Чому Росія й досі вперто ставить мовне питання, встановлення офіційного статусу російської мови як пріоритетне для можливих переговорів?

Говоримо з паном Володимиром Куликом, доктором політичних наук, дослідником медійного дискурсу, етнополітики, ідентичності, націоналізму,  і про це, і взагалі про мову, політику, війну та  чому ні європейці, ні частина українців досі не розуміють витоків мовної ситуації в Україні, потреби захищати саме українську та «виснажувати» російську (про термін  читайте в матеріалі Укрінформу) на наших теренах.  

РОСІЙСЬКА МОВА ЯК ЗБРОЯ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ

- Пане Володимире, ви досліджуєте це питання давно і розумієте, напевно, чому мовне питання для росіян під час війни лишається актуальним, окрім загарбання територій, постійного нейтралітету, скорочення війська, вони завжди уперто наполягають на офіційному статусі російської?

- Тому що вони прагнуть приєднати Україну до себе та зробити її частиною Росії. Це проста відповідь. Спробую пояснити детальніше з їхньої позиції. Поки ми говоримо українською мовою, не переходимо на російську та не споживаємо російський культурний контент, ми залишаємося для них чужими.

Подивіться: спершу вони хотіли захопити всю Україну, ще на початку ХХ століття. Але зараз, говорячи про Галичину та Буковину, натякають, що ці території нехай забирають Польща чи Угорщина. Мовляв, ці регіони важко буде «перетравити», і вони не є стратегічно пріоритетними для росіян.

Звичайно, геополітично кожен шматок України для них важливий, але з точки зору асиміляційної політики значно важливіше захопити Східну, Південну та Центральну Україну. На думку Росії, тут живуть переважно православні, «майже один народ». Вони також вважають, що більшість людей у цих регіонах розмовляють російською мовою, особливо в містах. Тож культурна відмінність здається їм незначною. Вони закривають українські школи, вони переводять все не тільки на російську мову, а й на російську програму. Вони граються трошки з викладанням української мови як предмета, типу за бажанням батьків, але реально вони, м'яко кажучи, знеохочують, а жорстко кажучи – карають за це особливе бажання вивчати українську мову.

Тобто їхнє завдання, щоб українці не відчували себе інакшими від росіян, бо тільки в цьому разі Україна справді може бути приєднана. (Більше відповідей і запитань слухайте у повній версії розмови у подкасті тут...)

- І вони, транслюючи вимоги для «переговорів» з нами, обов’язково включають туди й мовне питання...

- Звичайно. Вони можуть погодитися припинити бойові дії, якщо отримають гарантії мовної експансії. Це фактично повернення до «м'якої сили». Росія готова відкласти гарматну силу, якщо буде впевнена, що цього разу мовна та культурна експансія буде ефективною. Для цього їм потрібен офіційний статус російської мови в Україні. Путін хоче мати певність, що, припинивши воювати, він зможе тримати Україну під контролем політичними, економічними та, що важливо, культурними й мовними засобами. 

- Тобто мова – це є засіб контролю для нинішньої Росії, так? 

- Мова – це ключова частина цієї «м'якої сили»: робити Україну менш незалежною, менш небезпечною, більш контрольованою можна, зокрема, зробивши українців прихильними до Росії. Аби українці були зацикленими, зав'язаними на російський культурний простір, на російський культурний контент, потрібна активна роль російської мови в повсякденному житті, чи як першої, чи як активно вживаної другої мови. 

Без вирішення цього їхнього «мовного питання» Україна лишається чужою до Росії, контролювати її буде набагато важче. Тоді у них залишається лише жорстка воєнна сила. Підпорядкувати, завоювати, незалежно від того, якими там мовами говорять. 

А так – приносимо свою мову, ставимо колоніальну адміністрацію… В їхньому уявленні «об'єднання народів», в сенсі приєднання територій і розчинення їх у Росії, звичайно, треба російську мову, треба православну віру, треба антизахідну ідеологію. Всі ці складники, які в їхній уяві творять з українців таких самих, як вони, «майже» росіян. Може трошки недолугих, може трошки неадекватних…

УКРАЇНСЬКО-ЄВРОПЕЙСЬКИЙ МОВНИЙ КОНТЕКСТ: (НЕ)ПОРОЗУМІННЯ?

- Часто виглядає на те, що європейці не розуміють взагалі мовних особливостей в Україні. Вони сприймають підтримку української в Україні як «наїзди» на права мовних меншин. Не бачать тиску Росії щодо російської мови в Україні. Натомість виглядає, ніби саме в Україні є проблема з дотриманням прав мовців. Чому таке нерозуміння?

- Дві головні причини цього нерозуміння. Перша – пошанування різноманітності, зокрема мовної, в Європі. Повоєнна Європа була побудована на ідеї співіснування різних національних спільнот без конфліктів. Для цього потрібні механізми визнання мовних меншин та надання їм прав. Однак слід розуміти, що більшість європейських меншин сьогодні дуже малі, їхні мови часто вже маргіналізовані, а їхні носії добре знають мову більшості. Тому ці меншини не створюють жодної загрози національній єдності чи територіальній цілісності.

Але навіть у Європі є інші приклади. Наприклад, мовне питання в Каталонії чи на Корсиці часто викликає побоювання влади. Уряд Франції, наприклад, відмовляється використовувати корсиканську мову в парламенті, дозволяючи лише французьку. Як тільки культурна інакшість набуває політичного виміру, її одразу намагаються приглушити. Така історія і з мовним питанням у Каталонії. Тобто найменший натяк на політичний вимір цієї культурної інакшості зразу придушується, припиняється.

А другою причиною цього нерозуміння є незнання колоніальної природи російського панування над Україною (чи Грузією, чи над Казахстаном). 

Російське домінування – це класичний приклад колоніального режиму. Звільнення від нього передбачає відмову від мови колонізаторів, але європейці цього часто не враховують.

Європейці бачили, як голландську мову викинули під три чорти з Індонезії, а французька була витіснена в Індокитаї. Водночас в Африці (варіант Кенії чи Гани) колоніальні мови залишилися домінантними, їхнє знання стало важливим для збереження місцевими елітами влади. 

Кожен народ, здобуваючи незалежність, обирає сам скільки зберігати колоніального спадку. Але принцип пошанування колоніальних мов як частини культурної різноманітності не працює, адже ця різноманітність була насильницьки накинута. 

Найбільша ж проблема і парадокс у тому, що європейці не усвідомлюють колоніального характеру російської присутності в Україні. Вони не розуміють, що російська мова, її масове поширення й звичка споживати російськомовний контент – це частина імперського спадку, який Україні необхідно подолати. І саме через це закриття російськомовних шкіл чи обмеження використання російської мови у громадському просторі здаються їм порушенням прав людини.

 Але доки немає розуміння колоніальної природи російського панування й антиколоніальної природи української національної політики, це питання постійно виникатиме в Європі.

- Я тут з вами погоджуюся, що лекала, які є в Європі, не завжди лягають на українські реалії. І тут логічне питання, що з тим робити? Як оце непорозуміння можна подолати? І хто це має робити?

- Це завдання для нас самих. Україна повинна активніше пояснювати європейцям свою історію й сучасність через культурні форуми, журналістику та академічні дослідження. Ідеально було б, щоб європейці самі вивчали українську історію як частину європейської, але в реальності це залежить від нас.

Наприклад, я нещодавно зустрічався у Франції з Александрою Гужон — дослідницею України та Білорусі. Вона роками пояснює у французьких медіа, що робить Україна і чому вона не є такою, як про неї каже Росія. Але таких дослідників має бути сотні. В Польщі чи Німеччині ситуація краща, але в країнах Південної Європи, як-от в Італії чи Іспанії, дослідження України майже не представлене.

Ми повинні працювати над поширенням знань про колоніальну природу російського панування й антиколоніальну природу українського спротиву. Важливо також пояснювати, що природа наших національних меншин відрізняється від європейських. Наприклад, угорці в Україні нерідко не знають державної мови, навіть на побутовому рівні.

У Франції, для порівняння, держава забезпечила, що всі громадяни, незалежно від походження, володіють французькою. У нас випускники шкіл з угорською мовою навчання часто не знають української, що не дозволяє їм конкурувати на ринку праці, окрім угорських сіл чи самої Угорщини. В результаті Україна фактично фінансує робочу силу для іншої держави.

А що стосується російської мови, необхідно наголошувати: це не питання прав національних меншин. Йдеться про спадок імперської політики, який треба подолати.

Я особисто своїми англомовними публікаціями, виступами роблю це десятки років. Але цих зусиль, як і зусиль моїх колег, треба значно більше.

І також є момент, що незалежно від наших зусиль, ще повинна бути готовність європейців нас слухати. Якщо вони не хочуть нас слухати, якщо їм здаються наші аргументи сміховинними, як часто до 2022 року було, то хоч би які розумні статті ми не писали, вони їх не прочитають або навіть не публікуватимуть.

Війна, звісно, багато чого змінила, європейці набагато тепер чутливіші до наших аргументів. Але далі ще треба лупати, лупати, лупати сю скалу (вільна цитата з хрестоматійного вірша Івана Франка, – ред.). 

МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

- Продовжуючи тему класиків, дорогою ціною («Дорогою ціною» – назва повісті Михайла Коцюбинського, – ред.) дається українцям ця чутливість європейців…

- Абсолютно. 

- Я б хотіла повернути розмову до внутрішньої мовної політики. Мені особисто не вистачає чіткої і зрозумілої для українського населення позиції політиків. Тобто, що, які кроки робить держава в мовному плані, щоб популяризувати чи впроваджувати українську мову на всіх рівнях. Можливо, якби була така прокомунікована політика для нас, то й чули б нас краще в Європі? Як ви взагалі оцінюєте державну мовну політику?

- Не може бути, щоб політики не було. Тобто відсутність активних кроків, відсутність активних змін – це теж політика. І саме таку політику роками проводила переважно українська влада. Вона дуже м'яко, помірно підтримувала українську мову, а більшою мірою турбувалася про те, щоб людям було зручно говорити своєю «домашньою» мовою, якою вони хотіли. Що означало збереження привілейованого становища російської мови. 

Ця політика змінилася після 2014 року. Тоді було скасовано норми закону Колесніченка-Ківалова, знаного як закон КаКі, прийнято кілька нових законів, введено квоти та санкції за їхнє невиконання. Нарешті, мовний закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.) запровадив чіткі норми, запровадив санкції за невиконання, поширив пріоритетність і обов'язковість вживання української мови з державного сектору також на сферу послуг, що реально змінило мовне середовище для мільйонів українців.

Так от, державна політика щодо української мови, в принципі, у нас непогана. Що погано – це комунікація цієї політики. Держава мала говорити з людьми, пояснювати, що українська мова – це не лише національна ідентичність, інформаційна безпека, справедливість. Натомість тоді й зараз зосереджувалися переважно на загрозах з боку Росії та необхідності захисту інформаційного суверенітету. А про права мовців і подолання імперської російської й російськомовної спадщини майже не згадували. Але це треба комунікувати. Наголошувати.

Дуже погано й держава, і влада, і політичні партії, і громадянське суспільство комунікують мовну політику. І тому, звичайно, російськомовні люди часто відчувають себе дискримінованими. Але це неминучий і болючий процес втрати своїх привілеїв. Цей феномен описаний по всьому світу, в різних країнах таке було.

Так було і з англофонами у Квебеку, і з франкофонами в Бельгії, і з російськомовними в Латвії. Група, яка звикла до тотального домінування своєї мови, сприймає втрату цього статусу як дискримінацію. Століттями такі групи звикли до того, що їхня мова вживається абсолютно всюди. І коли група, яка насправді була дискримінована, починає боротися за свої права й утверджує права своєї мови, панівна попередня група сприймає цю втрату привілеїв дуже боляче. 

Зараз, звичайно, російськомовці більше розуміють потребу пріоритету української мови. Після 2022-го року абсолютно більшість підтримує норми мовного закону, і немає проблеми з цим розумінням. Але, разом з тим, громадяни також переважно люди інерційні. Особливо, якщо це не стосується їхнього комфорту. І разом з тим, якщо на касі до них звертаються українською мовою, вони будуть відповідати переважно українською, а якщо російською, то вони говоритимуть переважно російською. І дуже небагато хто буде боротися. 

Тому є демократичні норми, є підтримка цих норм у суспільстві, далі справа за політичною волею.

- Тобто, повертаючись до початку розмови, Путін таки зробить Україну українськомовною?

- Є така тенденція. Ми хочемо бути українськомовними, тому що Путін хоче бачити нас російськомовними. Путін хоче, щоб ми стали росіянами, – ми хочемо бути українцями. І зараз є дуже чітке розуміння в переважній більшості українських громадян, що українськість означає україномовність. 

Принаймні публічно виникла абсолютно нова ситуація, типова для більшості західних країн, зокрема європейських. Тобто меншини вживають свою мову в приватному просторі, а в публічному спілкуються мовою більшості.

В постколоніальних країнах навпаки: мова імперії панує в публічному просторі. І хоча ми чуємо досить багато російської мови, як на мій приватний смак, забагато в час війни, але на це, на приватний простір, держава не має зазіхати. Але дбати про своє мовне виживання повинна за будь-яких обставин.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото з відкритих джерел