ОБСЄ запускає серію інтерв’ю, у яких познайомить з волонтерками, громадськими діячками, експертками та активістками з різних областей України. Наші героїні - без перебільшення диво-жінки, які блискавично зреагували на виклики війни та щодня борються з її руйнівною силою. Їхній внесок у наближення перемоги неоціненний - про непомітний героїзм, жіноче лідерство, основні потреби внутрішніх переселенців та локалізацію Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” в умовах війни, говоримо з головою Подільського центру «Гендерна Рада» Тетяною Баєвою.

Це інтерв’ю ми записуємо у ZOOM на наступний день після масованого ракетного обстрілу України. На першому ж запитанні у Хмельницькому зникає світло, пані Тетяна одразу пропонує альтернативу - зідзвонюємося і продовжуємо розмову у телефонному режимі. У її характері - не зважати на перешкоди і не пасувати перед труднощами.

- Пані Тетяно, ви вже понад 20 років займаєтеся громадською діяльністю, вас неодноразово включали у рейтинги найуспішніших жінок-лідерок Хмельниччини, а як почалася історія Подільського центру «Гендерна рада», який ви очолюєте? Чому вас зацікавили питання гендерної рівності?

- На початку 90-тих у Хмельницькому діяла Асоціація жінок бізнесу, у якій я займалася питаннями протидії торгівлі людьми і подоланням домашнього насильства. Потім зареєструвала свою громадську організацію і в одному з проєктів проводила конференцію «Реалізація гендерної політики на місцевому рівні», де було багато представників і представниць з різних регіонів України. І саме жінки Хмельницької області сказали, що нам необхідна окрема громадська організація обласного рівня, яка б займалася гендерною політикою. В принципі це вони спонукали мене зареєструвати цю організацію. 1 березня 2007 року ми запустилися і стали активно працювати. Згодом цілі і завдання змінилися, бо ми зрозуміли, що питання насильства в сім’ї і торгівля людьми - це наслідки, а нам треба шукати причини, чому жінки опиняються у таких ситуаціях, тому вибрали проблематику підсилення прав жінок у політичній та економічній сферах. Ну а вже життя змусило реагувати на виклики, зокрема, війна 2014 року. Ми взяли участь у проєкті міжнародної організації з міграції, на 10 мільйонів передали обладнання під самозайнятість і розвиток бізнесу внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО - ред.), серед яких було більше 50% жінок. Також наша область вийшла з ініціативою, щоб не тільки ВПО допомагати, а ще й ветеранам і ветеранкам АТО. А далі вже й інші області підключилися.

- Що змінилося з початком повномасштабного вторгнення?

- Ще у 2018 році ми стали активно працювати над Національним планом дій з реалізації Резолюції ООН 1325 (далі НПД - ред.) і сформували коаліцію «Хмельниччина 1325», підписали меморандум про співпрацю між державними установами, громадськими організаціями, які опікувалися цією проблемою, волонтерами, фахівцями-експертами в різних питаннях у цій сфері. 23-24 лютого я була в Києві, де саме проводили конференцію по НПД «1325», а в цей час на нашій базі об’єдналися громадські організації і створили волонтерський центр «Захист», який активно включився в допомогу теробороні і війську. Костяком центру стали саме організації нашої коаліції «Хмельниччина 1325». Вони дуже потужно працювали і працюють, відправляли до 60 машин з гуманітаркою в день, і навіть посіли після київського волонтерського центру друге місце по Україні. Що мене особисто дуже тішить - ніхто з нашої коаліції не виїхав за кордон, а всі активно включилися в допомогу Україні. Коли я повернулася з Києва, побачила, що там налагоджена робота і для себе визначила, що ключовою саме для нашої організації буде допомога внутрішньо переміщеним жінкам. Підприємець, знайомий мого сина, віддав складське приміщення з офісними приміщеннями і я там стала активно допомагати жінкам з дітками.

- Хмельниччина стала однієї з лідерок з прийому біженців…

- Так, у нас транзитом пройшло більше 2 мільйонів людей, які виїжджали за кордон. А на сьогодні до 50 тисяч залишаються у місті Хмельницькому, а по області проживає десь 250 тисяч внутрішніх переселенців. Тому є кому допомагати. Цікавий факт, що перші кошти, які я отримала для допомоги ВПО - це були гроші з Грузії, саме від громадської організації Платформа жінок «Миротворець». Вони зв’язалися зі мною і перерахували одну тисячу євро. Це стало початком, а потім почалися швидкі гранти від Українського жіночого фонду, Жіночого консорціуму України тощо. Але якщо на початку це було передусім надання гуманітарної допомоги, то зараз ми розширили формат - надаємо психологічну допомогу, юридичні консультації, допомагаємо у пошуку роботи таким жінкам. Їхня кількість, на жаль, не зменшується, тому що якщо їдуть одні, то приїжджають інші. Перша хвиля - це були жінки з Чернігівської та Київської областей, сходу України, ну а зараз це Харків і область, Запоріжжя і південь України: Миколаївська, Херсонська області.

- У якому стані потрапляють до вас жінки?

- Була така історія…На початку серпня я вчергове видавала гуманітарну допомогу у складському приміщенні, там підприємство працює і впав сувій тканини і, знаєте, такий був глухий звук. Жінка, яка стояла біля мене і ми з нею спілкувалися, присіла від переляку і не стрималася… Це якось так дуже вразило, бо вона така розгублена була. Потім з’ясувалося, що вона з Краматорська і перебувала на вокзалі у той час, коли була атака, там до 70 людей загинули, у тому числі і діти. Це спонукало зібрати жінок-депутаток, проговорити цю проблему, щоб було прийнято рішення про заборону стріляти, бо саме мав відкриватися сезон полювання. Дуже багато історій. Було таке, що зі Славутича приїхали двоє дівчат, практично у футболках взимку, вони тікали лісами машиною, машина розбита і треба було допомагати.

- Кожну таку історію ви, напевно, пропускаєте через себе. А як боретеся з вигоранням?

- У кінці липня я помітила, що є елемент виснаження: і у мене, і у дівчат, які разом зі мною працювали. Я написала проєкт на Український жіночий фонд і на чотири дні вивезла їх в Кам’янець-Подільський район, на Дністер. Це були десять жінок-волонтерок, громадських діячок, одна з них ветеранка АТО, поки я оформлювала документи на поселення, вони заснули на лежаках біля готелю. Уявляєте собі? Це для мене теж був знак, наскільки важливо для них було відволіктися від тієї титанічної роботи на виснаження.

- Які потреби у переміщених жінок зараз? І які проблеми, на вашу думку, ще з’являтимуться?

- Можу спрогнозувати і, більше того, я ці питання постійно лобіюю на всіх майданчиках, де мені вдається побувати, що швидше за все впродовж зими-весни будуть ще люди залишатися. І що стосується жінок, то там гостра нестача матеріальних засобів, більшість з них шукає роботу, принаймні з тих жінок, яких ми консультували. Я їм постійно говорю: не спіть, не сидіть, шукайте роботу, бо війна швидко не закінчиться, треба годувати дітей. Цікаво, коли ми запитали, в яких семінарах вони хотіли б взяти участь, а це і психологічна, юридична допомога, питання безпеки, то більшість записалися на семінар з пошуку роботи.

Ми активно працюємо з центрами зайнятості і я думаю, що зараз на часі саме допомога в самозайнятості. Дехто з них має навички швеї, але, зрозуміло, що машинки вони з собою забрати не змогли, на роботу не можуть влаштуватися, бо багато жінок з дітками, іноді це троє-четверо дітей. Вони кажуть, що могли б вдома, на замовлення щось робити, навіть угоду якусь підписати зі швейними майстернями. Потреба у швеях у нас завжди є, це специфіка Хмельницького, тому що у нас ринок великий. Багато бізнесу саме в цьому напрямку працює. Зараз, знаю, перебралися пару підприємств з Харківської області, але у них немає обладнання, і, зрозуміло, що нема за що купити. Я проти того, щоб роздавати кошти, я за те, щоб купляти обладнання, більше того, я б це обладнання купляла на конкурсній основі. У нас такий механізм добре був напрацьований, спочатку двогодинний тренінг, потім захист бізнес-плану, якщо бізнес-план захищався, то вони могли розраховувати на певну суму. На той час це було до тисячі євро.

- Ви говорите про так званий ефект вудочки: хочеш нагодувати людину один раз - дай йому рибу, на все життя - подаруй вудочку.

- Так, я виходжу ще з попереднього досвіду, це 2015-2016 роки. У мене була така жінка з Донецька, власниця офтальмологічної клініки, найцінніше обладнання вона змогла вивезти, але не вистачало повного комплекту. Вона брала участь у проєкті на розвиток бізнесу, там до 5 тисяч євро куплялося обладнання, от вона його закупила, і сьогодні її клініка працює в Хмельницькому, розвивається і має хорошу репутацію і найманих працівників. Тобто ця тема дуже класна. Навіть якщо вони повернуться до себе додому, я впевнена, що це обладнання їм стане у пригоді.

- Ви обмовилися, що війна застала вас у Києві, що відчули тоді?

- У мене чоловік колишній військовий, він мене не пускав, казав, що не варто їхати з огляду на ситуацію. Але як не їхати? Я вже пообіцяла, тим більше у мене був запланований виступ. І цікаво, що я свою промову 23 лютого завершила побажанням перемоги усім нам, потім думаю, чому я так сказала… О пів на п’яту ранку, коли почула перші вибухи, стояла біля вікна і не вірила, що все це відбувається. Швиденько зібралася, пішла до метро і була дуже вражена, тим, що паніки ніякої не було, люди були дуже зосереджені. Я приїхала на автовокзал і чисто випадково побачила мікроавтобус, який їхав на Чемерівці, зайшла в салон, але місць вже не було, двоє дівчат посунулися, сказали, сідайте біля нас, треба їхати. Ну і замість 4 годин я їхала 15.

- Пані Тетяно, як зараз виглядає тиждень громадської діячки?

- З початком війни поняття будній день-вихідний день знівелювалося. Приміром, у неділю роздавала гігієнічні набори, бо дехто з жінок вже працює і нема з ким залишити дітей, у вихідний їм зручніше. Але я дуже тішуся тим, що у мене всі в родині працюють на перемогу: донька - у громадському секторі, але в Чернігові, щойно була можливість повернутися додому, вона повернулася. І син у мене волонтерством займається. Дуже допомагає чоловік. Були у мене дуже насичені поїздки за останній місяць, наприклад, у Латвію саме з питань НПД «1325». Вразило те, що Латвія так потужно підтримує Україну. Була поїздка в Грузію і я дуже рада, що теж долучилася, бо треба будь-який майданчик використовувати, щоб привертати увагу до України і проблем, з якими ми стикаємося. Була зустріч з представницею ОБСЄ, і теж була у мене можливість озвучити проблеми, які є в Україні. Тиждень практично без вихідних, дуже рідко вдається залишитися вдома, як сьогодні.

- Ви згадали про свою поїздку в Грузію, туди ви поїхали не з порожніми руками, а привезли розписаний військовий шолом.

- Моя колега Леся Стебло, яка працює у громадському секторі і дякуючи якій був організований волонтерський рух «Захист», запропонувала мені повезти шолом, який розмалювала її донька Аліна. Раніше вона писала дуже гарні картини, космічні міста, міста майбутнього, але з початком війни почала розписувати шоломи. Насправді дуже важко на них дивитися, бо відчувається, що вона все це через себе пропускає. Ці шоломи вже є у кількох країнах світу. Це такий компонент візуалізації, як на мене, того, що відбувається в Україні. Я чогось так розчулилася і голос у мене тремтів, коли я вручала цей шолом, але нам дуже дякували. Важливо на таких майданчиках не просто суху статистику давати.

- Розкажіть про успішні кейси з реалізації в Україні Резолюції ООН 1325 на локальному рівні?

- Коли ми стали займатися питаннями НПД «1325», то запропонували своїм дівчатам подумати, як ми можемо допомогти жінкам і визначили кілька цільових груп. Це були передовсім жінки в секторі безпеки і оборони і ми нашими зусиллями зробили їх видимими. У нас була в рамках проєкту Українського жіночого фонду комунікаційна кампанія, ми максимально використали усі ресурси, які в нас були, саме на підсилення жінок у секторі безпеки і оборони. І поясню чому. Свого часу я зробила аналітику, кого запрошують у якості експерток і експертів, і з’ясувалося, що якщо стоять питання соціального забезпечення, медицини, освіти, то запрошують передовсім жінок або 50 на 50. А коли сфери сектору безпеки і оборони, то жінок-експерток не було. І от ми поставили собі за мету звернути увагу на цих жінок, ми зустрічалися з журналістами, переконували, що це теж важливо жіночий погляд на війну і я знаю, що нам це вдалося. Після цього пішла хвиля - і їх стали запрошувати і по сьогоднішній день запрошують на телеефіри, бо жінки дуже цікаві, дуже потужні у нас і у ДСНС, і поліції, і національній гвардії, це жінки-полковники, підполковники. Ну і думаю, що сильною стороною є те, що ми створили депутатські групи “Рівні можливості” і в обласній раді, і Хмельницькій міській, і кілька таких груп по району. А також налагодили співпрацю між цими депутатками і жінками з сектору безпеки і оборони.

Найуспішніший кейс - це, звичайно, створення волонтерського центру «Захист», який очолює жінка-ветеранка АТО і про який я вже згадувала. Також у рамках проєкту Українського жіночого фонду нами був створений центр підтримки родин учасників АТО. Спочатку ми надавали інформаційно-консультативні послуги для цих родин, а потім зрозуміли, що там є проблеми насильства в сім'ї і це спонукало нас ще при центрі створити кризову кімнату. Наступним кроком стало те, що ми стали працювати з Департаментом соцзахисту, тому що на той час у нас у Хмельницькому не було жодного закладу для людей, які постраждали від насильства в сім'ї, невеличкий тільки був такий центр - трикімнатна квартира, але він не забезпечував потреби для вирішення тієї проблеми. Разом з Лесею Стебло і її організацією «Тепло рідних сердець» ми ініціювали проєкт створення кризової кімнати, там до десяти людей може знаходитися, і от ми його успішно реалізували буквально пару місяців тому, бо почалася повномасштабна війна і було надскладно завершити цю роботу. Але я дуже рада, що ми впоралися і передали вже цей заклад у міську раду, в управління соціального захисту. Він став комунальним і на сьогодні там проживають жінки ВПО.

- Після перемоги якою ви бачите роль жінок у відбудові і відновленні України і чому важливо залучати жінок до цих процесів?

- Треба чесно казати: погляд жінок і чоловіків на вирішення проблем іноді кардинально відрізняється і тут дуже важливо, щоб був почутий голос жінки. Я хочу, щоб у всіх робочих групах по відновленню України був присутній квотний принцип, тобто не просто долучіть жінок, а це має бути державна політика - не може формуватися будь-яка група чи установа, яка буде займатися питаннями відновлення, якщо там мінімум 30% не буде іншої статі. Не важливо, це жінки чи чоловіки, може бути і таке, що 70% жінки, 30% чоловіки, а краще, звичайно, паритет 50 на 50.

Текст надано проєктом відділу Секретаріату ОБСЄ з гендерних питань – WIN Project