Степан Коробкін, ветеран, який з ампутацією зійшов на Кіліманджаро
 Багатьох людей бачив, що занепали духом. Хотів їх надихнути
27.01.2025 11:03
Степан Коробкін, ветеран, який з ампутацією зійшов на Кіліманджаро
 Багатьох людей бачив, що занепали духом. Хотів їх надихнути
27.01.2025 11:03

Степан Коробкін – це 25-річний ветеран, що до повномасштабного жив у Покровську, працював будівельником. Жодного разу ні за кордоном, ні в горах не бував. А у грудні 2024-го встановив офіційно зафіксований національний рекорд: зійшов на найвищу гору Африки – Кіліманджаро. Піднявся на 5756 м, (уся висота гори – 5895 м), ще й одним з найскладніших маршрутів з численними крутими підйомами і спусками. Експерт Національного реєстру рекордів України Віталій Зорін оголосив про це під час пресконференції в Укрінформі.

Степан – Титановий хлопець з високою ампутацією правої руки. Він мобілізувався у 2020-му і зустрів вторгнення росіян у лавах 46 ОШБ «Донбас» (нині у складі 54 окремої механізованої бригади). В червні 2023-го брав участь у важких боях в районі Білогорівки і отримав численні травми – постраждали ребра, кістки тазу, рука. Загалом чоловік переніс 32 операції, та не все вдалося врятувати... Евакуація тривала близько 20 годин – побратими на ношах несли його основну частину шляху, поки не з’явився транспорт. Розвинувся синдром тривалого застосування турнікету і руку не врятували.

Через реабілітаційний центр TYTANOVI Rehab Степана знайшла Тетяна Яловчак, українська альпіністка-рекордсменка та волонтерка. Вона замислила цілий проєкт спільних походів у гори для мотивації та адаптації ветеранів війни. Не вагаючись, Степан погодився на «африканську авантюру» і вже за тиждень почалися випробування та пригоди. Було важко, але вже точно не соромно.

ПОПРИ ДОЩІ Й ГІРСЬКУ ХВОРОБУ

- Степане, ось ви альпініст зовсім недосвідчений. Як вдалося зібратися у таку подорож усього за тиждень?

- Завдяки Тетяні. Ми відразу з нею зустрілися і я розпитав усе, що цікавило. З’ясував, що додаткових щеплень для цієї поїздки не потрібно, що квитки на літак придбані, номери в готелі заброньовані і переживати за це не треба. А потім утрьох з нею і В’ячеславом (Запорожцем, засновником центру протезування Tytanovі – ред.) поїхали до спортивного магазину і купили все необхідне для сходження екіпірування. Ось і вся підготовка. А потім – заняття у спортзалі як зазвичай, тільки ще декілька разів одягав цю форму і займався на біговій доріжці, просто ходив у ній, звикав.

- Щось специфічне знадобилося?

- Взуття – трекінгове, кросівки не підійшли. Та й живу я, можна сказати, в госпіталі, а не вдома, у мене немає ніякого зайвого одягу з собою. А на горі температура варіюється від +25 до -10, тож треба мати і літнє, й зимове. Купили шапку, куртки, пончо… І взагалі почитав хоч трохи про сходження на гору – які можуть бути проблеми, що зазвичай беруть із собою люди. Та й усе. Знав, що у мене є Тетяна – вона все розповість і покаже. Так і вирушили втрьох – я, Тетяна і наш оператор Денис (ми ще й фільм у процесі знімали).

- Як вам сходження? Кажуть – краса там, ландшафти на очах міняються кардинально. Насолоджувались?

- Аж до висоти 3700 м. Там шість кліматичних зон – спочатку розкішні джунглі, потім вони «дрібнішають», далі місцевість стає кам’янистою і лише трішки низьких кущів та дерев. В якийсь момент і дерева зникли, тільки каміння. Десь на четвертий день – раптом величезні кактуси серед того каміння. Місцеві гіди сказали, що їм, тим кактусам, років по 150. Метрів 4 висотою! А далі пішов сніг... Пам’ятаю вулканічний шлак, а на верхівці помітив шматочки бурштину (або схожої на бурштин породи, – ред.). Але почувався я вже не дуже добре і не став по них іти, брати на сувеніри.

Вразило, як стрімко стала мінятися погода ближче до вершини. Сонячний день затягло сніговою хуртовиною, а згодом сильний вітер почався з дощем і туманом. То ми й не затримувалися там, зробили кілька фото й почали спуск: лишатися було небезпечно.

- 3700 м – критична була висота? Гірська хвороба розвинулася?

- Так, останні три дні сходження дуже погано почувався, нічого їсти й пити вже не міг. Гірська хвороба – це коли не вистачає кисню, сильний головний біль, запаморочення, високий тиск, знесиленість. Навіть пігулки не міг прийняти – відразу нудило. І водночас – постійне навантаження, тому що ти йдеш, йдеш і йдеш. Тож ривок з 3700 м до 4600 дався мені найважче.

За планом десь о 8-9 вечора четвертого дня дістаємося останнього табору перед самітом (останній етап сходження, досягнення вершини, – ред.) на висоті 4600 м. Там, зазвичай, сплять 2-3 години, а о півночі треба вирушати на саміт. За розрахунком, за 5-6 годин здорова людина досягає вершини, якраз на світанку, і зустрічає там схід сонця. Я ж долав цей шлях 12 годин. Сил практично не лишалося. Але теж знімав схід сонця, і це неймовірна краса. Хмари, краєвиди…

- Тетяна бідкалась, що не врахувала особливості організму вашого – 32 операції, щоразу загальний наркоз. Ще й протез…

- Я його зняв. На той момент у мене там була кисть, яку не можна було мочити за технікою безпеки – могла після цього відмовити. А на шляху ж і дощі, і тумани, весь час мокро, речі вологі. Це зараз у мене кисть – хоч посуд нею мий. А з тією довелося обережніше, щоб не зіпсувати – коштує близько 20 000 євро.

Не те щоб це дуже впливало на рух, але було неприємно, доводилося старатися тримати рівновагу. Я і без протеза можу рухатися, але в якісь моменти виникало відчуття, що на різких перепадах занести може.

- Випробування не з простих, одним словом. Шкодували, що погодилися йти? Чи попри все відчували задоволення – все ж таки зміг, зійшов на вершину?

- Я точно знав, що зможу. Це було важко, чиста правда. Але – класно. Мабуть, ще кращий цей трекінг, коли ти йдеш і нормально себе почуваєш. Бо вже відбулася, скажімо, акліматизація, є досвід сходжень хоча б на Говерлу. Ось наш оператор перед цим походом брав участь у зйомках на вулкані висотою близько 3000 м. Акліматизувався, мабуть, і йому не було так погано, як мені.

По горам доволі цікаво ходити – дика природа, тварини, пташки. Це розслабляє, ніби медитація. Коли ми спускалися вже донизу, мені нарешті стало краще і лише тоді почав розуміти, як це чудово.

ЦІЛЬ – НАДИХНУТИ ІНШИХ І СТАТИ ВІЛЬНИМ

- Що ж вас на таке підштовхнуло?

- По-перше, це було цікаво – побувати в горах. По-друге – хотілося надихнути інших хлопців. Я 7 місяців пролежав у госпіталі (заклад відновного лікування, – ред.) міста Соснівка на Львівщині. Там дуже, скажімо так, поблажливо ставляться до пацієнтів. Якщо у нас в TYTANOVI за вживання алкоголю чи іншого допінгу просто можуть вигнати з центру, то там хлопців жаліють. Ставляться з розумінням, що ветерани – з контузіями, ампутаціями, і толерують. І деякі люди там просто спиваються або сидять на знеболювальних і вже не можуть з них «зіскочити». Тому хотів показати, що ампутація – це не кінець життя. Дуже багато людей таких бачив, що занепали духом, поки в різних госпіталях був. На мене ніби поклали місію, то як же, прийнявши її, міг не дійти до вершини? Для мене це неприйнятно.

- Кажете, багато хлопців дуже страждають через те, що з ними сталося, не приймають цього. А як ви особисто пережили це, прийняли нову реальність?

- Так уже склалось, я сам по собі такий, просто приймаю все, як воно є. Якщо не можу впливати, навіщо перейматися цим? Коли мені повідомили, що треба ампутувати, я сказав – треба, то треба, я ж не можу ситуацію змінити. Ампутували, тепер у мене немає руки. Ну що ж, якось буду жити без неї. Це нормальне (для мене) становище тепер. Я швидко до цього звик. Хоча й не шульга, але вже навчився писати лівою більш-менш, і в ігри теж можу грати тільки лівою. Тож нормально ставлюся. Мама дуже бурхливо відреагувала, коли побачила. А я не емоційна людина.

- Якщо хтось із ветеранів захотів би повторити ваш шлях, що б йому порадили?

- Перш за все, спочатку піднятися на якусь «легшу» гору, без жорстких погодних умов, що постійно змінюються. Здійснити простенький тренувальний трекінг. Ставити собі проміжні цілі, рухатися поступово. Не поспішати, дати собі час на акліматизацію. Чим сильніше поспішаєш, тим більше шансів, що не дійдеш до кінця.

- Які у вас тепер плани, яка наступна життєва вершина? Маєте бачення, чим далі займатися?

- Планів далеких не будую, хіба на 1-2 місяці наперед. Але хотілося б бути фінансово вільним. Щоб у мене був вільний час і я не мав працювати по 12 годин на добу. Я вчусь на програміста, але це дуже тернистий шлях, тому що немає людини, яку б я міг поряд посадити і сказати: вчи мене! Сам потрошку намагаюся вчитись, щоб колись міг з дому працювати за гнучким графіком, не було потреби кудись їздити. Глобальна ціль – стати незалежним від роботи.

- Говорили, що зараз у госпіталі фактично живете. Це такий період, треба якісь процедури закінчити?

- Це підготовка м’язів до протезування, робота з тренувальним протезом. Протез важить 2,5-3 кг, якщо кріпити його лише на кістці без додаткової участі м’язів – це дуже важко, особливо якщо кукса мала, дуже мала. У мене 5 см кістки залишилося, це дуже коротка кістка і просто взяти почепити на себе 2,5 кг нелегко. На практиці, якщо людина просто почепить протез і не тренуватиметься, вона ним користуватися не зможе, навіть підняти, і боляче буде. Тому потрібні постійні навантаження, треба звикати тренувати кістки, м’язи. В центрі реабілітологи їх організовують. Якщо не займатися, то м’язи атрофуються дуже швидко, їх і так мало залишилося. 3 см біцепса, 1 см трицепса… Натренувати такої довжини м’язи самостійно – не те, що важко, це нереально.

І спорт потрібен. Я ось ще футболом займаюсь, я воротар.

Тетяна Негода, Київ

Фото Володимира Тарасова, а також фото надані співрозмовником.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-