Анастасія Розлуцька – з тих людей, для яких важливі в професійній діяльності цінності і сенси. Здавалося б, саме таких найбільше потребує Україна – тим більше, що вона добре знає і громадський сектор, і державну службу. За її плечима створення з нуля і запуск волонтерського проєкту безкоштовних курсів з вивчення української мови «Є-мова» (завдання, виконання якого досі залишається певною проблемою для держави та офісу мовного уповноваженого), а також досвід роботи в команді з цифровізації  публічних коштів Є-дата (E-Data) – це вебпортал використання публічних коштів, що забезпечує прозорість та відкритість використання державних грошей.

Сьогодні ж, після власного воєнного досвіду у «Госпітальєрах», Настя продовжує працювати над тим, щоб ветерани й бізнес знаходили спільну мову і точки дотику, а не розлому. Так з’явилась платформа «Назустріч» від Work.ua, де зібрані вакансії з перевагою для ветеранів і наданої їм можливістю  сформувати, написати та подати резюме.

Ми домовилися говорити відверто – про «больові точки» на прямій лінії «ветеран – робота», а їх є достатньо. І починаються ці запитання з головного – потреби взагалі виділяти ветеранів війни в окрему категорію. А відповіді виявляються складними і тягнуться аж до післявоєнної перспективи, коли у відносно цивільну систему повернуться мільйони людей із дуже різним воєнним досвідом. Як готуються до цього в цивільному полі і що вже є сьогодні для них?

- Анастасіє, працевлаштуванням ветеранів ви активно опікуєтесь з 2023 року. Чому взялись за питання, яке було не дуже популярним, не на слуху тоді?

- Розумію, що після перемоги, в яку вірю, в моїй родині буде багато ветеранів. Сподіваюсь, усі будуть живими. Ну і плюс моя історія з «Госпітальєрами» – де була бойовим медиком, але потім мала повернутись до доньки. Треба було чимось зайнятися, щоб відповідало моєму настрою, цінностям.

Це була одна з тих робіт, яка відгукнулась на всі 100%. Імпонували принципи компанії Work.ua, яка відмовилася від співпраці з бізнесами, які не вийшли з російського ринку, а ще повністю перейшла на українську мову – не тільки платформа, а й співробітники. Плюс ціннісні категорії у цьому проєкті. Для мене дуже важливі. Бо ж це не зовсім про бізнес. Тут більше соціальної складової спочатку було. А зараз ветерани – це реальність. Це нормальність, яку ми маємо створити.

- Як ви ставитесь до тези, що ветеранів не варто виділяти як окрему категорію? Мовляв, вони мають ті ж проблеми з працевлаштуванням, що і цивільні…

- Ми маємо оцінювати ситуацію комплексно. Звісно, я за те, щоб процес працевлаштування ветеранів був настільки нормальним, щоб ми про нього не говорили. Але, мусимо говорити про це зараз, бо проти нас ведеться інформаційна війна, створюються фільтри, стереотипи нав’язуються. Цінності у багатьох вимиваються, не підживлюються. Людина без цінностей може дозволити собі знецінити іншу: «Я тебе туди не посилав» або щось подібне. Тому спершу треба навчати в компаніях травмочутливої комунікації – поваги до різних досвідів війни, до людини як такої. Ми маємо змінити фокус культури пошуку роботи. Не ветеран має, повернувшись, мінятися під застарілі правила, а ми зобов’язані змінити фокус ринку праці.

Робота має вестися комплексно. Такі речі, як знецінення людини у військовій формі – ми ж пам’ятаємо, як це було ще кілька місяців тому є неприпустимими. Щоб будувати правильні процеси, маємо говорити про найм ветеранів як про окрему категорію.

Ми спеціально не кажемо, що це соціальний проєкт. Це напрямок, який має стати нормою в компаніях і в державній політиці. Щоб питання не звучало «чи треба наймати ветерана?», а «як найкраще використати його військовий досвід?». Для цього треба змінювати процеси всередині – а процеси це вже похідне від культури сприйняття. Ми не маємо запитувати «ким ти був у війську» чи «ким ти був до служби», а навпаки «ким ти хочеш бути».

- Але ж у декого навіть зберігаються робочі місця?

- Так, але ми говоримо про ринок праці, де треба шукати роботу. На нашому сайті вже зареєстровано понад 21 000 ветеранів у пошуку. З січня ми надали можливість позначати себе як ветерани російсько-української війни, щоб роботодавці могли їх знайти і надати перевагу людям з військовим досвідом. Цей досвід цінний на ринку праці – його не здобудеш у цивільній професії.

- А скільки компаній готові маркувати вакансії як такі, що підходять чи бажані для ветеранів?

- Зараз таких вакансій понад 6 000. Це близько 10% від усіх вакансій на ринку. Там зазначено, що перевага надається фахівцям з військовим досвідом. Це важливо розуміти: ми не надаємо перевагу соціальному статусу ветерана, а саме фахівцю з досвідом.

- Тобто виходить, що тих, хто шукає роботу, значно більше, ніж тих, хто готовий її запропонувати з перевагою для ветеранів?

- Так. Але ключове: всі 100 000 пропозицій роботи відкриті для ветеранів – вони можуть подаватися на будь-яку вакансію, але на загальних підставах. Тільки 6 000 мають позначку про перевагу. Як на мене, це великий показник для старту.

Ми провели дослідження і з’ясували: роботодавці кажуть, що не можуть знайти ветеранів, а ветерани – що не можуть знайти роботодавців. І ми вирішили допомогти у пошуку один одного. Фактично й придумали інструмент як відповідь на цю проблему.

А зараз проводимо нові дослідження – то бачимо вже інші проблеми. Це не означає, що їх не було раніше – просто фокус змістився. Ми провели опитування серед ветеранів, які зареєстровані у нас на платформі, і понад 50% із них сказали, що не розуміють ринку праці – не знають, що їм робити на цьому ринку і хто вони на ньому.

Йдеться саме про тих, хто активно шукає роботу. Вони активно шукають, але не можуть дати собі відповідь на запитання: ким я є на ринку праці. Ще 29% ветеранів зазначають, що через релокацію, втрату здоров’я чи зміну цінностей не можуть повернутися на попереднє місце роботи. Частина – вперше виходить на ринок праці. Це або кадрові військові, або хлопці та дівчата, для яких армія була першим місцем роботи. Переважно це представники Сухопутних військ – їх зараз найбільше.

Тому ми отримуєм абсолютно нормальні запитання: як працювати із сайтом із вакансіями? Наприклад, ми бачимо, що дехто з ветеранів відгукується на всі вакансії підряд – від журналістики до виробництва. Інші – надсилають один відгук і потім просто чекають відповіді. Тут ми зіштовхнулися з іншою проблемою. Ветерани часто кажуть, що їм не відповідають, бо вони ветерани.

- Це їхнє припущення чи дійсність?

- Це їхнє припущення, яке формує стереотип. Це підживлюється багатьма дискусіями замість того, щоб чесно запитати: «А чи справді так є?» (Насправді ні – так не є). Проблема в тому, що у нас загалом дуже слабка культура зворотного зв’язку на ринку праці. Це не лише про ветеранів – це про всіх. Рекрутери не завжди відповідають на відгуки.

І цифри ігнору щодо відгуків приблизно однакові як для ветеранів, так і для інших кандидатів. Ми це врахували й на нашій платформі додали спеціальні інструменти. Коли роботодавець отримує відгук від ветерана, він бачить спеціальне повідомлення з нагадуванням: будь ласка, зверніть увагу і дайте відповідь. Це про повагу. Звісно, це швидко не зміниться. Але починати треба.

- Це дуже правильно, бо вплине і на загальну культуру найму, так?

- Так! Це окрема історія, як ветерани можуть стати каталізаторами змін. І це те, про що ви запитували на початку: чи досвід ветеранів збігається з досвідом цивільних? Вони часто перетинаються. Але є й різниця. Ветеран має військовий і бойовий досвід. Навіть якщо він активно шукає роботу, це не означає, що він до неї готовий. Є ось ця необхідність дати собі час після демобілізації. Для нього робота – це радше необхідність, ніж потреба. Ветеранам треба дати час вирішити власні питання. У цивільних такої специфічної потреби, зазвичай, немає. А ветеранів у нас багато з інвалідністю, і людині треба час, щоб прийняти себе в новій реальності. Це дуже складно.Через що вони проходять, неможливо уявити здоровій людині. Тому мені подобається теза, що ветеранів не треба виділяти в окрему групу – але водночас треба. 

- Це окрема тема пошуку роботи для людей з інвалідністю…

- Так. І це не тільки про медогляд чи додаткові відпустки. За українським законодавством не всі виробничі місця для них доступні. Це теж треба враховувати. Багато виробничих вакансій в оборонній сфері офіційно класифікуються як «важкі» або «шкідливі умови праці». Це накладає прямі законодавчі обмеження. Для таких посад потрібен медичний допуск. На роботу не можуть офіційно прийняти людину, якщо в її індивідуальній програмі реабілітації зазначено «потребує легкої праці вдома» або подібні формулювання.

Тому, коли лікарі пишуть висновки, ветеранам дуже важливо читати уважно, що там зазначено. Особливо це важливо для працевлаштування у державних компаніях чи оборонних підприємствах, бо там є свої вимоги. Іноді лікар хоче допомогти і пише про всі захворювання, а насправді ускладнює людині шлях до роботи.

Ми проговорили багато проблем, але на все є і мають бути рішення. Треба ще працювати над профорієнтацією дорослих. Вона й раніше у нас була слабкою, але нині зміни вже запускаються. І тут дуже важливі кар’єрні консультації, які надають громадські організації: Veteran Hub, SuperHumans, Центр зайнятості вільних людей, LobbyX. Там працюють консультанти, які телефонують ветеранам, допомагають скласти резюме, подивитися на себе під іншим кутом, пройти профорієнтаційні тести – зрозуміти, що ти вмієш і чи справді це відповідає твоїм цінностям.

Бо, наприклад, зараз у топ-5 вакансій, на які подаються ветерани, – охоронці. Це шлях найменшого опору. Це часто не професія їхньої мрії. Але чому так? Бо є відчуття: я це вмію, знаю, можу – от піду туди. Але не тому, що вони цього насправді хочуть.

А ветерани мають досвід боротьби за певні цінності, вони вмотивовані ідеєю, це так. Вони бачать для себе часто глобальніші завдання. Тому їх важливо брати всюди, на всі щаблі – громадський сектор, бізнес і, в першу чергу, на державну службу. І в нас є ті, хто готовий туди йти.

- Ви сказали, що ветерани мають бути на всіх щаблях, в першу чергу, на державній службі. Чи відбувається такий процес?

- Дуже і дуже повільно. Як показали дослідження руху «Чесно», одиниці практично працюють у Міністерствах енергетики, захисту довкілля, національної єдності та молоді та спорту. Для мене було сюрпризом, що в Міністерстві культури немає працевлаштованих ветеранів. А це відомство відповідає за формування культури пам’яті. Дуже важливо, щоб там були ветерани. Культура пам’яті формується і на знак пошани полеглих співробітників, і допомагають у становленні цієї культури пам’яті саме ветерани.

- Питання психологічної адаптації і потреби ветеранів у цивільному житті. Судячи з інформації, їх забезпечує чимало організацій. Нам треба створювати комфортні умови на роботі для людей з різним досвідом війни.

- З одного боку так, масово створювались центри психологічної підтримки. Але ветерани туди не йдуть. А я запитаю інакше: чому створюємо окремі центри психологічної підтримки саме для ветеранів у компаніях? Це має бути для всіх співробітників. Бо в Україні всі мають певну травму війни. Тільки досвіди різні. В одних окопні, армійські... У нас тилові – обстріли теж війна. Нам треба створювати комфортні умови на роботі для людей з різним досвідом війни.  Це одне з ключових завдань – на вчора, насправді.

- А які запити найважчі? Хто з ветеранів найдовше «зависає» в пошуку?

- Це ветерани 50+, бо вони самі себе виділяють. В останньому дослідженні, коли ми ставили відкриті запитання навіть було таке повідомлення: чому я можу служити до 60, а з 50 я вже ринку праці не потрібен? Ніби зараз не толерується подібне, але насправді чомусь існує по замовчуванню ця проблема.

Бо для мене особисто людина, яка має досвід, фаховий досвід, їй 50+, то де ти кращого управлінця знайдеш? Плюс в нього ще військовий чи бойовий досвід.

- Назагал виглядає, що чимало установ і організацій опікується працевлаштуванням ветеранів, запускаються державні програми та проєкти. Чи цього достатньо?

- Вони є, але я не бачу системи. Все доволі хаотично. Для того, щоб оцінити, наскільки цього достатньо, потрібно розуміти тривалість програм, наявність фінансування, наскільки системно вони будуть впроваджуватись… Має бути єдина точка входу для ветерана. Зараз відповідна програма реалізується у «Дії» – Ветеран PRO.

- До речі, про необхідність. Ми також чуємо про потребу пільг при працевлаштуванні ветеранів для бізнесу, квот.

- Виходить, ми їх наймаємо не тому, що це круті фахівці, а тому, що є квоти від держави і я не хочу платити штраф? Це люди, розумієте. Наша армія, це ж наші вчорашні колеги, які з нами ж і працювали. Зараз вони пішли в армію, де вищий ризик, де лідерство зовсім не те, що лідерство в тилу, там контроль ситуації, там без командної роботи ти ніяк.

Враховуючи це все, хіба люди з таким досвідом не першокласні фахівці на ринку праці? Треба створювати можливості. Показувати, куди можна піти. Ми проводимо такі заходи. На них приходять навіть чинні військові. Вони думають вже там про роботу тут. Впевнена, що  підготовка до цивільної професії має відбуватися ще в армії.

- Ось ми говорили про допомогу в напрямку ветеран – працедавець. А чи є больові точки у зворотньому напрямку? 

- Взагалі вважаю, що великі українські компанії показали в цій ситуації клас. Не кажу, що весь ринок праці вже готовий. Але те, що роблять вже сьогодні деякі компанії, це мегакруто. Наприклад, Інтерпайп працює з ветеранами з 14-го року: вони організували супровід ветеранів, мають ком'юніті ветеранські. ДТЕК – провели аудит доступності. У них є помічники ветерана і супровід і в них великий відсоток ветеранів, які повертаються. І Укрнерго має ветеранські програми, Укрзалізниця для мене – це номер один, в них є окремий відділ, який відповідає за ветеранів. Є компанії, де поряд з програмами щодо найму ветеранів, мають політику вшанування пам'яті співробітників, де видають книжки із спогадами про загиблих. Це дуже по-людськи, правильно.

Можливо, вони дещо виглядають хаотично, але вони не можуть інакше виглядати, бо ще раз повертаємось до того, що ми діємо тут тут і зараз в тих умовах, які нас оточують.

Малий та середній бізнес має також доєднуватися до великих компаній, які вже почали рух в цьому напрямку. Хочеться бачити більше пропозицій з перевагою для фахівців з військовим досвідом.

Ми маємо максимально працевлаштовувати колишніх військових. Навіть, якщо будуть якісь помилки, треба розуміти, що це не системні помилки, часто справа в людях. Чому важливо думати про адаптацію та працевлаштування ветеранів? Ми маємо сьогодні бути готові до великої хвилі демобілізації. Я не знаю, коли вона буде, але я вірю в перемогу.

- Я вас питала на початку зустрічі про те, чому ви пішли на цей напрямок, а зараз хочу запитати, коли ваша місія буде виконана? Як ви це бачите?

- Я хочу, щоб ветеран, повертаючись, бачив на ринку праці можливості, куди він може піти і з чим працювати. Це перше. Друге, хочу максимально посприяти компаніям бути готовими. Наскільки це можу зробити: запропнувати інструменти, показати хто такий ветеран, розказати про військовий досвід і таким чином зняти частину упереджень, які можливо сьогодні ще в когось присутні.

Так, зараз це дається нелегко, є багато викликів, багато складних рішень. Але саме тому важливо діяти вже сьогодні. Бо зміни починаються не потім, а зараз і залежать від кожного та кожної з нас.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото Кирила Чуботіна