З початку повномасштабного вторгнення рф світ дізнався про багато моторошних злочинів, які вчиняли російські військові у низці населених пунктів України, серед яких — катування та вбивства мирних громадян. Вчиняли росіяни у нашій державі і сексуальні злочини, - і щодо жінок, і щодо дітей.
Зі свого боку українські правоохоронці від першого дня вторгнення рф у рамках кримінальних проваджень збирають доказову базу щодо нелюдських дій загарбників на наших територіях.
Тож Укрінформ розпитав у заступниці глави МВС Катерини Павліченко про розслідування сексуальних злочинів росіян щодо українців, про те, як шукають їх виконавців, і про те, як працюють з потерпілими відповідні спецгрупи поліції.
- Щодо злочинів росіян в Україні і, у тому числі, сексуальних злочинів щодо українців - скільки загалом поліція відкрила кримінальних проваджень щодо цього?
- Нацполіція наразі задокументувала уже близько 20 тисяч кримінальних проваджень за фактами вчинення росіянами злочинів на території нашої держави. Щодо сексуальних злочинів, то про цю статистику я б говорила обережно, тому що вона у повній мірі не розкриває тієї ситуації, яка відбувалася насправді.
Наразі слідчі підрозділи поліції відкрили більше 20 кримінальних проваджень про вчинення сексуальних злочинів російськими окупантами.
При цьому наголошую, що у цих 20 справах може бути кілька випадків сексуального насильства щодо кількох потерпілих, або скоєних кількома злочинцями. Тобто, не варто говорити, що це 20 випадків, - це 20 кримінальних справ.
Частина з цих проваджень передана прокуратурою у СБУ для подальшого розслідування.
- Щодо передачі частини цих справ з поліції до СБУ для подальшого розслідування — чому відбувається такий розподіл?
- Стаття 438 Кримінального кодексу України, як та, що стосується порушення законів та звичаїв війни, підслідна СБУ. Але разом з тим, у кожному окремому випадку підслідність визначає прокуратура. Наше завдання - це виявити і задокументувати цей злочин.
Потім прокуратура дивиться матеріали справи, дивиться, наскільки цей злочин може бути, наприклад, пов’язаний з іншими провадженнями щодо порушення законів та ведення війни, які, наприклад, перебувають у підслідності СБУ. Матеріали такої справи можуть бути пов'язані (з іншими злочинами - ред.) однією територією, одними й тими ж підозрюваними чи потерпілими.
Виходячи з цих критеріїв, прокурори дивляться на те, чи направити ту чи іншу справу до СБУ, чи залишити її у Нацполіції. Тобто, визначає, куди направити справу, Офіс генпрокурора.
- Які є особливості і складнощі у документуванні цих злочинів для правоохоронців?
- Ми розуміємо, що сексуальні злочини - це дуже латентні і складні злочини, коли люди не готові, не хочуть про це говорити і хочуть максимально швидко про це забути. Не кожна людина буде щодо цього звертатися (до поліції — ред.), і ми не маємо права змушувати їх переповідати ці історії.
Нацполіція наразі документує ці злочини за трьома напрямками.
По-перше, це дзвінки, які надходять на лінію 102, і заяви у письмовому вигляді до поліції. По-друге, це робота спеціалізованих поліцейських груп, коли вони виїжджають у населені пункти і спілкуються там з мирним населенням, запитують, що вони знають про ці злочини і чи готові вони про них повідомити. І третій напрямок цієї роботи - це соцмережі та ЗМІ.
При цьому зазначу, що наразі сексуальні злочини щодо мирного населення фіксуються не обов`язково за заявою потерпілої особи, а по статті 438 Кримінального кодексу як воєнні злочини.
Тобто, якщо є інформація у Інтернеті, у ЗМІ щодо цієї ситуації, то це теж перевіряється і, якщо доказів більш-менш достатньо, то відкривається кримінальне провадження.
Разом з цим, не завжди вдається зібрати усю максимальну доказову базу, достатні свідчення або знайти свідків, для того, щоб сформувати належні докази, щоб потім передати їх до суду.
- Щодо роботи спецгруп поліції для документування таких злочинів. Скільки їх наразі існує? За яким принципом формуються ці групи? У скількох областях України вони вже працюють?
- Основна їхня мета - це виявлення, документування цих злочинів на деокупованих територіях і, що найважливіше, інформування потерпілих про можливість отримання ними комплексної допомоги.
Групи їздять на деокуповані території, спілкуються з мирним населенням і таким чином виявляють сексуальні злочини. Також вони поширюють брошури, де зазначено, що таке сексуальний злочин, як його розпізнати, куди треба звернутися, де можна отримати допомогу.
Ці групи були створені з числа поліцейських, які вже раніше працювали з домашнім насильством, вони мають певні навички спілкування з потерпілими, і з дітьми у тому числі.
До їх складу входять, зокрема, ювенальні поліцейські, слідчі, патрульні, обов'язково - психологи, тому що психолог у такому спілкуванні може вивести розмову у правильне русло.
Ці групи поліції працюють з 18 квітня на Київщині, з 10 травня - на Сумщині, з 31 травня - на Чернігівщині. На Київщині ця група працює найдовше - уже опрацьовано більше 40 населених пунктів та виявлено близько 15 випадків сексуального насильства.
Кожен з цих випадків ще додатково перевірявся, окремо правоохоронці спілкувалися з потерпілою особою, наскільки вона готова до того, щоб ця ситуація знайшла відображення у кримінальному провадженні.
Поліція не надає потерпілим комплексну допомогу. Тому ми інформуємо людину, де можна отримати підтримку: це і соцслужби, і МОЗ, і це також безплатна правова допомога.
- Чи планується запускати роботу цих груп поліції і у інших областях України?
- У планах є запуск аналогічних груп і на інших територіях, які будуть звільнятися від росіян. Наразі ми розглядаємо Миколаївську область, можливо, і Харківську область.
- Чи надходить до вас інформація про вчинення таких злочинів на територіях, які наразі захоплені росіянами?
- Так. І ми всі ці випадки фіксуємо. При цьому ми розуміємо, що якби був доступ до цих територій і можна було б проводити слідчо-оперативні дії, огляди, опитувати потерпілих і свідків, то доказова база була би більшою.
Але такі злочини не мають строку давності. Усі ці злочини взагалі не мають мати місця у нашому житті у ХХІ столітті та демократичному суспільстві. І незалежно від того, коли вони будуть виявлені, - вони будуть зафіксовані і будуть розслідуватися.
- Чи проводяться експертизи щодо вчинення цих злочинів росіянами, коли знаходять тіла громадян, загиблих унаслідок ведення бойових дій?
- На території України, за даними Нацполіції, ми наразі маємо більше 1600 неідентифікованих тіл. Але певна кількість територій ще знаходиться під окупацією, і ми розуміємо, що ця картина не є повною.
Наприклад, якщо говорити про Київщину, то там, мабуть, наразі було найбільше виявлено закатованих тіл мирних громадян. І там дійсно у кожному окремому випадку тіло оглядалося і направлялося на проведення експертиз, встановлювалася причина смерті.
Але хочу сказати, що не у кожному випадку може бути проведена експертиза на предмет сексуального насильства. Тому що, наприклад, по тій же Київщині дуже багато знаходили тіл, які були повністю обгорілими. І у такому стані тіло вже, у принципі, не може піддаватися жодним експертизам.
І ми розуміємо, що окупанти спалювали тіла, щоб приховати сліди інших злочинів. Тому там, де можливо проводити експертизи тіл на предмет сексуального насильства, - там їх проводять.
- Якими є особливості опитування потерпілих від цих злочинів?
- Ті правоохоронці, які входять до складу спецгруп поліції для документування таких злочинів, і психологи, керуються принципом «не нашкодити». Тобто, якщо людина не готова йти на контакт, - ніхто не буде змушувати її писати заяву у поліцію чи говорити щось ще, або проходити, наприклад, якісь експертизи.
Справа поліцейських, які виїжджають на місце, - пояснити, що зґвалтування є воєнним злочином, що надання інформації і співпраця з правоохоронцями надасть можливість зібрати доказову базу і довести цю справу до міжнародного суду, показати, що такі злочини вчинялися як геноцид проти українського народу.
- Якщо жертва злочину приходить на допит, чи намагаються правоохоронці його максимально задокументувати, щоб не змушувати переповідати цю історію занадто часто?
- Так. У нас в Україні є досить непоганий досвід щодо цього, який ґрунтується на такому проєкті як Барнахус. Це така методика проведення опитування з дітьми, які постраждали від насильства - сексуального або будь-якого іншого.
Ця методика ґрунтується на тому, щоб зібрати у одному місці всі служби - слідчих, суддів, адвокатів, психологів, - і максимально спробувати за один раз провести усі слідчі дії щодо цієї дитини, щоб не допустити її повторної травматизації.
І наразі ми говоримо з Міністерством юстиції про те, щоб, враховуючи цей позитивний досвід роботи у Барнахусах, таким же чином працювати з потерпілими від сексуального насильства.
- Щодо пошуку росіян, які вчиняли на наших територіях ці злочини, - як це відбувається? Шукають лише виконавців чи і їхніх командирів також?
- Звісно, що встановлюють також і командирів. Щодо того, як це відбувається, то спочатку встановлюється перебування на території України, де було вчинено злочин, тієї чи іншої військової частини рф.
Потім ідентифікують окремих військових рф, які служать у цій частині. У тому числі перевіряються камери на будинках, які були там встановлені і збереглися, і до яких лишився доступ, перевіряються документи, які залишилися.
Правоохоронці досліджують також соцмережі. У нас потужно працює кіберполіція, і вони дійсно оперативно опрацьовують усю інформацію, яка доступна у Інтернеті, і яка, у тому числі, міститься також і на російських доменах, каналах, щоб ці дані зібрати, опрацювати і встановити безпосередньо причетних до скоєння злочинів осіб.
Також перевіряються і ідентифікуються тіла вже вбитих окупантів, визначається, з якої вони були частини, береться їхня ДНК, і таким чином складається загальна картина щодо тих злочинців, які перебували на тій чи іншій території.
Якщо говорити про сексуальні злочини, то правоохоронці вже встановили 3 особи російських окупантів, які вчиняли сексуальне насильство щодо цивільних на території України. Два із цих випадків були на Київщині, один - на Чернігівщині.
- Щодо діяльності Людмили Денісової на посаді омбудсмана і документування сексуальних злочинів росіян. Раніше був оприлюднений матеріал, у якому, серед іншого, йшла мова про те, що Денісова не передавала правоохоронцям відповідні матеріали про ці випадки сексуальних злочинів, про які вона заявляла. Чи отримувала поліція хоч якісь матеріали від неї щодо цього?
- Щодо інформації, яку оприлюднювала екс-омбудсман Денісова, - за цими усіма фактами слідчі підрозділи Нацполіції відкривали кримінальні провадження. Розголошувати більш детальні дані у рамках того слідства, яке наразі відбувається у поліції щодо фактів, про які заявляла Денісова, я не можу. Але там збирається доказова база.
Я знаю, що ця інформація публікувалася і розголошувалася Денісовою за результатами роботи гарячої лінії, яка була відкрита і функціонувала при Офісі Омбудсмана. І з метою збору всіх доказів слідчі підрозділи Нацполіції наразі проводять певні дії щодо того, щоб отримати ті дані, які містяться у Офісі Омбудсмана, щоб ця інформація також стала доказовою базою у рамках цих кримінальних справ.
- Цих проваджень кілька чи це все — одна справа?
- Їх було кілька, але раніше вони були об’єднані у одне велике провадження, і наразі там ведуться слідчі дії.
- Тобто, мова йде про одне велике провадження, в якому є багато епізодів?
- Так. Тобто це - одне кримінальне провадження, але за кількома фактами, які озвучувала Денісова.
- Чи розслідуватиме поліція діяльність Денісової на предмет того, чи не були ці історії вигадані? Чи питання щодо проведення цього розслідування, можливо, більше відноситься до повноважень ДБР?
- За ким визначить прокуратура, той слідчий орган і буде розслідувати. Може бути і таке, що прокуратура наразі визначить це за Нацполіцією, а завтра - передасть у СБУ чи у ДБР.
- Також раніше Ви сказали, що журналісти мають ставитися обережно до висвітлення історій сексуального насильства, оскільки це може вплинути на осіб, які хотіли б звернутися до правоохоронців, щоб повідомити про нові випадки. Чи можете дати інші поради щодо висвітлення цієї теми?
- Ми маємо дуже обережно підходити до тієї інформації, яку висвітлюємо, загалом, і тим більше, коли ми висвітлюємо такі теми. Ми маємо говорити про ці злочини, ми не можемо їх замовчувати, але ми маємо говорити про це максимально обережно, професійно і дотримуватися при цьому етики - і журналістської у тому числі.
Якщо все ж таки потерпіла особа вирішила розповісти про те, що з нею сталося, то я рекомендую зберігати її конфіденційність - не показувати обличчя, місце проживання. Тому що, якщо це, наприклад, невелике село, то люди, які там проживають, можуть впізнати жертву, і потім її осуджувати чи звинувачувати.
Також не потрібно змушувати постраждалу особу вдаватися у деталі того, як це було. Не потрібно примушувати переповідати цю історію, якщо людина не хоче цього робити. Варто підтримати особу, яка все ж таки відкриває цю історію. Але не варто до такої людини торкатися, щоб не порушувати її особистий простір, і не провокувати її на сльози.
Також я би не рекомендувала, наприклад, передавати контакти потерпілої особи представникам інших ЗМІ. Тому що те, що людина у певний день виявила бажання про це говорити, не є свідченням того, що вона може говорити про це безкінечно, кожного дня і різним журналістам.
- Давайте поговоримо і про питання домашнього насильства. Чи спостерігається з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну ріст кількості звернень до поліції щодо цих вчинків щодо жінок і дітей? Чи можна говорити про ріст кількості випадків таких злочинів цьогоріч?
- До початку повномасштабного вторгнення рф у нас фіксувався приріст таких заяв. Ми це пов’язували і з кращою роботою поліції, і з підвищенням рівня довіри населення до поліцейських, і з підвищенням обізнаності громадян щодо того, що таке домашнє насильство. Але у період повномасштабного вторгнення рф у нас кількість повідомлень про вчинення домашнього насильства дуже сильно впала.
І ми розуміємо, що на це теж є свої об’єктивні причини. Зокрема, люди перебували у шоковому стані і не повідомляли про це. Також дуже багато членів різних родин взагалі роз’їхалися — наприклад, жінки з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки залишилися на території України, бо не можуть наразі виїжджати. Певні території перебувають під окупацією і до них наразі немає доступу підрозділів поліції. І усе це у комплексі також вплинуло на те, що кількість відповідних заяв дуже сильно знизилася.
Якщо говорити мовою цифр, то за 4 місяці повномасштабної війни поліцейські зареєстрували близько 55 тисяч повідомлень про домашнє насильство по всій Україні. Якщо розбивати їх по регіонах, то більшість таких заяв надійшла з Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської областей, тобто, з західних регіонів України. Було відкрито 527 кримінальних справ за фактами вчинення домашнього насильства.
Для порівняння: за аналогічний період 2021 року, до повномасштабної війни, за березень-червень, було зареєстровано 113 тисяч таких повідомлень. Оцінювати, позитивна це чи негативна динаміка у порівнянні з минулим роком, можна по-різному.
- Перейдемо до питання щодо гендерної політики у МВС, і, зокрема, до того, що наразі до захисту України залучені і жінки, і чоловіки. А скільки жінок з числа працівників МВС наразі оборонять Україну на фронті, і скільки їх загинуло з початку вторгнення рф?
- Загалом жінок, які наразі працюють у підрозділах МВС, зокрема, - у Нацполіції, Нацгвардії, ДСНС, Держприкордонслужбі та у Державній міграційній службі, - налічується 66 тисяч.
З них 6 тисяч жінок несуть службу у Нацгвардії, і 400 з них відносяться саме до керівного складу НГУ. Також більше 25 тисяч жінок працюють у лавах Нацполіції, з них 2 тисячі - на керівних посадах. У Держприкордонслужбі наразі налічується більше 11 тисяч жінок, з них майже 150 жінок - на керівних посадах. Рятувальниць наразі маємо 12 тисяч, і 4,5 тисячі жінок працюють у Державній міграційній службі України.
Хочу сказати, що 5 тисяч 640 жінок із системи МВС України мають статус учасника бойових дій. І, на превеликий жаль, маємо наразі 25 жінок з системи МВС, які загинули при обороні України. У нас також є інформація про тих жінок, які пропали без вісти, тих, які знаходяться у полоні, тож щодо цього картина може бути не повною.
Марія Гончар, Київ
Фото: Володимир Тарасов