Темна пам’ять

В центрі Миколаєва знищено пам’ятник чекістам. Здавалося б, це має бути заголовок новини за 2015 рік, коли в Україні офіційно розпочався процес декомунізації. Але ні – ця подія відбулася у жовтні 2022-го. 

Через понад 7 років декомунізації в Миколаєві досі залишаються памʼятники, які прославляють тиранію срср та росії. Вони провокують сутички та суперечки між містянами – мовляв, а чи потрібно їх взагалі демонтувати?

Такою була й ситуація з пам’ятником чекістам. Офіційно його назва звучить так: «Памʼятний знак працівникам міліції, полеглим в період становлення радянської влади та при захисті Вітчизни 1917-1977 років». Памʼятник катам українців захищали самі ж українці – казали, що це монумент усім правоохоронцям, а не лише радянським.

13 жовтня цього року представники однієї з патріотичних організацій намагалися демонтувати його, але зіштовхнулися із спротивом – ветеранами МВС. Сутички, поліція й погрози не дали необхідного результату – мідний чоловік в будьонівці продовжив героїчно стояти аж до ночі 19 жовтня. Декомунізація памʼятки відбулася без комунальників. Хто за цим стоїть, дізнаватиметься вже слідство. 

Однак у місті залишаються й інші памʼятки, які чекають на дерусифікацію. Наприклад, барельєф Пушкіну на вулиці Шевченка (на щастя, зі сквера Пушкіна він «втік» сам). Слова «вечная слава героям, павшим в боях за нашу советскую родину» біля Вічного вогню. Пам’ятник борцям за владу рад. Памʼятна дошка на будинку, де в 1917 році був штаб червоної гвардії.Цей список можна продовжувати. 

Оновлення потребує й перелік обʼєктів культурної спадщини, які взяті на державний облік по Миколаєву або внесені в Державний реєстр нерухомих памʼяток України. Серед будинків, памʼяток монументального мистецтва та археології на миколаївському найстарішому кладовищі Некрополь загубилася братська могила 26 червоних бійців, які загинули під час «куркульського повстання» у Матвіївці.

Такий самий приклад – «братська могила 16 комунарів, загиблих в селі Нечаяне від рук куркулів у травні 1919 році». Тобто в нас на офіційному рівні затверджені історичні пам’ятки місцевого значення – могили людей, які придушували повстання обкрадених українців.

Хтось наведе аргумент: але ж деякі з радянських пам’ятників становлять мистецьку та архітектурну цінність. Про це йдеться навіть в законі про декомунізацію. Якщо ми знищуємо витвори мистецтва, чим ми відрізняємося від тих самих більшовиків, які підривали храми та спалювали ікони?

Дійсно. В сучасній Німеччині можна побачити свастику. Але – виключно в тематичних музеях. В сучасній Польщі працює концтабір «Освенцим». Але, знову ж таки, як музей.

Якщо пам’ятник чекістам стоятиме в «Музеї радянської окупації» в оточенні стендів з фотографіями та документами звірств тих самих чекістів – це правильний мессидж. Але якщо він прославляє катів просто на центральній вулиці міста – це злочин проти української держави.

Українці мають розуміти, що радянські та російські пам’ятники є складовою колабораціонізму, вкупі з наведенням ворожих снарядів або думкою «не всё так однозначно».

«Вата» складається з волокон. І радянські пам’ятники – одне з них.

Євгеній Ігнатенко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства