Життя на межі: як у прифронтових містах зберегти людей і бізнес
Путін хоче, щоб українські міста і села стали непридатними для нормального життя і люди їх покинули, а ми – вберегти свій дім і жити на Батьківщині. За військовими не може стояти пустка – її важче обороняти. А от громади, в яких вирує життя, виробляється продукція, обробляється земля і працюють кав’ярні-перукарні – інша справа. Це робота у людей, податки в бюджет, гроші на армію.
Навіть в областях, на яких ведуться бойові дії або які ворог посилено атакує з повітря (як от Одесу), це все можливо і дуже потрібно. Не тільки продавці, а й виробники різних товарів досі працюють у Харкові, Миколаєві, Сумах. І це коштує недешево. Збитки, завдані росіянами на одній лиш Харківщині, оцінюють не менш як у 32 мільярди доларів, розповідають в Координаційній Раді Харківського офісу Європейської Бізнес Асоціації. Внаслідок бойових дій в області пошкодили близько 70 000 об’єктів нерухомості (у Харкові – 12 000), її населення скоротилося на 38%. Але люди продовжують жити тут і працювати, утворюючи такий собі безпековий пояс України. Щоб він тримався, держава мусить у нього вкладати – не тільки гроші, а й цілу нову стратегію життя.
А НА КОРДОНІ ПОСАДИМО ПОЛУНИЦІ
Якось Анна Жарова, співзасновниця спільноти Israeli Friends of Ukraine, розповіла на своїй сторінці у Фейсбуці про друзів, які незадовго до нападу ХАМАС побудували дім на самому кордоні з Ліваном, в Шломі. Вишки вздовж кордону – як у наших селян соняшники десь у кінці городу, близенько. Почалися обстріли – евакуювалися, та минуло років півтора – і ось повернулись додому. Відновили будинок, пошкоджений ракетою, і знову вирощують полуниці й будують плани на майбутнє.
Де тільки не здатні жити українці – і високо в Карпатах, і в Чорнобильській зоні. Ймовірно, житимуть і на кордонах з РФ, де б вони не пролягли.
Україна, як і будь-яка інша країна під час війни зацікавлена, щоб її прифронтові, прикордонні області були заселені. «Щоб на її фронтирах жили люди і були резильєнтні (здатність людини впоратися зі складними життєвими подіями та відновлюватися, – ред.), стійкі до ризиків», – пояснює Ольга Духніч, керівниця напрямку демографії і міграції Інституту фронтиру. І це цілком реально – в українців є інерція жити до останнього у своїх місцях. Аж так, що іноді спеціальні служби змушені евакуювати дітей з напівзруйнованих росіянами міст, бо їхні батьки відмовляються їхати, говорить Духніч.
Міграційні процеси в Україні вже більш-менш стабілізувалися. «Тут залишилися люди, які достатньо адаптувалися до обставин і зараз не бачимо великої кількості тих, хто б їхав за кордон (зокрема, тому, що для багатьох виїхати – надто дорого)», – розповідає вона. Місця, в яких обстріли, прильоти стають регулярними, будинки руйнуються, а соціальна інфраструктура зникає, люди, звісно, покидають. Але – в межах країни і часто своєї громади чи області. «Ми це бачимо із соцопитувань – є тяглість лишатися в регіоні, до якого звик, – пояснює Духніч. – На рішення дуже впливає забезпеченість роботою: знайти нову за своєю спеціальністю, якщо ти переселенець, не всім вдається». Неможливість утримувати себе й родину – головний страх, який змушує українців чіплятися за заробітки навіть у небезпечних для проживання містах, вважає вона.
Ризики, що загрожують мешканцям таких міст, можна і треба зменшувати. Вплинути на безпекову ситуацію непросто. Доведеться зрештою побудувати тисячі укриттів, і користування ними стане нормою невідомо на скільки. Наприкінці 2023-го в МОН говорили, що на Сході треба відремонтувати та збудувати 3,5 тисячі укриттів тільки у навчальних закладах і то – десятки мільярдів гривень. На зведення та облаштування укриттів для шкіл у 2025 році з держбюджету виділять 6 млрд грн. На початок року, як звітували в Державній службі України з надзвичайних ситуацій, у країні було вже на 42 000 більше укриттів, ніж на момент російського вторгнення (тоді – близько 20 тис). Повільно, але до певних стандартів безпеки рухаємося.
А от на міграцію у зв’язку з безробіттям та інші економічні фактори впливати простіше, вважає Юрій Ганущак, директор ГО «Інституту розвитку територій» – це можна робити, підтримуючи бізнес.
БІЗНЕС ПОРЯД З ВІЙНОЮ
Кінотеатри та спортзали, дитячі гуртки й магазини, аптеки – всі ці складові нормального життя людей забезпечує саме підприємництво. І держава має допомагати тим, хто працює на прифронтових територіях, інакше вони постійно програватимуть конкурентам з інших регіонів, розповідав на одному з заходів в Укрінформі керівник аналітичного напряму Мережі захисту національних інтересів АНТС Ілля Несходовський. Бо там підприємці потерпають як від спільних для всього вітчизняного бізнесу проблем, так і від специфічних, спровокованих посиленими воєнними ризиками. Обстріли, проникнення диверсійних груп, відплив населення, зменшення попиту на продукцію серед місцевого споживача… «Потрібні спеціальні державні програми, мають застосовуватися нові і вже апробовані підходи, які допоможуть підтримати бізнес, який перебуває в особливо складних умовах», – переконаний Несходовський.
Не те щоб держава ігнорувала особливі обставини прифронтових областей і проблеми їх мешканців – певні преференції вони вже мають. Бюджетники, які працюють на територіях бойових дій, з 2023 року мають щомісячну надбавку – 50-100% окладу. ФОП (1 та 2 групи на єдиному податку) можуть не платити єдиний податок і військовий збір, якщо їхня податкова адреса знаходиться на таких територіях. Для підприємців діють грантові та кредитні програми.
У серпні 2024-го міністр економіки Юлія Свириденко розповідала у Forbes, що на той момент реалізувалось вже близько 30 програм підтримки економіки прифронтових територій. Це – гранти для виробників до 8 млн грн. на пільгових умовах співфінансування (80% покриває держава, 20% – підприємець). Програма «Доступні кредити 5-7-9» з оптимізованими умовами. Звільнення бізнесу від деяких видів податків (земельного, орендної плати за земельні ділянки, екологічний податок, податок на житло тощо). Для фермерів є бюджетні субсидія і дотації (на оброблювання угідь і утримання худоби), гранти на облаштування садів і теплиць. Держава компенсує аграріям до 80% вартості розмінування сільгоспугідь, а «Укрзалізниця» дає 30% знижки на експортні перевезення. Мешканці громад, де ведуться або велися бойові дії, можуть безкоштовно заготовити дрова і планувався експеримент: гуманітарна допомога скрапленим газом для жителів Донеччини, Сумщини, Харківщини та Херсонщини. Перелік програм, звісно, не повний.
Та цього замало для стійкості та розвитку підприємництва в ризикованих умовах. Грантів не досить на всіх, хтось не проходить за критеріями відбору, якісь норми і постанови невдосконалені. Наприклад, від єдиного податку і військового збору звільнені тільки ті ФОП з окупованих та «бойових» територій, що зареєструвалися до повномасштабного. А у появі нових держава вже не зацікавлена, чи як?
Нову економічну політику щодо прифронтових територій ще є куди покращувати. «Один з інструментів, які я бачу – страхування бізнесу, – впевнений Юрій Ганущак. – Держава може взяти на себе частину компенсацій страхових внесків». Страховики, які погодяться вирахувати ризики і розмір внесків-виплат, знайдуться і працюватимуть, каже він. Хоч не всі види бізнесу в таких громадах матимуть сенс. «Ніхто не візьме на себе ризики страхування справи, в якій втрати від прильоту будуть катастрофічними, – пояснює він. – Наприклад, якщо постраждає завод з дороговартісним обладнанням». А от якщо фермерське господарство застрахується, то ризики нижчі: площа велика, ймовірність, що ворог поцілятиме кожен трактор чи корову, не надто велика, міркує пан Юрій. Не потребує цехів і верстатів ІТ-сектор – його і в компактні укриття заховати можна, і якщо буде приліт, то майнові втрати порівняно незначні.
На територіях, що постійно під оком ворога, виживе не всякий вид бізнесу і це - не дивно. Підтримувати варто насамперед тих, хто забезпечуватиме життєдіяльність своєї громади. Наприклад, первинну обробку якоїсь сільськогосподарської продукції – це й місцевому населенню цікаво, і затрати низькокапітальні. «Це найкращий, реальний інструмент стимуляції бізнесу як такого, – говорить Ганущак. – І в держави, яка зацікавлена, щоб територія не стояла пусткою і населення було зайняте, є можливість вкладати частку в компенсацію ризиків».
БІЛЬШЕ КРЕДИТІВ І «ЗНИЖКИ» НА РОЗМІНУВАННЯ
«Хочу, щоб ви побачили як це – вести бізнес у Харкові. У багатьох моїх друзів, колег, знайомих підприємців уже були прильоти. Це стало буденністю», – під таким постом опублікував 6 травня фотографії обстріляного ринку «Барабашово» Ігор Балака, голова Координаційної Ради Харківського офісу Європейської Бізнес Асоціації. Підприємці Слобожанщини поки тримають удар – навіть без компенсацій, пільг, програм відновлення. «Це прифронтова територія і вона має жити трохи за іншими правилами. Це не забаганка. Це – умова виживання», – написав тоді пан Ігор.
І всі необхідні правила вже продумані, запевняє він. «Вони повинні сприяти веденню бізнесу. Бо якщо бізнес виїжджає, то такі території важче захищати, а ми не хочемо, щоб Харків перетворився на другу Дружківку», – пояснює Балака. Та й державі невигідно, щоб тисячі людей стали безробітними і претендували на соціальні виплати.
Крім страхування військових ризиків, без якого, за словами пана Ігоря, на прифронтові території ніколи навіть внутрішні інвестори не прийдуть, підприємці Харківщини просять для бізнесу програму компенсації втраченого на кшталт «Є-Відновлення». «Бо наразі, коли після прильоту БПЛА руйнується будинок, то квартира на другому поверсі, яка здається в оренду, підлягає компенсації, а магазин на першому поверсі – ні. Хоча обидва приміщення використовувались як комерційні», – наводить приклад несправедливого розподілу він.
За словами представника бізнесу Слобожанщини і волонтера, потрібні й податкові пільги – зменшення кількох показників, зокрема, військовий збір – на рівні 1,5%. «Ми просимо запровадити нульову ставку податку на землю і нерухомість щонайменше до закінчення бойових дій і ще плюс рік після, – розповідає Ігор Балака. – Бо особливість їх нарахування така (з прив’язкою до індексу інфляції, зокрема), що виходить, у Харкові й районах, що недалеко від зони бойових дій, податки на нерухомість, договори оренди землі й податки на землю на другому місці після Києва». Що абсурдно, враховуючи, що багато підприємств припинили роботу або релокувались. А для тих, хто продовжує працювати, платежі за оренду та землю перевищують виручку.
На додачу спільнота харківських підприємців пропонує уряду відшкодовувати частину транспортних витрат для підприємств, які працюють у Харківській області (що може бути застосоване до будь-якої іншої прифронтової місцевості). «Тому що ми перетворилися на логістичний тупик, тут у нас дуже високі логістичні затрати, – пояснює волонтер. – Ми розробили цілу низку податкових стимулів для транспортних компаній, які працюють у прифронтових областях, і способи модернізувати логістичну інфраструктуру для зниження втрат на транспортуванні товарів».
Ще одна болюча тема – мобілізація. В центральних чи західних областях країни, куди мігрують люди, працівників на ринку явно більше, ніж у містах, що дедалі більш знелюднюються. Було б добре збільшити квоти на бронювання військовозобов’язаних працівників до 100% для критично важливих підприємств саме у прифронтових областях, вважає Балака. Також потрібне відчутніше сприяння у розмінуванні територій. «В Харківській області 38% територій вважаються вибухонебезпечними. Потрібне спрощення процедур для компаній, які займаються гуманітарним розмінуванням, і централізована програма компенсації витрат саме на розмінування», – пояснює пан Ігор – дипломований сапер. За його словами, розмінування коштує (собівартість) 210-220 тис. гривень за гектар. А фермери готові платити по 6000-8000 грн максимум і між цими сумами – прірва.
Державної підтримки просять і на облаштування укриттів на підприємствах. Самі по собі укриття продуктивності не додадуть, звісно. Якось у Харкові тривога безперервно тривала 37 годин, наприклад, і виходить, підприємства мали б не працювати дві доби поспіль. Тож потрібно нарешті ділити сигнали оповіщення на ракетну та «шахедну» атаки, давати їх суто на громади, які в зоні ризику прильоту, а решті дати можливість працювати. «А хороші укриття дозволять перенести в них частину виробничих процесів», – пояснює Балака.
Вже існуючі кредитні та грантові програми – хороші, але на всіх не вистачає. «Ми вже просто вимагаємо збільшення ліміту кредитування, бо діючого замало. Строки повернення кредиту теж повинні бути більші», – говорить представник бізнесу Слобожанщини. А з грантами – хоч плач: багато грантодавців просто не розглядають проєкти у громадах, розташованих менш ніж за 70 км до лінії бойового зіткнення. Тож Харків, Запоріжжя чи Суми завдяки своїй близькості до ЛБЗ відсотків на 70 грантів претендувати взагалі не можуть.
Усі пропозиції вже знають і в обладміністрації, і в уряді, і в ОП, бо харківські підприємці стукають в усі двері. І ніби з’являється розуміння, що цих заходів треба вживати, говорить Ігор Балака. «Ми кажемо – допоможіть, так і ви збережете ці міста і мешканців у них, і вони самі побудують свій бізнес», – запевняє він.
ДИКЕ ПОЛЕ АБО МІСТА З ПЕРСПЕКТИВАМИ
Не досить впровадити правила чи програми, щоб населеність та зайнятість прифронтових областей стала однаково високою. Вже зараз ситуація в Харкові, Сумах чи Краматорську різна, говорить Ольга Духніч. Попри сильні обстріли Харкова і близькість лінії боєзіткнення, містяни не залишають його масово, в місті багато молоді. «Соціальні дослідження показують, що люди, які залишаються, – великі патріоти свого міста і мають позитивні очікування майбутнього, – розповідає вона. – А в Сумах абсолютно не бачать перспектив».
Це пов’язано з тим, чи вибудувана у міста концепція майбутнього, чи забезпечує воно, попри стабільну небезпеку, певні можливості для мешканців. Чи є культурна політика, стратегія майбутнього. «І виглядає так, що у, скажімо, Харкова це є, а в міст, що довгий час були «сонними» і не займали високих позицій в рейтингах міст України – ні, – пояснює експертка. – Мешканці не дуже прив’язані до певних населених пунктів емоційно й у них менше шансів втримати людей». Зараз задача – побудувати політики міст, що під ударами, такими, щоб обіцяли людям певні можливості й переваги. Забезпечували культурні й соціальні потреби, освіту, безпеку, роботу – всі ці речі, пов’язані з розвитком, можуть компенсувати людині відчуття стабільної небезпеки, вважає пані Ольга. Можливість жити серед своїх, звичним життям, зберегти коло друзів – дуже сильні мотиви для українців. «Ситуація буде неоднорідною, кожна громада має побачити й донести своїм мешканцям бачення майбутнього в складних умовах, щоб відчували, навіщо тут живуть, – говорить вона. – І щоб життя мало певний рівень якості. Тоді люди, ймовірно, залишаться».
Існуватиме певна буферна зона до кордону з Росією. А щоб за нею громади були живими й діяльними, треба буде заохочувати присутність влади у кожному населеному пункті, незалежно від кількості мешканців, переконаний Юрій Ганущак, експерт з питань децентралізації. «Потрібна буде субвенція на старост. На інших територіях можна її і не давати, а тут вони обов’язкові, бо вирішуватимуть питання, зокрема, державної ваги, не тільки самоврядування, – говорить він. – Їх потрібно буде якнайбільше, бо це – простягнута рука держави».
Староста підтримуватиме контакти з прикордонниками, з військовими, взаємодіятиме з державними органами. Буде таким собі рейнджером, підтримуватиме й розвиватиме місцеві ініціативи (місцеве самоврядування має автономію). «Якщо треба, і поштаря замінить, – пояснює Юрій Ганущак. – А якщо планшет видати, то ще й навчить пенсіонерів, як з безготівкою працювати».
Однорідного розвитку громад добитися не вийде. Якщо й раніше в Кіровоградській чи Сумській областях спостерігали їх знелюднення, то звідки взятися раптовому розвитку? «Розглядатимуть загальне тло: що очікує певні території, якщо на них нічого не робити, і що маємо забезпечити, якщо там мають жити люди, – розповідає Ганущак. – І тоді ухвалюється рішення: який тип використання території оптимальний».
Державі іноді достатньо, щоб на якихось землях просто жили люди, бо без них територія деградує. Не в кожному куточку прифронтових областей будуть підприємства. «Після об’єднання Німеччини вся промисловість Східної Німеччини в зоні 100 км була знищена – об’єктивно збанкрутіла, – наводить приклад пан Юрій. – Навіть виробники сільгосппродукції не витримали конкуренції. Що зробили німці? Національний парк, лісництво там розвивають». Або ближче – Чорнобильська зона. Вимушено, але стала ідеальним ареалом для розмноження диких тварин і туристичною локацією. Можливо, подекуди утвориться таке собі Дике поле – територія підвищеної небезпеки, на якій вестимуть обмежене сільське господарство. «Рівно настільки, наскільки це можливо, виходячи з безпекових ризиків, – розповідає Ганущак. – І ці території мають бути заточені, в першу чергу, на безпекові питання і власне забезпечення».
А людям у містах необхідна буде атмосфера нормального життя. От як, знов таки, у Харкові – міські служби ліквідують наслідки нічних обстрілів так швидко, що на ранок вулиці чистісінькі. «Коли впорядкований фізичний простір навколо, є відчуття, що місто живе, про нього піклуються», – пояснює Ольга Духніч, соціальний психолог. Нещодавно в мережі бурхливо обговорювали, що в Краматорську навесні в одному з парків почали перекладати тротуарну плитку. Мовляв, чи економічно доцільно це в місті, що нині менш ніж за 20 км від ЛБЗ. Якщо планувати для цього міста майбутнє – виходить, що так. «Якщо це вкладається в загальну стратегію і люди розуміють, що плитку кладуть не тому, що місцева влада хоче заробити, а тому що це турбота про місто, то це – дуже важливо», – говорить Духніч.
Хоча нема гарантій, що побудоване простоїть хоч рік. Та для областей, що межують зараз з фронтом, а колись – знову з РФ, діють інші розрахунки. «Це така фронтирна філософія, бо Харків завжди був містом-фронтиром. У містян особливий менталітет, – пояснює на прикладі свого міста Ігор Балака. – Хто не виїхав або повернувся – не уявляють життя без Харкова». Виходить замкнене коло: міста, де є люди, краще, легше боронити, а щоб людям легше жилося в цих містах, треба і їх захищати, оберігати. «Тому я наполягаю: прифронтові території – це донори безпеки для всієї України. Харків – це другий Ізраїль, – говорить пан Ігор. – І населення вже звикло до цього становища, дивиться на загрозу з неба з певним фаталізмом». Та це не значить, що впорається і без підтримки.
Тетяна Негода, Київ
Перше фото Укрінформ
