Мар’яна Гевко – одна з тих, про когось кажуть – тепла і світла людина. Вона дитяча психологиня з Тернополя, і хоча нечасто буває в Києві, її голос і досвід важливі у розмовах про речі, про які зазвичай говорити важко. Мар’яна супроводжує дітей, які стали жертвами сексуального насильства або були його свідками – зокрема, у процесі судового розгляду. Її присутність поруч – це підтримка, безпека, можливість бути почутим без примусу й страху.

Насправді таких фахівців в Україні небагато. І водночас це люди, чия робота – без перебільшень – рятує. Рятує дитину в моменті, рятує її майбутнє, допомагає дорослим побачити те, що зазвичай ховається за тишею. Хоча, не завжди. 

Окрім роботи щодо запобігання (превенції) та подолання насильства над дітьми, Мар’яна волонтерить, допомагаючи переселенцям із дітьми, консультує батьків, підтримує діалог у сім’ях, працює над адвокаційними проєктами. А нині є провідною експерткою інформаційної кампанії «Сексуальне насильство в інтернеті: як захистити дітей», яку впроваджує Мережа кіноклубів DOCU/CLUB «Докудейз». Саме в межах кампанії нещодавно у Києві відбулась дискусія «Як захистити дітей від сексуального насильства в інтернеті» з переглядом документального фільму «У сітях» чеських режисерів Віта Клусака і Барбори Халупової, що розповідає про методи, які використовують злочинці для завдання шкоди дітям. Національної поліції, МОН, громадського сектору, освітяни і батьки – і кожен з них говорив про виклики, які надто часто залишаються невидимими для нас. Обговорення фільму затяглось, очевидно, що тема викликала резонанс у дорослій аудиторії.

Насправді сьогодні українські діти стикаються з багатьма загрозами – війна, травматичний досвід, цифрове середовище, у якому легко загубитись і важко знайти підтримку. Не всі готові розповідати дорослим про те, що справді болить. Саме тому наша розмова – про довіру, про захист, про важливість бути поруч. І про те, як у складних обставинах дорослі можуть не лише вберегти, а й стати опорою.

- Мар’яно, чому ви взялись за цю тему? Діти і онлайн-насильство це часто непроговорювана і до війни тема, її ніби не існує у полі зору наших медіаспільнот…

- Я працюю з дітьми, мабуть, із 2001 року. Це ще коли я навчалась у школі, а вже тоді працювала з дітьми. Увесь мій професійний шлях – це робота з дітьми і для дітей. Бути тією людиною, якої дуже потребує молоде покоління – безпечного, надійного дорослого у цьому розгубленому світі. А діти – це завжди про майбутнє.

З егоцентричної точки зору я завжди думала: а що, якщо у мене буде дитина, чого я хочу для неї? І коли в мене народився мій син, мені стало дуже важливо, щоб він ріс у максимально безпечному світі. А діти, яких ми вирощуємо, стають тими дорослими, серед яких ми також живемо. І, мабуть, мені було важливо допомогти собі, своєму сину – створювати цей світ. Ми ж його формуємо через дітей.

- Але ж для вас світ виглядає дуже небезпечним, адже ви постійно бачите його  ризики...

- Цей світ є таким, яким він є. Я професійно працюю з травмами, з насильством, із жорстокістю. Але це не означає, що не існує іншого життя. Це навпаки – дозволяє бачити і дуже хороше, і ціле. Це дозволяє бачити світ цілісно.

І якщо я можу бути тією, хто допоможе хоча б одній дитині – хоча б одній! – то це вже надзвичайно сенсово. Для мене це – про глибокі сенси. Робота з дітьми – це взагалі про сенси.

- Вам вдалося допомогти хоча б одній дитині персонально?

- Коли мене питають, що мене надихає в роботі, я завжди відповідаю: «Очі дитини». Завжди. Це – коли дитина після важкої розмови, яка нарешті наважилась розповісти про свій травматичний досвід, підходить, обіймає й каже: «Дуже вам дякую». Це – коли батьки, які сильно хвилювалися, як бути зі своєю дитиною, підходять і дякують за створення безпечного простору, за турботу.

Діти дуже щирі у своїй віддачі. Вони ніколи не приховують, якщо їм зробили добро. Вони це показують, дуже відкрито демонструють.

Але тут важливо – яка твоя позиція. Я роблю те, що можу. Іноді є речі, які я не можу зробити.

- А що саме ви не можете зробити?

- Я не завжди можу… знаєте, врятувати дитину. Я працюю лише з її досвідом. У дитини вже є певний досвід. І я не можу його забрати. Я не можу стерти з пам’яті той досвід. Я можу лише допомогти дитині з ним впоратись, отримати новий досвід, «перекрити» попередній. 

Діти насправді дуже ресурсні – їм потрібно лише показати шляхи.

А ще частина моєї роботи – це запобігання, профілактика певних ризиків. І коли дитині можна показати її цінність, її можливості, її власні ресурси – у тому, як бути такою, що здатна себе захистити – це теж дуже важливо.

Кожна дитина повинна мати дорослого, який навчить її захищати себе і допоможе, якщо дитина потрапила в біду. Саме для цього ми в Мережі DOCU/CLUB проводимо інформаційну кампанію – щоб безпечних дорослих ставало більше. А для цього їм треба пояснити, які ризики чатують на дітей, як їх розпізнати, як протидіяти загрозам і як захистити дітей. А ще важливо навчити дітей говорити «Ні».

Я пам’ятаю випадок, коли працювала у школі. Я розповідала дітям: їхнє тіло – це їхнє діло. Якщо вам некомфортні якісь дотики – будь-які дотики – ви маєте право про це сказати. Чи це вчитель, чи однокласник. Це була звичайна розмова. І після неї до мене підійшла дівчинка й сказала: «Мені дуже некомфортно, коли мій однокласник шльопає мене по попі». Це був сьомий клас. Вона додала: «Я не знаю, що з цим робити. Я завмираю. Я сміюся, ніби мені весело, але насправді я завмираю».

Я запропонувала: «Давай ми про це поговоримо з ним». Вона відповіла: «А як я йому скажу? Він може мене засміяти». Я сказала: «Ти можеш зробити це тут, у безпечному просторі».

Ми покликали хлопця, я трохи фасилітувала (психологічний метод для пошуку порозуміння) зустріч. І дівчинка прямо сказала: «Мені дуже некомфортно, коли ти це робиш». Він здивувався і відповів: «Я думав, що тобі це подобається». Тоді вона змогла сформулювати свої потреби: «Не роби мені так, будь ласка. Якщо хочеш проявити симпатію – зроби це ось так і так».

Тобто це – навчити дітей говорити. Їм дуже складно говорити про багато речей. А наше завдання – навчити, як виглядає взаємодія. 

Це була одна проста розмова. Але перед нею дівчинка зрозуміла: вона має право на свої почуття, на свій дискомфорт. Навіть якщо інші кажуть: «Та це ж прикольно, він до тебе залицяється». Так, це і про дорослу «сліпоту» до таких малих ніби проблем. Це про зростання людини, яка буде поважати простір інших.

- Це вже про глибшу тему – про насильство, яке часто є невидимим. «Що ж там такого?» Це про насильство, яке залишається білою плямою для багатьох дорослих. І мені здається, це пов’язано з нашою культурою виховання, з традиціями, які дозволяють батькам бити, ставити у куток, не говорити з дитиною днями. Ми маємо травмованих батьків і несемо ці дещо патріархальні, застарілі підходи сучасним дітям. І це величезна проблема – усвідомлення того, що дитину треба поважати. Просто спробуйте сказати це батькам.

- Різні зараз батьки, але більшість щиро хочуть добра своїм дітям. Вони хвилюються. Але іноді не вірять, що через кілька років якісь ситуації можуть мати серйозні наслідки. Або не усвідомлюють, що переживання дитини – це справді важко для її віку. Люди забувають свій дитячий досвід. Їм здається: «Це життя, якось діти пройдуть».

Але кожен батько й мати насправді хоче захистити свою дитину і зробити їй краще майбутнє. Просто вони знають лише свій спосіб – з власного досвіду. І їм здається, що правильно саме так, бо іншого вони не знають.

І це відповідальність батьків – навчитися розуміти і поважати свою дитину. Якщо батьків добре навчати, пояснювати не з позиції «ай-ай-ай, ви робите неправильно, подивіться, до чого це призводить», не з агресією... А навпаки: сказати – ви маєте вибір, як виховувати свою дитину. Але ось такий підхід може мати ось такі наслідки. І ще ось такі. І це підтверджено з фахової точки зору.

- І тут одразу постає запитання, чи такою вже закономірною є прірва, в тому числі цифрова між батьками і дітьми. Ви бачите таку прірву між поколіннями в інтернеті?

- Загалом, будь-яка прірва між поколіннями – це норма. Це просто нормально. Ми точно не зможемо до кінця розуміти, що роблять наші діти, бо ми не знаємо їхнього світу. І це природно. Ми ж не ходимо за ними по п’ятах. Ми не є частиною їхнього середовища. Це – ніби два різні культурні світи. І пірнати в той світ іноді буває надто виснажливо для батьків. Не всі на це здатні – і це теж важливо. Так само і діти не завжди можуть зрозуміти, чого від них хочуть батьки. Це складно – для всіх. Але ми і не повинні знати весь світ дітей, бо це просто неможливо.

Ми повинні дати нашим дітям посил: «Я можу тебе не розуміти. Але я готова тебе слухати». Інколи дітям дуже важко, бо батьки не можуть залишатися емоційно нейтральними. Це найскладніше для них. Вони можуть казати підтримуючі слова, але вираз обличчя демонструє тривогу або несхвалення – і діти це зчитують. Тому й перестають ділитися.

Особливо це стосується ситуацій, коли йдеться про травматичні випадки. Їх лякає перша реакція батьків – це завмирання, шок. Нещодавно я бачила хлопчика, який плакав. Інші діти побили його, зірвали окуляри. Він дуже хвилювався, була істерика. Я запропонувала подзвонити мамі. Він не хотів, але я його довго вмовляла. Ми набрали маму, я пояснила ситуацію й попросила її заспокоїти хлопця. Але коли він підніс телефон до вуха – в нього знову почалася хвиля істерики, він кинув слухавку і сказав мені: «Дарма я вам сказав. Краще б я не дзвонив. Вона мене почала звинувачувати».

Я запитала: «Що саме вона сказала?» А перше її речення було: «А навіщо ти взагалі спілкуєшся з незнайомими людьми?» У мами спрацювала захисна реакція. Вона дуже злякалася – і це її спосіб реагувати. 

І ми всі іноді так робимо: «Скільки ж разів я казала!..» Але що насправді потрібно дитині в цей момент? Просто почути: «Котик, сонечко моє, видихай. Я дуже співчуваю, що це сталося. Я зараз усе кину і приїду. Посиди там, добре?» Нам потрібно стабілізувати дитину, але батькам це дуже важко зробити.

У них спрацьовують автоматичні материнські або батьківські реакції. Вони починають себе звинувачувати, і це почуття безсилля вони виливають на дитину. А дитина не може з цим впоратись. І тоді не говорить. Це таке замкнене коло – з покоління в покоління.

- Ми говоримо зазвичай про світ інтернету як про світ великих ризиків. Але чи це лише ризики? Чи варто батькам боятися?

- Ні, це просто світ. Як і реальний світ, це простір ризиків, але також можливостей, натхнення, радості, здивування. Інтернет – це цифрова площина життя. У ньому є дуже багато корисного: цікава інформація, простір для розвитку, задоволення інтересів, пізнання. Але так, там є і ризики. Потрібно їх усвідомлювати, знати, як себе захищати. Але це не означає, що ми маємо відмовитися жити в цьому світі.

- А як щодо ідеї закрити дітям доступ до соцмереж?

- Це не працює. Це як сказати: «Не виходь з дому, бо на тебе може впасти цегла з балкона». Це – страх життя. Те саме з інтернетом. Сьогодні він є невід’ємною частиною життя. Але чи можуть батьки впливати? Так, це нормально. Це їхнє право виховання. Вони можуть встановлювати контроль, певні обмеження, навчати дітей правилам безпеки.

Але для цього й самі мають знати ці правила. Поінформований дорослий розуміє, від чого саме він має захищати дитину в інтернеті. Це допомагає встановлювати розумні обмеження і будувати з дитиною інші стосунки – глибокі і довірливі.  

- Чи можуть батьки вплинути на статистику, де лише 10% дітей готові розповідати батькам про проблеми в інтернеті? Чи достатньо сказати: «Якщо щось – звертайся» і на цьому крапка?

- Вплинути можуть. Але починати треба ще з народження дитини. Питання в тому, наскільки я готова почути правду: що дитина спілкувалася з незнайомцем або потрапила в ризиковану ситуацію. Наскільки я готова прийняти, що моя дитина може бешкетувати, робити дурниці, не бути ідеальною.

Як ми реагуємо на проблемну поведінку дитини? Якщо ви здатні витримувати її негативну поведінку і залишатися для неї безпечним дорослим – дитина буде готова вам довіряти. Якщо ви очікуєте, що вона завжди буде чемною й правильною, то в кризовій ситуації вона боятиметься вам сказати правду – аби не засмутити, не розчарувати, не підвести. І почне звинувачувати себе.

Офіційна статистика – дуже низька. За даними Інтерполу, у світі є 46 мільйонів зображень і відео, що містять насильство або порнографічний контент за участю дітей. Це тільки те, що вдалося зафіксувати. А скільки ще – уявіть самі.

В Україні ситуація складна. На жаль, ми серед сумних «лідерів» такого контенту. Якщо спитати кожну дитину, чи вона колись спілкувалася з дорослим у мережі – кожна друга, а то й більше, скаже: «Так».

- Але ж саме по собі спілкування з дорослим – не завжди ризик?

- Це завжди ризик. Не завжди – небезпека, але ризик є. Який відсоток із цих випадків переходить у небажану або небезпечну комунікацію? Статистика цього точно не відображає. Але ми, фахівці, бачимо: це набагато поширеніше, ніж здається. Тому ми й кажемо: потенційно кожна дитина – у зоні ризику. Немає окремих «вразливих» дітей. Усі – уразливі.

Дуже важливо, щоб батьки, освітяни й усі фахівці, які працюють з дітьми, розуміли це. Мрію, щоб усі дорослі подивилися документальний фільм «У сітях», бо він пояснює, як злочинці-«хижаки» полюють на дітей, як маніпулюють ними. Це допоможе пояснити дітям, чому вони мають бути обережними. Зрештою, це зменшить і цифрову прірву між поколіннями.

- Але це ж теж частина життя – розмови про тіло, обмін повідомленнями, це теж неуникненне… Чи є межа між фліртом і неприйнятним контентом?

- Вона є. Якщо є маніпуляції з боку дорослих, прохання про послугу чи подарунок, висловлювання свої побажань і так далі. Але тут є один важливий юридичний нюанс – вік. Ми маємо чітко розуміти, що згода на секс – це не просто «так» від дитини, а усвідомлена й добровільна згода. І законодавчо в Україні вона можлива лише з 16 років. Що це означає? Навіть якщо дитина у 14 каже: «Я готова, я хочу», – це не вважається згодою. Якщо дитина запевняє: «Я сама хотіла, ми будемо жити разом», – це теж не знімає відповідальності від дорослих, це розбещення неповнолітніх. У 14 років ще немає ані психологічної, ані юридичної зрілості. Тобто згоди бути не може. Це важливо розуміти. 

Адже є багато кримінальних проваджень, коли, наприклад, 25-річний чоловік має стосунки з 14-річною дівчиною, яка фізіологічно вже може виглядати зрілою. Але психологічно вона – дитина.

- І тут жодні обставини не мають значення. Я пригадую, як моя бабуся розповідала про свою молодість яскраво і ностальгійно, хоча вона минула у війні. Хотіла запитати про вплив війни на сучасне покоління дітей. Чи є ризик, що це буде «втрачене покоління»? Якими вони виростуть? Чи є вже якісь спостереження?

- Війна – це травматичний досвід, і кожна дитина реагує на нього по-різному. Але вже зараз ми спостерігаємо певні тенденції. Насамперед – це ізоляція. Комунікація дедалі більше віртуалізується. Підлітки й до того багато часу проводили онлайн, але тепер – ще більше. Через ковід, через війну – багато хто з дітей роками навчається дистанційно, не має повноцінного живого спілкування. Це дуже впливає.

Психіка адаптується, формуються нові механізми, але діти буквально «пірнають» у цифровий світ. І водночас вони зіштовхуються з насильством – і в реальності, і в контенті. Те, що вони бачать – жорстокість, вибухи, смерть – травмує. Навіть дорослі часто не витримують потоку інформації, а діти – тим більше.

Ми говоримо про те, що дорослі мають зробити інтернет безпечнішим. Це питання державної політики: потрібні механізми обмеження, фільтрації, блокування. Бо надмір інформації – це виклик. Якщо немає можливості осмислити, відрефлексувати побачене, психіка перевантажується й травмується. Навіть дорослим ми радимо обмежувати споживання інформації. Інакше все залишається лише на емоційному рівні. А коли ми не встигаємо інтегрувати досвід, включити усвідомлення – ми виснажуємося.

- Які поради ви б дали батькам щодо інтернету й безпеки дітей онлайн? На що звертати увагу? Які мають бути «маячки»?

- Це завжди складне запитання. Але я кажу: ви – ті, хто найкраще знає свою дитину. Тож звертайте увагу на будь-які зміни в поведінці. Наприклад: скарги на тіло, тривожність, замкнутість або, навпаки, збудженість, агресивність. Дитина різко втратила друзів або з’явилася нова компанія, про яку нічого не відомо. Важливо також спостерігати за змінами в навчанні, сном, апетитом. Якщо є незрозумілий біль – краще не ігнорувати, а перевірити.

Також раджу батькам постійно розмовляти з дитиною про безпеку. Пояснити, що не можна публікувати в інтернеті конфіденційні дані – адресу, школу, своє ім’я, фото будинку чи кімнати. Ніколи не варто ділитися особистою інформацією про себе або родину.

І ще важливо: дитина має знати, що вона завжди має право сказати «Ні». Якщо їй щось неприємно, некомфортно, огидно – вона зупиняє контакт. Якщо хтось надсилає неприйнятний контент – важливо зберегти докази (скріншоти, повідомлення), припинити спілкування та звернутися до дорослого. Якщо дитина натрапляє на жорстокі або шокуючі зображення в інтернеті – теж варто повідомити дорослим або принаймні поскаржитися на ресурс.

Ці правила – базові. Їх потрібно повторювати знову і знову. Сто, тисячу разів.

І ще – дуже уважно стежити, якщо у дитини з’являються гроші або речі, які не зрозуміло звідки. Одяг, їжа, аксесуари – усе це маркери. Якщо дитина просить гроші або десь ночує – важливо перевіряти, де саме, у кого. Контакти батьків друзів, фото, звіт – так, іноді це має бути контроль. Поки дитина не вміє захищати себе сама – це завдання дорослого.

Сподіваюся, ми зможемо навчити цьому дорослих. Принаймні ми з колегами активно над цим працюємо.  

- Останнє запитання, особисте. Ви працюєте з травматичними темами. Де ви знаходите ресурс, щоб відновлюватися?

- Я кажу: завжди є інша частинка цього світу – та, що тішить. Це можуть бути зовсім прості речі: запах, приміром. От троянди я люблю (говоримо біля трояндового куща, який розцвів, і Мар’яна постійно позирає у його бік). Просто можу сидіти на природі і вдихати. І для мене це про життя. Це обійми моєї дитини. Правда, він не дуже вже дається в обійми, бо вже дорослий. Але я люблю дивитися на свою дитину і бачити, що він зростає. 

Це якийсь прекрасний фільм, це розмови з друзями, книга, навчання. Інколи це просто полежати, подивитися в стелю. Тобто, це якісь дуже дрібні речі. Ну і чорний гумор дуже допомагає, бо це про відреагування будь-яких емоцій.

Багато є можливостей в кожної людини насправді. Основне – вміти реально змінювати свої завдання. Це просто звичка, яка має бути в кожного з нас, особливо у важкі періоди – переключатися. Це те, що нам допомагає вижити. Всім – і дітям, і дорослим…

Ярина Скуратівська, Київ

Фото Юлії Овсяннікової