Павло Казарін хоче, щоб його книжка застаріла

Субота, 11 березня, дощить. Але довга черга біля хабу «Освіторія» на київському Печерську терпляче тягнеться до входу. Що за омріяний товар там пропонують, вартий такого ажіотажу? Презентацію книжки, яка вийшла вже більше року тому, тобто до Великої війни? Та невже?.. Утім, і сам автор, Павло Казарін, зізнається у Фейсбуці, що стількох шанувальників не очікував. Отже, або Павло — новий таємний гуру, здатний зібрати гурт одним своїм ім'ям, або запронована розмова про Україну: якою вона була і якою має стати — і є нині такою запитаною.

Це вже само собою соціологічний маркер — що роздум про повоєнну Україну на часі. Бо Перемога вже вимальовується. Чи так це? І що далі?

Книга "Дикий Захід Східної Європи" відомого журналіста, публіциста, телеведучого, а з лютого 2022 року - бійця Збройних сил України Павла Казаріна торік стала переможцем конкурсу "Книга року ВВС" в категорії "Есеїстика". Збірка есеїв, які він писав протягом семи років — власне впорядковані нотатки, враження, роздуми з поїздок Україною — має шість розділів (Крим. Росія. Війна. Медіа. Зміни. Майбутнє) в кожному - по 15-20 розгорнутих тез. Книжка почала писатися з 2014 року, коли автор був змушений залишити малу батьківщину — Крим, і вона досі не застаріла (на жаль, як визнає автор), бо війна, яка почалася тоді, триває у формі ще на порядки жорстокішій.

І хоча багато з присутніх на презентації вже прочитали книжку і, ставлячи запитання, академічно посилалися на цитати — та й загалом, публіка така, що звикла розуміти прочитане і працювати з текстом — розмова не затримується на тому «що було». «Що буде?» хвилює більше.

Чи не «зіллють» нас задля горезвісного компромісу?

Як бути з людьми, які мало не десять років провели в окупації, зокрема у ворожому інформаційному просторі?

Як далі жити поряд із... скажімо так, із «безумним сусідом»?

Як позначиться травматизація від війни?

Чи є ризики для демократії, від «повоєнної» війни «всіх з усіма», чи вигравши війну, ми не програємо мир?

Яку модель державних пріоритетів взяти за орієнтир?

Чи робить Україна достатньо, чи продукує культурні наративи, щоб вирватися з-під сторічних імперських стереотипів?

І власне: Якою бачите Перемогу?

Отут, якщо хочете, дайте свої відповіді, що потім звірити їх з тими, які дав Павло Казарін.

А для решти… після певної паузи... повідомимо: журналіст не займається пророцтвами, не кидає гарячі гасла, не обзивається, не прагне сваритися, не прагне подобатися, не боїться казати «не знаю» та «мабуть», пропонує не готові формули, а шляхи для роздумів.

Отже. Коротко про все по порядку.

Про «компроміс». Мюнхен-1938 залишився в минулому. Україна-2022 створила такий етичний барʼєр, такий втілений епос, що тепер ніяких "все неоднозначно", ніяких «по обидва боки барикад». «Добробут простих громадян» програв як мета, навіть у США. Кивання на пріоритет «інтересів своєї країни» з головою видає заявника — по який він бік етики: не осоружної політики, а кожному зрозумілого Добра і Зла… Два довоєнні погляди на майбутнє України: «ретроімперський» проти «Україна - це єврокраїна», - вже не актуальні, вибір зроблено і унаочнено.

Про деокупацію. Південь України — дуже різний, українство там не було в більшості. Утім, українцями не народжуються, ними стають. Нині саме відбувається для багатьох свідома самоідентифікація, українці почали цікавитися власною ідентичністю, формується колективна памʼять, а проросійський дискурс маргіналізований

Росія. Величезна країна з її ресурсами і імперським маренням нікуди не подінеться, сцени «з 1945 року»: підписання беззастережних капітуляцій у Реймсі, Карлсгорсті чи на лінкорі «Міссурі», — не повторяться, тож навіть вихід на кордони-1991, коли за ними залишиться та сама імперія з прагненням все повторити, але вже «успішно», з тією ж наскрізь брехливою пропагандою та ресентиментом — це та реальна загроза, яка не зникне. Є певна надія, що, як і в 1991-му, імперці розгубляться, за що їи битися: за Україну чи за нові відпалі шматки. На недолугу російську опозицію надії невиразні. Скажімо, Польща-91 все розуміла про Росію ще тоді, тому для неї 2014-й не сприймався як відхилення, а навпаки — Росія нікуди не збочила, а саме повернулась до своєї норми.

Втрати і наслідки. «Як раніше» вже не буде — це треба усвідомити, щоб бути готовими і повсякчас не розчаровуватись. Хепі-енду, як у кіно (а ми виховані на жанрових хепі-ендах) не буде, бо це не кіно. Наші реалії — зовсім нове життя, «нова нормальність»: що лякало до війни, тепер не має лякати — з цим треба жити. Ця історія вдовгу, і щоб її пройти, треба розраховувати сили і дистанцію.

Внутрішні конфлікти. Треба вміти памʼятати, треба вміти забувати. Перемога — перший крок до реформ, до усунення неефективних моделей держрегулювання. Натомість багато хто будуть переконані, що "ми врятували Європу, вони нам винні, хай за нас все і зроблять". Є ризик залишитися неефективними попри Перемогу — сама по собі вона не гарантує подальших розумних кроків. Агресивність у полеміці, на жаль, є зрозумілою — багато болю залишається непроговореним, тож кричать не на винних, а на тих, хто може вислухати.

Яку модель мати за зразок: соціальну Північну Європу (з податковим перерозподілом і сильною державною участю) чи "сильну руку" (теж з податками і сильною державною участю), завжди готовий до оборони Ізраїль чи балансуючу між консерватизмом і лібералами Польщу? Усе на краще, аби не корумпована чи зарозуміла неефективна влада.

Чи є у нас такі українські наративи, щоб з ними перейти в культурний контрнаступ? Інформаційний фронт, як і літературний, — це додаток до справжнього НЕметафоричного фронту. Мінкульт потрібний задля можливості говорити з усім світом "без перекладачів", бути концептуально вписаними, співпасти з культурним пошуком, цікавим і зрозумілим іншим націям. ЗСУ виграють нам цей час.

Перемога — це збереження державності і суверенітету — такою є «консервативна і мінімалістична» позиція, якій властиво не загадувати про нереальне: мов у футболі — коли неможливий виграш 8:0, порадій виграшу 2:1.

***

Авжеж, «консервативний і мінімалістичний» погляд на Перемогу та майбутнє не всім в Україні підійде. Авжеж, «авангардний і максималістський» автор теж знайде свою авдиторію - якій треба більше «конкретики» щодо заходів повоєнного уряду, яка не оцінить начерки майбутнього без згадки про НАТО, зброю, репарації, трибунал, без бодай символічного «рову з крокодилами». Інший автор, антипод може детально спростувати кожну тезу і натомість аргументувати свою. Крім, мабуть, слів «ЗСУ виграЮть нам цей час».

Перемога не є автоматичною гарантією повоєнного позитиву, а лише передумова, час, виграний невимірною ціною, який не можна змарнувати. Це точка консенсусу.

Олександр Волинський, Київ

Фото: Фейсбук