступала за збереження і зміцнення вертикалі влади на чолі з Москвою, друга – за максимальне віддалення від союзного центру і реальне утвердження державного суверенітету кожної з республік.

Нагадаємо, що республіки Прибалтики на той час уже, по суті, вийшли зі Союзу і вирушили в самостійне плавання: Кремль у безнадійності махнув на них рукою, злорадно сподіваючись, що без економічної підтримки союзного центру вони або повернуться в «радянську гавань», або підуть на дно. Україна в ті літні дні ще не була готовою до рішучого розриву з СРСР, хоча в республіці на очах росла кількість супротивників «новоогарьовського процесу» і підготовки угоди про оновлений Союз. Михайло Горбачов форсував цей процес. Його учасники збиралися в Ново-Огарьово під Москвою доволі часто. Поступово ставало ясно, що в кожного з керівників республік був свій погляд на Союзний договір. Леонід Кравчук, у той час голова Верховної Ради УРСР, вважав найбільш прийнятною схему співдружності на зразок Європейського Союзу, проте, за його словами, розумів, що реалізація подібного плану тоді була ще не на часі. Тому підтримував більш м’яку схему, яку за рік до цього проговорив з Борисом Єльциним і Нурсултаном Назарбаєвим. Ішлося про конфедеративне об’єднання, побудоване на засадах суверенітетів країн. Прихильникам цього проєкту бачилося, що так вдасться якнайшвидше, а головне, з найменшими втратами (оскільки не розривалися економічні зв’язки) трансформуватися у незалежні держави. 

У цій ситуації візит в СРСР президента США мав неабияке значення і приковував до себе підвищену увагу. Особливо ж його відвідання Києва та виступ в українському парламенті. Що скаже з трибуни Верховної Ради президент США? Він був перед непростим вибором: підтримувати Горбачова чи тих, хто прагнув піти прибалтійським шляхом рішучого розриву з Москвою. Джордж Буш вибрав перший варіант: у своєму виступі в Києві він заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». Американський президент недвозначно заявив про те, що «американці не підтримають тих, хто виборює незалежність, щоб змінити далеку тиранію на місцевий деспотизм. Вони не допомагатимуть тим, хто проголошує самовбивчий націоналізм, який базується на національній ненависті». 

Згодом Джордж Буш зізнався, що ці слова він вписав у свою промову сам, незадовго до її проголошення. Так чи інакше, але вони справили на слухачів ефект холодного душу. Американський президент виступив, по суті, адвокатом Горбачова і нового союзного договору, давши чітко зрозуміти: марно сподіватися на те, що Америка підтримає ідею незалежності України. За словами Юрія Саєвича, журналіста Української служби «Голосу Америки», який був у Києві перекладачем Джорджа Буша й озвучував у парламенті українською мовою його промову, наведені вище акценти в ній свідчили про нерозуміння поточних тенденцій, рушійних сил та процесів переформатування Східної Європи влітку 1991- го: «Через суть послання – такого образливого для авдиторії, де відбувався виступ, – я б сказав, цей текст цілком можна назвати чи не найбільш невдалою з будь-коли написаних промов для президента США».

Варто нагадати, що ця промова увійшла в історію під назвою «котлета по-київськи». Назвав її так відомий політичний оглядач газети «Нью-Йорк таймс» Вільям Сафайр у своїй публікації «Після падіння». У ній, зокрема, були такі слова: «Цієї весни пан Буш зробив величезну помилку, повернувши Ірак, а цього літа у своїй гнітючій промові “котлета по-київськи” він застеріг українців від самовизначення, тупо поставивши Вашингтон на бік московського централізму і намагаючись зупинити хід історії».

…Ці слова з’явилися на сторінках «Нью-Йорк таймс» 29 серпня 1991-го, через п’ять днів після проголошення Незалежності України. Менш ніж через рік, у травні 1992 року, Джордж Буш приймав Леоніда Кравчука у Вашингтоні вже як президента незалежної України. Він, зокрема, після переговорів запросив поважного гостя прогулятися мальовничою галявиною біля Білого дому, а невдовзі у Вашингтоні було урочисто відкрито Посольство України, будівля якого належить до найвизначніших пам’яток американської історії як місця, пов’язаного з народженням федеральної столиці США.

 * * *

Від тих днів нас відділяють три з половиною десятиліття. У світі за цей час багато що змінилося. Україна здобула міжнародне визнання, продемонструвала миролюбний характер і проєвропейські устремління, стала повноправним членом світового співтовариства країн і народів. Але з цим ніяк не змириться наш північно-східний сусід, розв’язавши проти нас нічим не спровоковану війну, убиваючи наших людей, щодня й щоночі розстрілюючи українські міста і села. Прогресивний світ нас підтримує. Але як і на межі 80-х – 90-х років минулого століття, тобто в час, коли світові лідери боялися розпаду Радянського Союзу з його величезними, загрозливими запасами ракетно-ядерної зброї, так і сьогодні бояться розпаду імперської Росії, де залишаються ці запаси як пугало для світу, миру і спокою в ньому.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства