Як створити зі звичайної людини воїна? Як адаптувати мобілізованого рекрута до важких та незвичних умов служби під час війни? Які психологічні фактори слід врахувати і які моменти важливо подолати першочергово? І загалом, як допомогти подолати страх?

Ольга Савчук – психолог, що служить у 141-й окремій механізованій бригаді ЗСУ, користується авторитетом серед підлеглих та командирів. Укрінформ поставив усі ці питання їй, як людині, що мала досвід роботи психологом і в цивільному, й у військовому житті.

- Візьмімо до уваги людину, яка уникає мобілізації. Що її лякає в першу чергу?

- Найчастіше ця людина всередині себе не усвідомлює, що саме її лякає. В той момент, коли ця емоція – переляк – виникає, людина закривається. Вона вже не думає, вона втікає. Вона застосовує всі можливі способи для того, щоб уникнути призову, потрапляння до війська, сидить удома, не ходить на роботу. Але при цьому, – що конкретно її лякає, вона не дуже усвідомлює. Момент обробки інформації і визначення реальної небезпеки, або хоча би дискомфортного фактора, в цей момент практично відсутній. Є ракушка, є зона комфорту. Й оце є обійстя такої людини. Вона в ньому існує, закрита. Але це вакуум.

- Але ж якщо запитати прямо, багато людей скажуть, що їх лякають поранення, лякає можливість смерті. Це правда, чи це вже раціоналізація страху? Чи може так бути, що людину більше лякає, наприклад, зміна обставин, свого роками виробленого соціального стану?

- Останнє – напевно, найбільш коректне визначення. Справжній страх у людини виникає тільки тоді, коли є реальна небезпека. Якщо людина ніколи в житті не зазнавала поранень, не чула вибухів, не була в безпосередній небезпеці, то мова йде не про страх перед реальним пораненням, а страх перед тим, як людина їх собі уявляє.

Справа в тім, що схильність до катастрофічного мислення – у людини в природі. Причому якщо цю схильність не знижувати до ефективного мінімуму вихованням, вона прогресує протягом усього життя. Це важіль, який саме в такій ситуації, ситуації війни, грає проти людини. Вона не оцінює реальні обставини, не оцінює реальні небезпеки, а базується виключно на своїх стереотипах. І вона вже не шукає інформації – а як там воно насправді, а може, я щось собі не так уявляю? Вона злякалася достатньо. Інформацію надалі вона може й шукати, але вибірково – задля раціоналізації, підкріплення своїх уявлень.

Окремо слід зупинитися на страху загинути. Зазвичай людина боїться не вмерти, а смерті, як абстрактної відсутності чогось, відсутності себе. Це онтологічний страх, але разом із тим – абстрактний, ефемерний. Цей аспект ми використовуємо в навчаннях для того, щоб конкретизувати питання небезпеки. Чого саме ти боїшся, рекруте? Я боюся вмерти. Я кажу: добре, що таке смерть? Я боюся вмерти раніше часу. У мене дуже великі плани, і я не боюсь умерти.

Контрприклад: у мене було яскраве, насичене, наповнене життя. Я не боюсь, якщо воно закінчиться. Я реалізована. Але я не хочу вмерти раніше, бо в мене є ще плани, які я із задоволенням реалізую далі. А це означає, що я готова діяти проти обставин, які можуть мені спричинити смерть. Але для більшості людей смерть – це абстрактний страх, Велика Невизначеність.

Якщо перевести ці страхи у щось більш матеріальне, рівень страху в людини знижується. Коли рекрути проходять базову загальновійськову підготовку та потрапляють у військові частини, вони отримують потік реальної інформації, яку ти хочеш чи не хочеш, але мусиш приймати – в тому числі й щодо всього того, що раніше тебе лякало. От воно є, ти не можеш сказати, що це неправда, воно є, ти можеш навіть пощупати. Є досвід, якому важко опиратися, є побратими, є командир. Ти не змушений керуватися думкою незнайомих людей із соціальних мереж, ти спілкуєшся щодо важливих речей із людьми з реальним досвідом. І ти починаєш працювати не зі страхами та ілюзіями, а зі знанням, а це вже не так страшно.

- Суспільне сприйняття війни як такої досі некоректне?

- Так, на дванадцятому році війни багато людей досі мають уявлення про війну з двох джерел – або з фільмів, причому часто радянських про Другу світову, або з роликів у ТікТоку, куди залітає здебільшого негатив. Звісно, в сумі картина викривлена, і саме з такою картиною люди прибувають до війська. Які можливі шляхи виправлення? Хіба що така робота в інформаційному просторі, яка водночас не перетвориться на дурну пропаганду з дітьми у формі та щасливими солдатами під обстрілами, але покаже, що з війною теж можна впоратися. Більше показувати тих, хто воює, але воює добре і тримає мотивацію. Зараз, на жаль, відбувається навпаки: низка ворожих кампаній у соцмережах зміщує фокус саме на негативні аспекти служби.

Не варто боротися зі страхом перед мобілізацією. Варто просто показувати, що є щось, окрім цього страху? Що є люди, які переступили свій страх. І не треба робити з них героїв! Бо це якраз помилка. Герой – це якраз, за замовчуванням, людина, яка не ти, яка краща за тебе, далекий абстрактний ідеал. Варто показати бійця, який виконує завдання, – рік, два. Варто навіть показати СЗЧшника, який одумався та повернувся – а може, він узагалі розкаже, що раніше було гірше, а зараз якісь проблеми вирішені? Мовляв, я можу бути корисним. Я можу бути повноцінним військовослужбовцем, бо я знаю, що наразі інша ситуація, мені є з чим порівняти.

Мене дуже бісить, що досі живий дурнуватий радянський наратив – проблема мертвих героїв. За фразу “найкращі вмирають!” я б била. Якщо людина зробила неможливе, але загинула – честь їй і хвала, але найкращий – це все ж той, хто пройшов цей самий шлях і в результаті вижив. Оце найкращий. А заяложення цієї платівки про “найкращі вмирають” у далекоглядній перспективі призводить до установки “якщо ти не загинув, ти не герой”. От це реально необхідно змінювати.

- А яким має бути приклад для наслідування?

- У нашій соціальній ситуації – молодець уже той, хто доїхав до військової частини. Він переступив через свій страх, через умовляння та спротив родини, через порушення правил мобілізації, через своє незнання. Він пройшов шлях і має можливість бути цінним і корисним. Довести, що він соціальна одиниця, людина, чоловік, захисник. Порівняно з тими тисячами і мільйонами, які ховаються за кордоном, він уже щось зробив.

- Як особисто ви працюєте зі своїми підопічними?

- Я почала солдатом. Офіцерське звання я отримала через курс, причому відносно недавно. До того вони всі мене знали, як рівну. По-перше, це дало мені можливість привчити їх до того, що психолог – це не страшно. Психолог – це не обов'язково кабінет. Це не обов'язковий папірець, ніхто тобі не полоскає мозок. Просто приходить дівчина, яка з тобою спокійно говорить, і тобі після цього стає легше. І ти навіть не можеш зафіксувати, що ж ти такого сказав, що сталося, а тобі стало легше.

Я з ними вже більше півтора року. Я спізнилася на формування бригади, принаймні оцього складу, буквально на місяць. Тобто я з ними від самого початку. Вони мали можливість спостерігати мене весь цей час. І за весь цей час я не здалась. Я поводилася в одному руслі. Я позиціонувала себе як підтримку, як їхнього друга. І зараз вони мають можливість побачити, що це не змінилося. Якщо витримую я, то чому не можуть вони? Оцей контраст – а особливо з урахуванням того, що я все ж жінка – працює.

- Узагалі цей гендерний фактор – він важливий при роботі з особовим складом?

- Мені вдалося максимально стерти дистанцію між дівчинкою і хлопчиками. При цьому жіночності як такої я не втратила. 

Жінка на війні має знати, як правильно поводитися в чоловічому колективі. Причому правильно – це зовсім не обов'язково, що вона має бути як вони, лаятися матом та пісяти стоячи. Жінка в армії, як і чоловік, просто має поводитися гідно. Має демонструвати моральну силу.

- А точніше?

- Моральна сила – це не жорсткість, якщо що. Це уміння прийняти правильне рішення тоді, коли ситуація спонукає до найпростішого. Утриматися в екстремальних умовах на рівні гідної людини дуже-дуже складно. Хоча цілком можливо.

- Як ви готувалися до того, щоб стати військовим психологом?

- Я прийшла в армію з певним досвідом, оскільки мала вже польову практику на цивілці. Працювала з військовослужбовцями, з атошниками. Тоді мене, чесно кажучи, налякав об'єм травми і те, що, об'єктивно, вони бояться або не мають куди звернутися. Плюс люди з військовим досвідом не хочуть іти до психолога, і часто це небезпідставно. На жаль, лев'яча доля успіху психолога – це уміння зрозуміти обставини, в яких людина отримала травматичний досвід. І дати людині самій усвідомити те, що вона розуміє, донести це до людини для того, щоб вона могла відчути елементарну спільність і випустити небажане з себе. Цього достатньо для першого кроку. Але, знову ж таки, – та сама абстракція і відсторонення від травмуючих стресових умов. Людина, яка цей досвід переварила, пропрацювала, вивела його з травмуючого фактору в рівень досвіду – от ця людина може допомогти. Навіть дуже вправні кризові психологи далеко не завжди можуть справитися з військовими. За рівнем психоемоційного навантаження, у цивільному житті порівняти з бойовими умовами можна хіба що масштабні катастрофи.

- Чи може цивільний психолог ефективно працювати з посттравматичним стресовим розладом?

- ПТСРом зараз часто називають широкий спектр проблем, хоча насправді він має вузьке та конкретне визначення. У моїй бригаді зараз п’ять осіб з ознаками посттравматичного стресового розладу. Але всі вони переведені з інших бригад. Причому здебільшого вони отримали цей стан ще в перші роки війни, бо тоді роботі з ним не приділяли достатньо уваги. А його можна зупинити. Травма не утворюється, якщо травматичні моменти, травматичні переживання вчасно переведені в досвід. Найкращий спосіб поборотися з ПТСР – це природний механізм посттравматичного зростання. Якщо його вчасно включити, ПТСР не утворюється. Як нога під судомою – якщо ти її вчасно розпрямиш, то її розводить.

Я не дуже вірю в здатність цивільних фахівців із цим працювати. Більше того, вони ризикують травмуватися через власних пацієнтів. Кожен пацієнт буде виливати все, що в ньому, а прийомам техніки безпеки далеко не всюди і не всіх психологів вчать. Прихильники класичної школи взагалі забувають, що таке терапевтична позиція, і що це перший захист психолога як фахівця, щоб не вплисти в цю ситуацію, щоб бути осторонь, тому що будь-яка травма має бути виведена назовні. Не можна вирішити ситуацію, якщо ти знаходишся в ній. Її можна вирішити тільки ззовні. І от для того існує психолог і психотерапевт для виведення оцього моменту назовні. Але якщо ти при цьому його виводиш з одної людини і вкладаєш собі, є ризик, що ти сам скоро пацієнтом станеш. Але якщо це все знати, то елементарна превенція працює.

Тож у бригаді серед особового складу, до якого я прийшла, за півтора року не зафіксовано жодного ПТСР. Фобічні розлади – так.  Розлади поведінки й особистості? Так, але це в основному розлади адаптації.

- Припустимо, людина мобілізувалася та пройшла БЗВП, потрапила в бойову бригаду. Скільки треба часу, за наявності кваліфікованого психолога, щоб адаптувати її, підготувати до життя в таких умовах?

- Два тижні.

- Всього лише?

- За умови повноцінного та дбайливого занурення в ситуацію, особливо – обкатки на другій лінії. “Обкатка” потрібна, бо без неї будь-яке тренування все ще сприймається людиною як гра, симуляція. Людина розуміє, що за великим рахунком їй нічого не загрожує.

Вся хитрість адаптації і взагалі хорошої підготовки – в тому, щоб зламати ось цей шаблон. Треба зробити так, щоб людина почала сама піклуватися про свій рівень підготовки.

Вкрай важливо, щоб людина могла відповісти на питання “для чого я тут?”. Не “чому я тут опинився?”, а “для чого я тут?”, “що я можу та маю робити?”. Щоб вона бачила перед собою ціль – навіть якщо й далеку, шлях до неї завжди можна розбити на конкретні кроки. Але також щоби цікавилася самим процесом, постійно вчилася – бо на цьому тримається і дисципліна, і мотивація.

Віктор Трегубов

Фото надані Ольгою Савчук