Стратегія довголіття. Як Україна планує працювати з віковою категорією 60+
Нещодавно Денис Улютін, міністр соціальної політики, сім’ї та єдності України, зустрівся із послом Японії. На зустрічі міністр оприлюднив цифри: «Майже 22% українців – це люди віком 65 років і старше». Те, про що вже давно говорили і прогнозували демографи (мовляв, Україна старішає і вже входить до ТОП-30 країн світу із високою часткою населення 60+), нарешті було озвучено як визнання проблеми. І що дуже важливо, здається, є підстави бачити кардинальні зміни у підходах до державної стратегії.
Донедавна головний акцент соціальної політики держави був сфокусований на молодих сім’ях, в які держава інвестує і очікує активної економічної віддачі досить швидко. А за тими, хто нині вже становить п’яту частину населення України, залишалась сфера виключно соціальної допомоги. Ані економічних, ані соціальних вигід державна політика за цією категорією українців донедавна не бачила.
Акцент на стимулюванні народжуваності називається пронаталізмом. Це спроба «виправити» демографічну піраміду знизу. Втім, більшість країн, які теж входять до ТОП-30 старіючого населення, уже відмовилися від цієї стратегії як виключної, переключаючи увагу і на підтримку та адаптацію активного довголіття.
Чому фокус виключно на народжуваності малоефективний? Ця стратегія має тривалу інерцію у 20–25 років. Навіть якщо завтра кожна українська жінка народить по троє дітей, вони стануть платниками податків лише у 2045–2050 роках, та й навряд чи загальна тенденція одразу виправиться, а про репродуктивний тиск варто розказати окремо. Але ж економіка, особливо в нинішніх умовах, має жити тут і зараз.
Український міністр запропонував Японії стати стратегічним партнером у флагманському напрямку державної політики «Активне довголіття». Серед пріоритетів йдеться, зокрема, про розвиток безбар’єрної інфраструктури, впровадження сучасних засобів реабілітації, створення інклюзивних маршрутів тощо. Саме ухвалення стратегії і зміщення акцентів уваги держави на категорію 60+ як на економічну складову означає фундаментальні зміни у державній логіці.
Спробуємо розібратися з тим, чим відрізняється європейський та японський підхід до підтримки людей 60+, як працюють різні програми та що кажуть про старішання нації і перспективи соціальний психолог та демограф.
СУСІДСТВО, ЯКОГО МИ ЧЕКАЛИ: УКРАЇНА У «КЛУБІ 60+»
Що поєднує Ватикан, Францію, Канаду та Україну? На перший погляд – нічого, але статистика невблаганна: це сусідство у глобальному списку країн з найвищою часткою населення старшого віку. Україна офіційно входить до ТОП-30 «найстаріших» націй світу. У цьому рейтингу ми на 22-му місці і стоїмо пліч-о-пліч з економічно розвиненими державами Європи та Північної Америки. Станом на 2026 рік, лідерами за кількістю людей 60+ залишаються Японія (майже 30% населення), Італія та Німеччина, де кожен третій мешканець уже переступив поріг шостої декади. Для розвинених країн це – результат високої якості життя та медицини, для України – наслідок складної демографічної «вилки» між низькою народжуваністю та масовою міграцією молоді.
Однак бути в одному списку за кількістю літніх людей не означає бути в одному ряду за якістю їхнього життя. Існує інший, значно болючіший для нас рейтинг – Індекс готовності до старіння населення. Він оцінює не лише цифри, а й те, наскільки держава здатна забезпечити добробут, безпеку та інклюзію своїх громадян у поважному віці.
Тут Україна, на жаль, опинилася серед «глибоких» середняків, посівши 79-те місце у списку із 143 країн. Цей показник – діагноз нашій здатності залучати старше покоління до життя громади, забезпечувати рівність та елементарну фізичну безпеку. Поки Швейцарія очолює рейтинг як ідеальне місце для активного довголіття, а замикає список Руанда, Україна, як бачимо, перебуває в «сірій зоні». Ми маємо демографічну структуру як у заможній Європі, але інфраструктуру та рівень соціальної згуртованості, що потребують радикального перегляду.
АБО ОМОЛОДЖЕННЯ, АБО СТАРІННЯ: ПРОГНОЗИ СОЦІАЛЬНОГО ПСИХОЛОГА
Соціальний психолог, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський розпочинає розмову з того, що пояснює: тема старішання нині «невидима» для суспільства, бо люди віком 60+ поступово «випадають із суспільного поля зору». Те, що ми називаємо ейджизмом, він описує як почасти історичний конфлікт поколінь, де домінує традиційне ставлення: «Молодь завжди ставиться трошки критично, скептично до літніх людей. Їм узагалі дивно: як це, людині 60 років, а вона ще живе?» – дещо іронічно зауважує психолог.
За словами Васютинського, ми переживаємо злам етичних норм. На прикладі обов’язку поступитись літнім людям місцем у транспорті, який буквально «насаджували», психолог пояснює: якщо раніше це було демонстративне виділення таких людей у групу безпомічних, не таких, як усі «нормальні», то сьогодні превалює західна модель: мовляв, твій комфорт – це твоя особиста відповідальність. «Сьогодні до нас прийшла західна норма, яка здається трошки менш гуманною. Це індивідуалістична норма, де людина має сама подбати про себе».
Вадим Васютинський, розказуючи про причини старішання, в першу чергу зупиняється саме на питанні стимулювання народжуваності. Психолог скептично ставиться до ефективності виплат при народженні: «Це очевидний факт: що вищий рівень освіти, то менше народжують дітей. Суспільство, лише вкладаючи гроші в народження, може регулювати це лише незначною мірою. Принципово ситуацію змінити не можна».
Як і більшості європейських країн, регулювати цей дисбаланс доведеться і Україні. І в основі цього, на думку професора, – імміграційна складова. Для України, зазначає соціальний психолог, цей шлях виглядає неминучим, хоча дуже й дуже складним для сприйняття. «Якщо взяти історичний розріз та прогнози, то міграція є правильним виходом. Європа 400–500 років завойовувала Африку та Азію, нав’язувала свою культуру і заохочувала міграційні потоки туди. Тепер пішов зворотний процес, і в якомусь розумінні Європа на це заслужила».
Поглиблює цей соціальний розрив і війна. Та навіть омріяна перемога, на думку Васютинського, не запустить миттєвий «бебі-бум» в Україні. Ми продовжимо старішати. І головне питання майбутнього: хто житиме на цих родючих землях? «Але питання про те, чиї це будуть землі… У світі, якщо ми говоримо про перспективу у сотню років, домінуватимуть ті нації, які народжують багато дітей. І в Україні в цьому світі, на жаль, місце буде дуже-дуже периферійне».
СРІБНА ЕКОНОМІКА, ПОЖИТТЄВЕ НАВЧАННЯ ТА РОЗУМНІ МІСТА: ДОСВІД ЄС
Прийняти ситуацію і орієнтуватись на тих, хто може і хоче продовжувати активно працювати і після 60-ти. А ще – створювати додаткові «сиві» відсотки ВВП, стимулювати і заохочувати до здорового довголіття – в Європі стратегія старіння вже давно вийшла за межі «виплати пенсій».
Там домінує концепція активного довголіття (Active Ageing), яка розглядає літню людину не як пасивного отримувача допомоги, а як повноцінного економічного та соціального гравця. В основі лежить «Зелена книга зі старіння» (Green Paper on Ageing), яку Єврокомісія прийняла як дорожню карту. Її логіка базується на тому, що ми готуємося до старості не в 60, а з народження. ЄС розгортає і працює у 4-х напрямках цієї програми:
1. Срібна економіка (Silver Economy), вже звичний термін. Європа зрозуміла, що люди 60+ – це величезний споживчий ринок. Вони мають заощадження, вільний час і специфічні потреби. Держава підтримує стартапи, що розробляють товари для літніх: від ґаджетів для моніторингу здоров’я до спеціалізованого туризму. Замість того щоб «виштовхувати» людину на пенсію, компанії заохочують продовжувати роботу, впроваджують age-management – це гнучкі графіки, ергономічні робочі місця та роль «внутрішнього коуча» (досвідчений працівник допомагає молодим).
2. Пожиттєве навчання (Lifelong Learning). В ЄС вважають, що диплом, здобутий у 22 роки, не може годувати тебе до 65. Державні ваучери на навчання для старших дозволяють людині в 60 опанувати цифровий маркетинг або й основи IT-менеджменту. Мета такого перенавчання – людина має залишатись «актуальною» на ринку праці якомога довше.
3. Деінституціоналізація догляду. Європейська спільнота відходить від моделі будинків престарілих, пансіонатів, які нагадують «холодні» лікарні. Це модель «догляд удома», коли соціальні служби та медичні асистенти приїжджають до людини. Громади проєктують житло так, щоб літні люди жили поруч із молодими, допомагаючи одне одному. Використання датчиків падіння, розумних будинків та телемедицини дозволяє людині зберігати автономію у власній квартирі максимально довго.
4. Вікова інклюзивність міст (Age-friendly Cities). Це підхід ВООЗ, який активно впроваджують в ЄС. Йдеться тут не лише про низькопідлогові автобуси, приміром, а й про міський простір загалом – збільшення тривалості зеленого світла на світлофорах для пішоходів, встановлення лавок кожні 100 метрів, краще освітлення вулиць для людей із вадами зору. Створення громадських центрів у кожному районі, де літні люди залучені до волонтерства чи локального самоврядування. Врешті, в Україні, де йде війна і зростає кількість людей з функціональними обмеженнями, цей напрям стає пріоритетним.
СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЗАМІСТЬ ПІЛЬГ: УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ СТАРІШАННЮ
Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова бачить ситуацію із старішанням наслідком зростання тривалості життя. У розмові з Укрінформом вона пропонує своєрідну «прагматичну відповідь» на «історичний фаталізм» Вадима Васютинського. Науковиця радить змінити оптику: «Люди живуть довше, і те, що їхня частка в суспільстві зростає, є свідченням того, що ми нарешті досягли мети, якої прагнули століттями».
На думку Лібанової, Україна має рухатись у напрямку Європи: «Європа давно розвиває концепцію Silver Economy, де головний акцент роблять не на пенсіях, а на трудовому потенціалі. А що ми нашим людям старшого віку пропонуємо? Я перепрошую за грубість: робота-лікарня-цвинтар. Так люди не живуть в Європі. Ми ж не та країна, де літніх людей вивозили в гори і там залишали, щоб не заважали молоді. Якщо ми прагнемо європейського взірця, то маємо дати людям можливість жити, працювати і старіти гідно», – наголошує Лібанова.
Директорка інституту відкидає тезу про те, що лише молодь відбудовуватиме Україну. «Як би ми не прагнули давати дорогу молоді, її не вистачить. Не вистачить робочих рук для відродження економіки. Ми змушені залучати людей старшого віку. Їм треба допомагати з перекваліфікацією, режимом роботи, шукати індивідуальні рішення для кожного підприємства».
Головна перевага цієї вікової категорії, на думку Лібанової, – унікальний соціальний капітал. «На відміну від молоді, чий капітал – це статус у соцмережах, люди 60+ мають реальні мережі взаємодії та досвід, який неможливо замінити жодним дипломом».
Один із найцікавіших висновків Лібанової стосується реалій воєнного часу. Раніше вік був перепоною, але сьогодні він стає гарантією стабільності для бізнесу. «Ви знаєте, хто сьогодні для роботодавця найбільш привабливий працівник? Людина 60+. Тому що її не мобілізують. Вона не піде через три місяці в армію. А з молодою людиною невідомо, що буде».
Проте тут думка співрозмовниці стикається з іншою реальністю ринку. За інформацією рекрутерів, з якими спілкувався Укрінформ, українські роботодавці все ще залишаються скептичними. Пошукових пропозицій від людей 50+ значно більше, аніж готовності бізнесів їх приймати на відповідальні посади. Попри великий плюс – відсутність мобілізації, людям 45+, а тим паче 60+, часто пропонують низькокваліфіковану працю. Вакансії охоронців, прибиральників чи консьєржів не завжди відповідають знанням та навичкам таких людей. Інтелектуальний та управлінський потенціал «срібних» кадрів усе ще залишається на українському ринку незатребуваним та незрозумілим.
Зі збільшенням частки літніх людей у суспільстві зростає і їхня політична вага. Лібанова визнає ризик посилення патерналізму, очікування допомоги від держави, що може підштовхнути електорат до підтримки популістських лівих партій. Проте вона не бачить у цьому неминучого конфлікту поколінь: «Люди старшого віку більше розраховують на державну допомогу. Це ризик, але з ним нічого не зробиш. Треба працювати з потенційним виборцем, роз’яснювати. Я не думаю, що будуть гострі конфлікти між поколіннями».
Елла Лібанова також застерігає від примусового виштовхування людей на пенсію. Для багатьох раптове припинення діяльності – це прямий шлях до хвороб: «Різка зміна способу життя і неготовність до нового статусу віддзеркалюється на стані здоров’я, на серцево-судинній системі, на нервовій. Людина має залишатися активною, щоб жити».
Експертка наголошує на тому, що європейська концепція цілком і повністю відповідає й українським реаліям. Ще й тому, що війна та масовий виїзд українців за кордон докорінно змінили демографічний ландшафт країни. За словами Елли Лібанової, Україна стикнулася з ще одним феноменом «постаріння через міграцію»: «В Євросоюзі зараз перебуває близько 4,3 млн наших громадян, ще близько 5 млн – поза його межами. І лише 6% із них – це особи віком 65 плюс. Тобто виїхали переважно мами з дітьми, молоді люди. Це реально загострило процес старіння всередині країни. І ми прекрасно розуміємо: після війни далеко не всі повернуться, а отже, показник постаріння залишиться високим. Із цим треба якось працювати», – констатує співрозмовниця.
Однак маємо ще один досвід роботи із «дорослим населенням». Японія як країна довгожителів має дещо інший підхід, аніж європейці.
SOCIETY 5.0: ЯПОНСЬКИЙ «ДИЗАЙН СТАРОСТІ» ТА ЦИФРОВА АВТОНОМІЯ
Японія – надзвичайно закрита країна. Тут категорично не хочуть масової міграції, на відміну від ЄС, тому їхній вихід – роботизація. У цій країні існує своя вікова ідеологія, яка оформлена у кількох фундаментальних планах. Ось три кити, на яких стоїть японська державна машина в питанні старіння.
1. Концепція «Society 5.0» або тотальна цифровізація. Японія офіційно проголосила перехід до «Суспільства 5.0» (в Європі ми знаємо про «третій вік»). Йдеться про автоматизацію побуту. Держава субсидує розробку роботів-асистентів не лише для лікарень, а для звичайних квартир, аби людина з обмеженими можливостями не потребувала окремого доглядальника. Уже зараз у сільських районах, де населення старіє найшвидше, впроваджують безпілотні шатли, щоб люди могли дістатися магазину чи лікарні.
2. Реформа «Суспільство без віку» (Ageless Society). Японський уряд офіційно переглянув і уникає терміну «старість». Тепер вони намагаються стерти межу між працездатним віком і пенсією. У 2021 році в Японії набрав чинності закон, який зобов’язує компанії працевлаштовувати чи утримувати співробітників до 70 років. Стратегія передбачає, що людина сама обирає момент виходу на пенсію між 60 та 75 роками. Чим пізніше ти виходиш, тим вищу виплату отримуєш. Це стимулює японців працювати, поки дозволяє здоров’я.
3. Покращена і обов'язкова страхова система «Страхування довготривалого догляду» (Long-Term Care Insurance, LTCI). Це не унікальна страхова модель Японії, її основу заклала німецька система. Але запроваджена в Японії у 2000 році, вона нині є взірцем для світу. Кожен японець після 40 років починає платити спеціальний внесок на майбутній догляд (в Німеччині цей внесок сплачують від початку кар’єри). Основною фігурою страховки є менеджер з догляду. Коли людині стає важко поратися самій, держава закріплює за нею фахівця, який складає індивідуальний план. Японська страховка покриває до 90% витрат на «розумну» адаптацію житла, оренду роботів-помічників та відвідування центрів денної активності. Головна мета системи – не просто догляд, а фінансування превентивних заходів, що максимально відтерміновують деменцію та втрату автономії. Держава розуміє, що вкласти гроші в запобігання краще, аніж витрачати ще більше на лікування.
Тож японська система унікальна тим, що страховка покриває технологічну адаптацію. Тут і суспільне ставлення до людей віку 60+ як до повноцінних членів суспільства. Усе це дуже контрастує з українськими реаліями, де соціальний працівник часто сприймається лише як людина, що принесе продукти чи прибере в хаті, а пенсіонер лише доживає віку. І ще варто зважати на «маленькі» деталі. Японія – одна з найбагатших країн світу з величезними внутрішніми інвестиціями в технології та пропаганду довголіття.
У нас ресурсів на роботизацію догляду наразі немає. Не варто забувати і про рівень здоров’я. Японська стратегія працює, бо японці у 70 років часто здоровіші, ніж українці у 55, і не лише через харчування та систему превентивної медицини, а й війну, яка пришвидшує процеси старіння.
МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ: ЧИ БУДЕ В УКРАЇНІ МІСЦЕ ДЛЯ ГІДНОЇ СТАРОСТІ?
Яку б модель ми не розглядали – технологічну японську чи людиноцентричну європейську – вони впираються в один і той самий український виклик: хронічний дефіцит фінансів та інерцію системи. Розмови про «срібну економіку» та активне довголіття звучать доволі прогресивно, але лишається проблема: чи не стануть вони черговим набором декларацій для міжнародних донорів?
Справжній тест на реальність української концепції довголіття відбудеться, здається, не в кабінетах міністрів, а в кадрових агенціях та районних лікарнях чи коридорах пенсійних фондів. Зрештою, ми маємо вибір: або справді інтегрувати зріле покоління у відбудову, давши йому цифрові навички та гнучкі графіки, або й надалі спостерігати, як «невидима армія» пенсіонерів виживає. І часто-густо виживає у критичних умовах.
Тягар війни та демографічної кризи доведеться розподілити між усіма поколіннями. І питання тут не в патріотизмі, а в чистому прагматизмі: аби наприкінці шляху кожен із нас не опинився в тих самих байдужих до людей коридорах, які ми так і не наважилися змінити сьогодні.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: ГО "БА і ДІ Клуб"-це спільнота людей,які не бояться слова "старість", а творить своє здорове довголіття. Фото Юрій Рильчук, Укрінформ
