Помер Ігор Козловський. Дякуємо, що Ви у нас були, Ігорю Анатолійовичу

Це, як особисте горе для дуже багатьох людей в Україні. І журналісти, для яких патріотизм – не порожнє слово, і глибокі аналітики, і, звісно, священнослужителі різних релігій та конфесій, і колеги, вчені-релігієзнавці, і просто українці переживають кончину Ігоря Козловського щиро і важко.

Релігієзнавець зі світовим ім’ям, уродженець українського Донбасу, моральний авторитет, в’язень Росії (він був у російському полоні 700 днів), член групи “1 грудня” - помер сьогодні вночі від серцевого нападу.

Ігор Козловський - засновник козацького руху на Донбасі, вчений, очільник Центру релігійних досліджень у Донецьку, професор кафедри філософії Донецького технічного університету, свого часу, головний фахівець у справах релігії у Донецькій обласній державній адміністрації - поселився в Києві вимушено, в кінці 2017 року, після майже дворічного полону. І за ці неповних шість років і Київ, і вся Україна встигли його дуже полюбити.

Колись, у першому після полону інтерв’ю для Укрінформу, я порівняла Ігоря Анатолійовича із Віктором Франклом. (Віктор Франкл – всесвітньовідомий психотерапевт, в'язень таборів Аушвіц та Дахау, сформульовані ним стратегії виживання та досвід лягли в основу книги, яка стала світовим бестселером). Тоді Ігор Анатолійович посміхнувся, наче знав, що він всім нам подарує багато-багато афоризмів, почуттів та думок про нашу війну, наш контекст, нашу любов і стане для нас всіх і моральним орієнтиром, і скелею, і проповіддю любові.

В пам’ять про цю прекрасну Людину, ми зібрали деякі яскраві думки Ігоря Козловського, які звучали в інтерв’ю Укрінформу та в інших медіа.

ПРО ПОЛОН

В камері смертників я постійно говорив собі, що повинен жити… Я люблю своїх дітей, своїх учнів, свою країну і я впевнений, що вони мене теж люблять… Я боржник любові і я повинен віддавати цей борг…

Ненависть руйнує. Якщо у вас всередині немає простору для любові, то ви можете стати вмістилищем зла….

Мене повертають після тортур у камеру. Знімають мішок. А я скривавлений посміхаюся, бо розумію, що більше не боюся смерті…

У полоні, відчував молитву людей – і католиків, і греко-католиків, і православних, і протестантів. Маса людей молилися, і я це відчував. У мене був такий момент, коли вже після катувань залишалася тільки молитва, і перше, що прийшло мені на думку, я не знаю звідки, що я повинен молитися не за себе, що я повинен молитися за інших. І кожного ранку, і кожного вечора молився хвилин 30, це був перелік людей, за яких я молився.

Я не впадав в істерику. Я вже для себе розумів – якщо прийде смерть, я її – не боюсь. Вони це теж бачили. З іншого боку – я людина, яка постійно переходить на позицію діалогу, я розмовляю, і з ними також.

ПРО РОСІЮ ТА “РУССКІЙ МІР”

Ментальність – це те, що ми не можемо описати. Нас можуть описати ззовні, а ми себе не можемо описати, тому що це притаманно нам, як дихання, як наші рухи, як наші жести. (…) Я постійно згадую такий момент: у 18-му столітті один японський мандрівник проїхав Російською імперією і залишив свої спогади, написав книжку. Практично більша частина цієї книжки – це опис туалетів, вбиралень. Я читаю цей опис – і ви знаєте – за два століття нічого не змінилося. А це і є ментальність. Якщо ми не можемо навести лад на будь-якій своїй станції в нашій загальній вбиральні, – це означає, що так у нас і тут (у голові).

Більшість із тих, хто мене катував, хворі, тому що вони відчувають насолоду від того, що катують іншу людину. Насолоду від того, що вони намагаються її зламати, – і це для них дійсно є таким психологічним моментом посилення своєї якоїсь зверхності, яка базується на комплексі меншовартості...

Як ці люди з’явилися? Вони жили серед нас, вони живуть серед нас: якщо людина обирає такий шлях, вона може йти, наприклад, чи в силові структури, чи, наприклад, під час війни брати в руки зброю і задовольняти того внутрішнього демона.

Якщо церква обслуговує інтереси не своїх вірян, не церковні, христоцентричні інтереси, а інтереси імперії - то чим вона є? Бо вона втрачає головне, головні ознаки церкви. Це починалося ще з Московії, коли в 1700 році Петро І не дозволив обирати патріарха. 217 років церква в Росії існувала без патріарха, над церквою стояв оберпрокурор Священного синоду - офіцер, якого призначав імператор. І всі священники були чиновники. Період Радянського Союзу, період атеїзму, тотального контролю та репресій для людей, які стояли на саме релігійних позиціях. А церква їхня - прогиналася, фактично, якщо не стала частиною держапарату, то слухняно виконувала волю цього апарату, обслуговувала його інтереси, зокрема, на міжнародній арені. У сучасній російській державі, церква знову фактично обслуговує державний проєкт, вона втратила головні ознаки саме церкви.

ПРО МАЙБУТНЄ

Маємо розуміти, що ми зараз воюємо не просто проти системи, яка має назву «руський мір», ми розбудовуємо український світ. А це означає усвідомлення себе, не просто як тих, хто має право тут жити, але й - нашої картини світу. Вона має враховувати і минуле, і майбутнє, повинна створювати важливі складові, які описують нас, українців насамперед внутрішньо. Йдеться про нашу історію, нашу ментальність, нашу духовність.

Лавра - це не тільки приміщення, це також історія - духовна, культурна, національна. І логічний фінал цього відтинку історії - старт нового відліку часу. І національні святині держава розглядає також як елемент розбудови українського світу.

Для мене перемога - це процес. І перемоги існують на різних рівнях. Є перемога моральна, і тут, точно, наші перемогли і продовжують перемагати.

Є перемога екзистенційна, ціннісна. І тут ми також перемагаємо. Бо боремося не тільки за свою землю, не тільки за міста та села, ми боремося за цінності. Ми розуміємо, за що ми боремося, бо у нас мотивація спрямована не в минуле (як у РФ), а в майбутнє. І цей процес є непростий. Якою я бачу Україну у майбутньому? Відповім: якщо ми орієнтовані на майбутнє, ми і розбудовувати будемо МАЙБУТНЄ. Так, пам’ятаючи про досвід, війну, жертви, але - рухаючись вперед.

Ми повинні створювати країну, яка буде цікава світові. Ми повинні бути привабливими для світу...Ми маємо нарощувати внутрішні ґрунти, щоб українська свідомість стала такою, на яку би звертав увагу весь світ.

Закінчиться війна і знову траплятимуться конфліктні ситуації у громадянському суспільстві. Все це нам притаманно. Але ми повинні вчитися поважати людей тих чи інших політичних поглядів, позицій, бачень розвитку України. Ми повинні і станемо такими, хто поважатиме іншу думку, якщо ця думка конструктивна та україноцентрична.

ПІСЛЯМОВА

Якось після одного нашого інтерв’ю, яке відбулося на Оболоні, ми з Ігорем Анатолійовичем вийшли зі студії та зайшли на каву на Оболонській Набережній. Поруч був храм Московського патріархату. До Великої війни залишалося півтора року. Я, кивнувши на храм, роздратовано запитала: чому вони не переходять в ПЦУ, настільки ж очевидна ситуація. Він відповів: почекайте. Будуйте мир, творіть церкву у простоті, єдності та любові. І у вас все буде. І храми, і переходи, і майбутнє.

Дякую, що ви були, Ігорю Анатолійовичу…

Лана Самохвалова, Київ
За матеріалами Укрінформу та інших медіа