День Бердянська? Святкуємо у барі на загальноукраїнському Майдані!
Про цей бар, відкритий рік тому переселенцями з Бердянська, написали і ділові видання (вони нарахували сім кав’ярень та ресторанчиків, відкритих у Києві після вторгнення переселенцями), і столичні сайти, які спеціалізуються на афішах та дозвіллі.
Але з-поміж усіх барно-кав’ярних бізнесів наших стійких людей, в яких навіть жах обстрілів та окупації Херсона та Маріуполя не вбили дух підприємництва, бар «Характерники» таки виділяється.
Це єдиний такий заклад, розташовані в середмісті столиці, вже рік як вони стали центром, де збирається вся бердянська «діаспора».
17 вересня «Характерники» вже вдруге святкують День рідного міста разом із переселенцями. Напередодні, мене запросив сюди добрий знайомий. Сказав, що протягом дня сюди заходитимуть всі нині київські бердянці. Дорогою переглянула «окупаційний» телеграм-канал Бердянська – там містян із Днем міста вітав мер-колаборант Олександр Осауленко, засуджений українським правосуддям за зраду на 15 років. Сумне видовище з присмаком неминучості розплати: гауляйтер вивіз родину з міста в РФ, а сам так боїться партизан, що ночує на роботі. Після таких вітань, особливо хочеться дивитися, як святкують цей День бердянці, які обрали Україну.
У барі «Характерники» всі столики зайняті, тож ми просто підходимо до компаній, вітаємо з Днем міста, слухаємо розмови. Деякі з відвідувачів представляються, але просять їх не фотографувати, деякі згодні фотографуватися, але просять не називати повне ім’я. Це зрозуміло: переважної більшості присутніх в окупації залишилася родина. І ще помітно, що у барі та на терасі біля нього практично не чути російської мови. Нам приносять келишок настоянки – комплімент від закладу і ми спілкуємося із симпатичною дівчиною.
- У цьому барі працюють мої знайомі, а сьогодні тут наче пахне морем. На День Бердянська у мирний час кожен мікрорайон змагався, хто зробить найкращу юшку. Поки всі перекуштуєш, то й наїсися, – каже метеоролог Наталя Пошивак. – Так важко було вирішити, яка юшка найкраща. Всі ми 17 вересня збиралися у Бердянську на Приморській площі. Вереснева погода мінлива, але на наш День завжди було сонце. У Бердянську кожен двір улюблений, а захід сонця – найкрасивіший у світі... Влітку у морі можна купатися просто у вуличному одязі, поки дійдеш додому – висохнеш... Раніше патріотизм для всіх був поміж ділом, але війна згуртувала нас. До речі, багато киян не надто добре знали наше місто, мовляв, Бердянськ то Схід, навіть казали, що ми у Донецькій області... А я не втомлювалася наполягати: та ми Південь! І ми – Запоріжжя (авторка відзначила про себе, що дівчина вживає назву козацького краю саме так, як радять мовознавці, не Запоріжчина, а Запоріжжя)...
Тема козацького краю простежується і в дизайнерському оформленні закладу. Тут на стінах багато картин і картинок про незалежний Запорізький край, а є ще старі чорно-білі фото, зроблені в Бердянську. Та й сама назва бару – «Характерники» – це про Січ, про козаків яких неможливо було здолати.
Перемогти такий народ – направду неможливо. Ми знайомимося із молодим татом, який веде за ручку сходами кафе півторарічну доньку. Антон (він фотографуватися відмовився) перед війною вклався у магазин оптики, відкрилися 1 лютого. А потім – війна. Антон вивіз дружину та тримісячну дитину спочатку на Захід України, а потім – в Київ і тут знову відкрив «Оптику» (позичав гроші, вкладав останнє, але вирішив не сидіти без справи). Я милуюся, як Антон бавить малу, яка народилася за три місяці до вторгнення, а він знайомить мене зі своєю дружиною Євгенією – вона готова поговорити.
- Я – косметолог, у мене у Бердянську було два салони. Я до війни взяла нове приміщення, зробила гарний ремонт, планувала «вистрілити» після декрету на все місто. А натомість – ти забираєш тримісячну дитину, валізу і втікаєш... І ти не знаєш, чи повернуть тобі твою домівку... У тебе було все своє, улюблений дім, салон, близька серцю щоденна рутина... Я і зараз працюю, але на чужій кушетці, на чужому стільчику, все на оренді. Ми вчотирьох з дівчатами з Бердянська в одному кабінеті. Дуже хочеться додому...
Підходимо до компанії зовсім молодих хлопців, вітаємо їх, а вони – показують нам татуювання – там Бердянськ та українська символіка. Хлопці не забули, що саме у їхньому місті народився полк «Азов», який потім героїчно боронив Маріуполь. А я, подумки, провела аналогію. От волиняни завжди з гордістю казали, що УПА народилася на Волині, тепер бердянці з такою самою гордістю кажуть, що «Азов» – з Бердянська.
До речі, я нарахувала з десяток патріотичних тату з рідним містом, які мені показували відвідувачі.
Сідаємо до хлопця, який просить не фотографувати, але погоджується говорити.
- Росіяни мене вже шукають, – каже симпатичний синьоокий IT-шник, запиваючи коктейль «Ламповий», названий так на честь Бердянського мікрорайону – Ми з братом, який залишився в окупації, домовилися про спеціальні кодові слова-запитання. Якщо довго немає зв’язку, то ми починаємо розмову з кодових запитань. Щоб якщо це не він відповідає, і почнуть «розшифровувати» мене, я зміг це зрозуміти по неправильній відповіді. Ще домовилися для перевірки залишати коменти на ФБ-сторінках спільних знайомих. Це теж мають бути узгоджені коменти. Мені вдалося вирватися, брату – ні. А там же примушують «співпрацювати», план «спускають», скільки здати містян, як ворогів. А як не здав, то підеш «на підвал». Ще маєш привести когось, хто теж буде співпрацювати. І тотально всі повинні брати російські паспорти. Бо інакше жодного медичного обслуговування, жодної виплати.
До нас приєднується директор та співзасновник закладу Віктор Бахарев. Розповідає, як він з родиною вирвався з окупації. Віктор з тих бердянців, хто виходив на мітинги-протести у перші дні окупації, тож коли почалися арешти вони з родиною виїхали. Каже, що на півдорозі, коли він кинув у чат своєрідного барного ком’юніті інформацію, що він потребує допомоги аби дістатися до Києва, то за ним у Запоріжжя виїхав зовсім незнайомий колега-бармен, який сам з Черкас, а працює у столиці. Розповів, як вони знайшлися у Києві з іншим бердянським бізнесменом (у того була своя кальянна) Іваном Карауловим і вирішили, що робити заклад, щоб можна було працевлаштувати бердянців. Цей бар мав стати прихистком та місцем роботи для тих, хто виїхав з міста.
- Ми знайшли приміщення, меблі робили самі. А оці мідні старовинні речі, посуд, декор, купували на блошиному ринку, – посміхається Віктор, – і головне: у нас працюють бердянці. Деколи люди приходять до нас із сумками прямо з дороги, бо знають, що тут отримають інформацію, якщо сутужно, то ми і нагодуємо.
Ми з подругою замовляємо коктейлі (певний відсоток з вартості кожного – йде на допомогу підрозділу ЗСУ, яким опікується заклад) і… бички… Запитую: а звідки ж бички, коли до моря не дістатися?
- Це канадські бички, – сміється Віктор, – заморожені, ми знайшли цей скарб у Києві і дуже втішилися. Вони трохи солодші за азовські, але поки наших нема, то й ці згодяться.
Ми йдемо до барної стійки і замовляємо нові коктейлі, названі запрошеною на «піковий» День барменом Валерією. Вона теж з Бердянська (але працює у іншому закладі) і тому пояснює клієнтам, що вона прийшла з авторськими коктейлями, названими на честь рідного міста і інші робити не буде.
Подруга бере «Парапет» (це загальновідомий об’єкт у Бердянську на Приморській площі), а я – білий «Макорті» на основі джину. Вибирала коктейль насправді по назві. Поки ми сиділи, я погуглила і дізналася, що назва “Макорті” – це околиця Бердянська – походить за різними версіями: 1. від слова “макітра”; 2. від назви гармати, з якої били по ворогу козаки; 3. означає гору, де росли «маки орти»). Коктейль був смачний.
Поруч із барною стійкою – вікно у перегородці, і там я побачила трьох гарних хлопців – то були кухарі, всі з Бердянська. Артем (кондитер) приїхав у столицю ще до війни, Микита виїхав одразу після окупації, а Олексій – півтора місяця шукав, хто йому «заб’є» патріотичне тату на руці. Бо з тату-шкою «Бердянськ – Україна» його б схопили на першому ж блокпості.
Подумала: у цих молодих людей були патріотичні тату задовго до вторгнення, і якість української мови у них така, що це помітно: хлопці не вчора нею заговорили. Велика війна, відрядження на Схід і Південь дали багато відкриттів. Наприклад, і Харківщина, і Запоріжжя, і Херсонщина – переважно україномовні, а україноментальні – суцільно.
Я знову сідаю за столик і знайомлюся із симпатичною парою. Сергій (працює у шоубізнес) та Анастасія (вебдизайнер).
- У Києві велике ком’юніті бердянців, його ядро це люди десь з 1983 по 1991 року народження, у нас багато чатів, де ми спілкуємося і допомагаємо одне одному, – каже Сергій, – ще до війни я чув від киян, що жодне місто не дає зразків саме такої дружби, як Бердянськ. У нас у чатах і дуже прості люди, і бізнесмени, і люди мистецтва. Ми всі знайомі через одне-два рукостискання. Ми одні, мабуть, хто так святкує День рідного міста. У цьому році – у нас теж є спеціальний чат для святкування. Кожен там має показати випитий келишок і донат, зроблений для ЗСУ.
- Ми сьогодні вітаємо одне одного і в сімейних чатах, – продовжує Анастасія, – де б ми не були – всюди святкуємо день нашого міста. У нас в цей бар приходять різні люди. І молодь, і старші. Сюди приходять мами бійців ЗСУ, бо знають, що тут можуть зустріти побратимів свого сина.
Поруч за столиком старші жінки розповідають новини тимчасово окупованого міста. Як там таксисти стають директорами шкіл. Як відвертий маргінес опиняється на «вершині» окупаційної «влади». Як панують донощики та підвали. Нічого дивного. Активні, цікаві і чесні люди – переважно тут. Виїхали.
Ми прощаємося з парою і знову підходимо до Віктора, директор теж п’є коктейль.
- До мене підходив наш відомий письменник та краєзнавець Володимир Чернєв, сказав, що він уже пенсіонер, багато жертвувати не може, але залишив свої книжки. Це теж донат для ЗСУ.
- В Україні під час війни закрилося за різними оцінками до семи тисяч ресторанів та барів. Ви втратили бізнес вдома, приїхали та відкрилися на Майдані. Ви уже відчуваєте, що не прогоріли?
- Ми досі у цьому не переконані, – сміється Віктор, – не знаємо, яка манна небесна нас рятує... Оренда ж тут шалена. Але я запам’ятав кілька важливих моментів. Практика обліку (йдеться про облік бухгалтерський та податковий, – авт.) в ресторанах Києва та Бердянська дещо відрізняється, ми домовилися із жінкою-фахівцем, щоб вона все нам поставила, обговорили її винагороду. Вона все зробила, а оплату не взяла. Сказала: я киянка, у мене тут дім, а ви в Києві починаєте, хай все у вас складеться. Минулого року відкрилися в серпні, чекали, що на 17 вересня буде сотня людей, а прийшло триста. Це ж більше, ніж бізнес, проєкт, який допомагає повернути наш дім і розповісти про наш край.
Це дійсно більше, ніж бізнес. Попри бердянський антураж, тут відчувається клубна культура, але це не заважає бувати у барі всім трьом поколінням.
А ще я відчула, що тут немає проблем, які є у класичних суспільствах: різниці регіонів, батьків та дітей, багатих і не дуже. Тут є мета – допомоги – одне одному та тим, хто відвойовує наші рідні українські міста.
На виході я ще раз звернула увагу на великий прапор Бердянська. Прекрасний приклад, коли місцевий патріотизм – одна з цеглин просто патріотизму, який веде нас до перемоги. І поставивши на стіл склянку від коктейлю «Макорті», я подумки посміхнулася. Цей район Бердянська колись був лінією оборони від Ногайської орди. І є своя магія у всіх цих словах – бердянські характерники стоять буквально фізично на краю загальноукраїнського Майдану і набувають сили... Бо козаки завжди повертаються і завжди забирають своє.
Лана Самохвалова, Київ
Фото автора
