19 травня Україна вчергове відзначила День пам’яті жертв політичних репресій.

По дорозі з Києва на Броварі, одразу за кінцевою станцією червоної лінії Київського метрополітену, праворуч видно хрести у рушниках і невеликий пам’ятний знак. Тут – заповідник «Биківнянські могили». Місце, де поховані близько 60 тисяч жертв радянського терору. У 1930-х роках сюди чекісти звозили тіла розстріляних у київських і не лише київських тюрмах. Це найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій.

Цю ділянку лісу тримали у секреті навіть від місцевих, але кількість закатованих була такою, що приховати сліди злочинів радянцям було неможливо. У 1960-х саме це місце стало поворотним для становлення шістдесятників як дисидентської сили. Лесь Танюк та Алла Горська із друзями заново знайшли ці могили і почали досліджувати історію поховань у Биківнянському лісі, чим викликали гостру реакцію з боку КДБ і подальші переслідування.

З 2001 року тут заповідник. Стоять сосни, поміж яких видно скоріше символічні знаки вшанування. На сьогодні тут все ніби завмерло. Однак розслідування злочинів такого масштабу та гідне вшанування полеглих – це і про розуміння сьогоднішньої російської агресії та злочинів, які імперія та її ревнителі лишають по собі. І ще наш досвід засвоєння травматичних подій. Говоримо про це з Тетяною Шептицькою, заступницею генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

- День пам'яті жертв політичних репресій... Чим особливий був цей день у 2024-му?

- В умовах воєнного стану ми не могли ні організувати, ні забезпечити, ні провести якісь масові заходи, бо це заборонено. Все вийшло доволі камерно, але атмосферно: заповідник відкрив доступ для родичів репресованих, для представників громадськості, релігійних організацій та влади. У Биківнянському лісу відбувався міжрелігійний молитовний захід з метою вшанування пам'яті жертв комунізму. Звісно, порівняно з тим, що тут було раніше, захід зібрав набагато менше людей, бо ми не анонсували, не запрошували, не організовували трансфер. Це власне і зрозуміло, оскільки війна.

У 2022-2023 роках увага до Биківні була більша принаймні з боку ЗМІ, громадських організацій, особливо тих людей, для яких це чомусь стало відкриттям, – трагедії у Бучі, Ізюмі... Вони наче зрозуміли, що виявляється, таке вже було в нашій історії.

А зараз суспільство, можливо, адаптувалося до навали трагедій – дуже багато втрат, смертей, руйнувань. І ми, сучасні українці, стали знову однією з трагічних спільнот в українській історії.

Биківнянські могили – 240 гектарів території, 60 тисяч закатованих та 20 співробітників заповідника

- Ми завжди говоримо про те, що биківнянські могили братські, але вони не є безіменними. Ніби всі знають, що Биківня стала символом. Але коли починаєш запитувати, хто там похований, небагато людей можуть назвати якісь прізвища. Ми хочемо дізнатись про всіх, зберегти пам'ять про закатованих, поставили таку амбітну мету. Відтак, науковці досліджують – певні категорії або соціально-професійні, або національні тих людей, які складають всі разом оцей биківнянський мартиролог. Я, наприклад, досліджую письменників і журналістів, мої колеги – представників театрального середовища чи художників, репресованих студентів, чи представників польської громади, німецької. Насправді цих категорій набагато більше, ніж у нас є працівників...

В умовах війни ми працюємо в архівах або офісі, а це три кімнатки на 20 співробітників, включно з бухгалтерією та охороною. І є ще 240 гектарів практично недослідженого лісу.

- А можна назвати кількість похованих у Биківнянському лісі? Як її оцінюють нині?

- Наші попередники в різних публікаціях, книжках давали проміжок від 20 до 100 тисяч. З того, що я бачу, і з того, що говорять інші дослідники, більш точною цифрою буде 30-60 тисяч. І я думаю, що треба міряти верхньою планкою... Імена 18 з половиною тисяч ідентифікованих жертв вже вибито на меморіальних стінах, 5 тисяч імен ми знайшли протягом останніх 5-6 років. Тобто межа у 20 тисяч жертв вже перетнута. З часом ми до 30 дійдемо, це без сумніву. Питання в тому, що є документи, які нам недоступні, вони зберігаються не в Україні, а в Росії...

Детальніше про архівні пошуки, як радянські каральні органи «оформлювали» розстріли та справи та знахідки співробітників дивіться у відео розмови..

Хочеться вірити, що колись відбудеться перепоховання кожного із тих, хто покоїться в биківнянських могилах...

- З 2012 року на території Биківнянського лісу жодних досліджень не проводилось. Колись тут працювала спільна українсько-польська археологічна експедиція, були невеликі за обсягом дослідження у 2001, 2006, 2010, 2011 роках, ще трошки у 2012-му. Після того, на жаль, можливостей – ні організаційних, ні фінансових – продовжувати ці розкопки у держави не було. Але вони вкрай потрібні, адже це дослідження масових убивств з геноцидними практиками. Бо геноцид не вимірюється лише цифрами. Треба визначати умисність злочину, спрямованість на конкретну групу людей, населення…

Я не знаю, чи дасть нам така робота відповіді геть на всі запитання, можливо, якісь секрети Биківнянського лісу залишаться секретами. Але те, що це однозначно поповнить наші уявлення про «спецоб'єкт», про жертв і катів, це безперечно. Страчених людей ховали переважно одягненими із тими предметами, які могли бути з ними ще у в'язниці або з тим, що було в кишенях, або зашите десь в підкладку. Це дуже важливі для історії артефакти. І час тут теж важливий. Це, безумовно, нам би трошки розширило уявлення. У попередні розкопки знаходили окремі ями, де не було тіл, а були, наприклад, взуття, кружки, начиння, те, що є тюремним побутом.

Але я би тут воліла керуватися навіть не науковим інтересом, а суто людським.

Бо, на мою думку, поки всі люди не будуть перепоховані в належний спосіб, з повагою, з ритуалами, з відспівуванням, до того моменту ми не можемо як суспільство заспокоїтись, що ми виконали свій обов'язок перед мертвими. Бо коли це працює на рівні родинної пам'яті, ми маємо опікуватись могилками предків. А у цих людей, можливо, вже немає нікого, хто б опікувався їхньою пам'яттю. Це мають робити і суспільство, і держава разом. Ми всі тоді відчуємо полегшення – коли оця символічна крапка буде поставлена.

Мені важко прогнозувати, коли це буде. Я бачу, скільки Україні треба буде докласти зусиль і грошей, щоб відбудувати зруйноване Росією, віднайти, поховати з честю останки всіх полеглих у цій війні. Але мені хочеться вірити, що колись це все-таки відбудеться і для тих, хто покоїться в биківнянських могилах.

І поки ми не закриємо ці гештальти, радянський зомбі тягтиме нас назад.

Історія репресованої людини вміщається за великим рахунком у кілька речень.

- Ми вивчаємо персональні архіви, кримінальні справи, акти і протоколи про розстріл. Коли йдеться про видатну людину, є більші шанси верифікувати інформацію, звірити її з іншими джерелами. Але є справи, де бракує інформації. Іноді ти не можеш відтворити канву людського життя. Наприклад, селянин. От він народився, все своє життя прожив у селі. Коли прийшли більшовики, працював у колгоспі, потім його заарештували і розстріляли. Додаткову інформацію можемо знайти хіба що про склад родини чи стосовно майнового статусу. Тобто вся історія людини, за великим рахунком, вміщається у кілька речень.

У багатьох складається враження, що ті політичні репресії зачепили еліту, представників розстріляного відродження або партноменклатуру. Безумовно, є  тут і ті, і ті. Але серед репресованих у 30-х набагато більше звичайних людей – селян, робітників, учителів, домогосподарок, пенсіонерів... І ясно, що їх набагато більше, ніж представники мистецької еліти…

Що ми бачимо з архівних документів? Що у нас один і той самий ворог. Це Москва

- Тема про гідне вшанування жертв комуністичних репресій суголосна з тим, що відбувається в Україні зараз. Коли росіяни відступають, перше, що впадає у вічі, – це масові поховання на територіях, які вони залишили. Там активно йдуть пошуки поховань, досліджується, хто там лежить, що відбувалось. Чи є «переклик» цих двох величезних трагедій України: радянського терору та сучасної російської війни? Однозначно, він є. Він пояснює, з чого виник рашизм – як ідеологія і практика. Бо те, що зараз пропонує російська влада своєму суспільству, а воно – залюбки споживає, це по суті трохи перелицьований, але сталінізм. Можливо, в інших шатах, з іншими масками…

Ми пройшли оці всі етапи переосмислення історичної спадщини, десталінізації, відкриття архівів. А росіяни почали і не закінчили. Так, Україна, рухалась непросто, довго, тяжко. Бо наче б то все це треба було робити з 1991 року, одразу. Але ж так само треба усвідомлювати, що суспільство не було ще на той момент готове. Після відкриття архівів перестало бути таємницею чимало історій, пов'язаних з періодом репресії, взагалі з радянським періодом. Були оприлюднення історії жертв, прізвища катів. Тобто, слава Богу, ми уже здоровіші, ніж вони.

До речі, до вторгнення російські дослідники приїжджали в Україну працювати з архівами НКВД. Бо їм там не видавали нічого: розстрільні акти, ухвали трійок, документи пов'язані з перебігом репресій. А в нас це все було відкрито і, будь ласка, досліджуйте, вивчайте.

Ну, тут уже питання, можливо, до російської ментальності і до російської історії загалом. А українці все-таки демонстрували інше – тільки-но відбувалось послаблення владного пресингу, вони заявляли про свої права, зокрема, про своє бажання знати правду.

Перший мітинг у Биківні не був організований державою. Більше того, це було, коли до розпаду СРСР залишалося три роки, у 1988-му. І люди ще тоді вимагали відкрити списки катів, засудити злочинний сталінізм, розказати суспільству правду.

Що ми бачимо з архівних документів? Що у нас один і той самий ворог. Це Москва. Всі злочинні накази тоді і тепер спускали з Москви. Вони завжди приходили сюди за ресурсами. Про це легко можна знайти висловлювання і у Леніна, і у Сталіна. Їм треба було ресурс цієї території: людський, фінансовий, земельний, продовольчий…

Нині вони прийшли сюди з тими самими цілями. Можливо, ще й гіршими. Бо зараз їм не настільки людський ресурс цікавий, скільки просто ця територія, як фундамент для їхньої сфальсифікованої «історії».

Я взагалі собі не уявляю, як можна дорослому чоловіку, свідомому, сильному, мудрому, щось заборонити

Тетяна Шептицька каже, що до нового витка війни в її родині готувались. Чоловік і друзі проговорювали варіанти і готувались воювати. І пішли. Тепер життя родини – це переважно телефонні розмови, зустрічі в госпіталях і тривога...

Відпускати було тяжко. Так, я плакала, ночами не спала. Нормально не могла їсти. Але я занадто поважаю, люблю свого чоловіка, щоб не прийняти його рішення. Я взагалі собі не уявляю, як можна дорослому чоловіку, свідомому, сильному, мудрому щось заборонити. . Своєю якоюсь істерикою принизити його доросле, усвідомлене рішення? Таке питання в нашій родині не стояло взагалі.

Ясно, що війна – це ненормально для людини, для країни. І коли у нас заходила розмова про якийсь алгоритм дій, то чоловік мені казав: все ок, я піду, а ти будеш забезпечувати тил. Ясно, що це не просто, ясно, що це тяжко, нервово, страшно. Але в мене воює і брат двоюрідний, і купа наших друзів пішли на фронт, незалежно від віку, незалежно від стану здоров'я. Вони всі пішли воювати.

Я довгий час не могла ні слухати музику, ні читати

- Ось вже 9 років, як я працюю в Заповіднику. Щиро можу зізнатися, до певної міри цей шлях в моєму житті виник випадково. На початках було доволі тяжко входити в контекст з кількох причин. Я за базовою освітою філолог, відповідно, чимало нюансів історичного процесу знала назагал, без деталізації. Ну і  емоційно зачіпало. Ці всі переліки страшні.. Коли ти бачиш в списку: за один день 150 людей розстріляно. Це вражає. А потім якось відбувся процес психологічної адаптації. Співробітники архіву СБУ казали, що треба сприймати ці всі історії, як певну інформацію, бо інакше емоційну людину це буде просто розривати.

Ця робота, як не парадоксально, перетворила мене на ще більшу оптимістку. В якому плані? Як людина творча, особливо в молоді роки, я могла впадати в якісь рефлексії, депресивні стани. А зараз в мені з'явилася якась така затятість – все одно зробити, що мусиш. І зрештою, ти розумієш, що попри все треба зберігати і самовладання, і стійкість, і оптимізм, бо біля тебе є ще інші люди, яких треба підтримувати емоційно.

Я довгий час не могла ні слухати музику, ні читати, особливо белетристику. В давнішні часи, звісно, було ще озеро, риболовля, ліс, збирання грибів, мандрівки… А зараз це город. Іноді рідні мене сварять за те, що я на ньому перевиснажуюсь. А я їм пояснюю, що для мене це якраз відпочинок. Бо коли я щось фізично роблю, то я даю можливість трошки відпочити голові. Крім того, дача – це природа, квіти, сад, кущики з ягодами….

А ще ж у мене кіт. Мрію про песика, але з моїм ритмом життя – поки що дозволити собі не можу. Але нічого... Колись все буде.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото взяті з Фейсбук Тетяни Шептицької та Громадське радіо