Нема Донбасу чи Галичини – є Україна. Вшановуємо героїв
Погодка нельотна… Дощить. Але пішла на свій «арлінгтон», Марсове поле. Кожні три місяці потрапляю до Львова і приходжу сюди. Чому мій «арлінгтон» у Львові?
Тут за десять хвилин ходу – лікарня, де мій тато провів останні два тижні свого життя. «Тату, – казала я, – у тебе влили таку кількість галицької крові, що ти будеш гіршим за мене бандерівцем».
Він не встав, але тут я завжди пам’ятаю, «завдяки» кому мій тато помер не в своєму ліжку, і завдяки кому – я понад рік просинаюся у своєму.
Спочатку я рахувала кількість могил, кожні три місяці їх ставало все більше, але після півтори сотні – перестала. Боляче.
Гуляючи тут, ви можете дещо взнати про цих хлопців. По спортивних медалях, прапорах бригад, шалику вболівальника…
Можете побачити групу молоді. Нова традиція: на день народження загиблого одногрупника вони стоять заупокійну службу і потім приходять сюди.
Можете поговорити з чиєюсь мамою…
Раніше на могилах (дощечках) писали, де загинув. Зараз не пишуть. Нема Донбасу чи Галичини. Є Україна. Дякую за все, хлопці. Зустрінемося.
Лана Самохвалова
FB
реклама