24 лютого. Пам’ятні дати

Близько 5.00 державний кордон України на ділянці з Російською Федерацією та Республікою Білорусь зазнав атаки з боку російських військ, що підтримуються Білоруссю. Атаки на прикордонні підрозділи, прикордонні наряди та пункти пропуску відбуваються із застосуванням артилерії, важкої техніки та стрілецької зброї. Це відбувається в межах Луганської, Сумської, Харківської, Чернігівської та Житомирської областей.

Крім того, атака відбувається з тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей та із АР Крим.

По кількох військових об’єктах у Києві, Харкові та Дніпрі були завдані ракетні удари, в Одесі висадився російський десант, а війська РФ перейшли кордон під Харковом. На Донеччині в районі міста Часів Яр противник застосував авіацію, поблизу Торецька інтенсивні обстріли позицій ЗСУ.

У Нью-Йорку розпочалося термінове засідання Ради Безпеки ООН у зв’язку з нападом Росії на Україну.

24 лютого 1918 року, в Таллінні, була ухвалена Декларація про незалежність Естонської республіки – «Маніфест до всіх народів Естонії».

До своєї незалежності Естонія йшла тим самим шляхом, що й інші прибалтійські республіки. Здавна естонські землі були об’єктом суперництва Польщі, Росії, Швеції та Данії. Внаслідок Північної війни 1700-1721 рр. територія Естонії була включена до складу Росії.

З середини ХІХ ст. почалося потужне естонське національне відродження, на яке російський царат відповів посиленням русифікації та політичними репресіями. Внаслідок історичного зламу (події Першої світової війни) імперія розпалася. Саме тоді й було вперше проголошено незалежність Республіки.

Але Росія не мала наміру просто так будь-кого відпускати, тому естонцям довелося воювати за власну незалежність. Лише у грудні 1920 року більшовицька Росія й Естонія підписали договір про взаємне визнання. Після цього Естонія була і парламентською республікою, і президентською.

За пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року, країна потрапила у сферу впливу СРСР. Спочатку на території Естонії було розміщено радянські військові бази, а згодом – у червні 1940, країну було окуповано Червоною армією та включено до складу СРСР. У 1941-1944 рр. відбувалася німецька окупація, а потім знову повернулися «совєти». Майже одразу після встановлення радянської влади тисячі естонців піддалися депортації вглиб СРСР, відбулась імміграція росіян, колективізація сільського господарства.

З 1987 року в країні почався рух за економічну самостійність одночасно зі зміцненням національного руху. 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР ухвалила Декларацію про суверенітет, де вперше в історії СРСР проголошувалось верховенство республіканських законів над загальносоюзними. 8 травня 1990 року Верховна Рада Естонської РСР проголосила Естонську Республіку. Пропозиції Москви зберегти Радянський союз на основі конфедеративної угоди були відкинуті естонським керівництвом.

20 серпня 1991 року в Таллінн прибули підрозділи 76-ї Псковської десантно-штурмової дивізії. Добровольцями була організована охорона Вишгороду в Таллінні (Тоомпеа) і Будинку радіо і телебачення. Народний фронт Естонії на Площі Свободи скликав мітинг, який поставив вимогу підтвердити незалежність Естонії. В той же день Верховна рада Естонії спільно з керівництвом Конгресу Естонії ухвалила рішення «Про незалежність Естонської держави та утворення Конституційної асамблеї», тим самим проголосивши відновлення незалежності Естонії.

Вже 17 вересня 1991 року Естонія була прийнята в ООН. У 2004 році країна стала членом Європейського Союзу і НАТО.

Цього дня народилися

в Україні…

Юліан Романчук (1842-1932), визначний громадський та культурно-освітній діяч (педагог, письменник, журналіст, видавець) Галичини.

Народився в родині вчителя. Закінчив Львівський університет і майже 40 років був гімназіальним учителем, викладаючи класичну філологію. Член-засновник материнського товариства «Просвіта» (1868) та довголітній його голова (1896-1906), один із засновників НТШ (1873), «Рідної школи» (1881), Учительської Громади (другий голова, згодом почесний член). 1883–1895 – посол до Галицького сейму, вів діяльність за реформування системи освіти задля збільшення шкіл з українською мовою навчання. 1891-1897 і 1901-1918 – посол до австрійського парламенту (голова Української Парламентарної Репрезентації, з 1910 віце-президент парламенту). 1918 – делегат Української Національної Ради ЗУНР.

1897 року львівська газета «Діло» опублікувала статтю Ю. Романчука «Смутна поява» після публікації в іншій львівській газеті передмови Івана Франка до свого твору. У відповідь поет написав вірш «Сідоглавому».

Іван Липа (1865-1923) – український громадський і політичний діяч.

Народився в родині міщан. Батько був відставним солдатом російської армії. За материнською лінією походив з козаків Полтавщини, що підтримували Івана Мазепу у його повстанні. Навчався в Олександрівській чоловічій гімназії в Керчі. 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету.

1891 року став засновником таємного товариства «Братство тарасівців», яке мало на меті поширення ідей Тараса Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. У цій справі також співпрацював із Борисом Грінченком та Миколою Міхновським. 1893 року Івана Липу заарештували та виключили із університету. Після 13 місяців ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі.

Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

Письменник (літературні псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик). Батько Юрія Липи.

Віталій (в миру Володимир Васильович) Байрак (1907-1946), український церковний діяч, ієромонах-василіянин, проповідник, місіонер, письменник. Блаженний священномученик УГКЦ (Дрогобицький мученик).

Після отримання церковної освіти один рік був учителем у Місійному інституті ім. св. Йосафата при монастирі оо. Василіян в Бучачі. В 1935–1941 роках займався душпастирською працею в парафії Пресвятого Серця Христового при Жовківському монастирі. Крім того він був призначений помічником ігумена. У 1941 році о. Віталій замінив ігумена монастиря Пресвятої Трійці в Дрогобичі о. Северіяна Бараника, який був убитий наприкінці першої більшовицької окупації Західної України.

Заарештований у травні 1945 році за панахиду 1941 року в селі Туринка, на могилі воїнів Української галицької армії. Згідно з записом у кримінальній справі, помер 16 травня 1946 року. Свідки розповідали, що напередодні, у Страсну П'ятницю, його дуже сильно побили і принесли в камеру у простирадлі… Похований, ймовірно, у спільній могилі на подвір'ї в'язниці "Бригідки".

Тетяна Яблонська (1917-2005), українська художниця

Її батьки були викладачами гімназії в Смоленську. Під час більшовицького терору родина декілька разів намагалася втекти до Польщі або Румунії, але всі спроби виявлялися невдалими. Мешкали в Одесі, Кам’янці-Подільському, Луганську. В 1933 році Тетяна вступила до Київського художнього технікуму. Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського. Часи були важкі: доноси, репресії, всюди були «вуха», які дослухалися до кожного слова й доносили куди треба. «Студенти зникали просто за «разговорчікі», – згадувала згодом Яблонська. Зникали студенти, викладачі. Дехто назавжди, а дехто «виринав» у Казахстані, Сибіру. Її оминула подібна доля, життя виявилося довгим і яскравим, таким самим, як і вона сама: сильна, яскрава і самобутня.

 Першим великим успіхом Тетяни Яблонської в царині мистецтва стало полотно «Хліб», написане 1949 року. Художниця вважала картину своїм найважливішим твором, бо передала багато справжньої радості від першого врожаю в голодні повоєнні роки. За радянських часів вона була титулованим художником, але їй теж траплялося впадати у немилість. Під впливом робіт Яблонської поет Іван Драч написав серію прекрасних балад. Митці вирішили підготувати разом альбом: на одній сторінці розвороту картина, на іншій – балада. Але хтось «нагорі» вирішив, що в цьому криється якийсь натяк на «буржуазний націоналізм». Після друку весь наклад книжки було порізано.

За великим рахунком, Яблонську не надто цікавили звання та нагороди – її цікавило тільки мистецтво. Упродовж усього життя вона не переставала вчитися, весь час була в пошуку, саме тому її творча манера весь час зазнавала змін. А ще вона не боялася визнавати власні помилки. Якось на початку 50-х років Яблонська написала в «Советской культуре» надзвичайно суперечливу, але цілком у дусі часу статтю про імпресіоністів, але через кілька років зрозуміла власну помилку й визнала її. Мало того, у 70-х роках саме картини імпресіоніста Каміля Піссаро надихали її на переосмислення власної творчості й подальшого відходу від плакатності. Дивлячись на картини Тетяни Яблонської, які зазвичай називають «яскравими зразками соціалістичного реалізму», й за які вона отримала дві свої Сталінські премії, менш за все думаєш за прикметник «соціалістичний», адже перед очима згустки життя від якого перехоплює подих. Художниця була двічі у шлюбі, мала трьох доньок. Найвідомішою є Гаяне Атаян, яка теж стала художницею. Тетяна Яблонська була однією з перших киянок, котрі самі водили власне авто, першою, хто одягла брючні костюми, а також першою, хто займався у Києві йогою (тоді про неї майже ніхто й не чув). Серед найвизначніших творів мисткині: «Хліб», «Святковий вечір», «Разом з батьком», «Вечір. Стара Флоренція», «Льон», «Червень»; пейзажі, портрети, рисунки. За життя мала понад 30 персональних виставок. Нині її ім’ям названа одна з вулиць у Солом’янському районі Києва.

Петр Полтава (справж. прізв. – Федун; 1919-1951), український військовийі політичний діяч, публіцист, майор УПА.

У 1942–1943 рр. був одним з організаторів і керівників юнацької референтури ОУН, редагував підпільне видання «Юнак»; був начальником політвиховного відділу головного військового штабу УПА. В 1948–1951 рр. входив до складу Проводу Організації Українських Націоналістів. Як майор Української повстанської армії, брав участь у боях проти гітлерівських окупантів та радянських каральних загонів у Галичині. Загинув під час одного з боїв взимку 1951 року.

Автор публіцистичних статей («Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу» та ін.).

Більше інформації та фотографій тут: https://zbruc.eu/node/74722

Станіслав Щербатих (1948-2007), український бард, відомий як Тризубий Стас.

Більшу частину життя прожив в Івано-Франківську. Наприкінці 1980-х років створив у місті клуб авторської пісні, який тепер носить його ім'я.

Після перебудови торгував у Польщі на базарах. Гроші витрачав на записи в київській студії. 1997 року переїхав до Києва. Брав участь в акції «Україна без Кучми», мав медаль «Видатний учасник помаранчевої революції». Останні роки життя Станіслав працював дизайнером в редакції журналу. У 2005 р. був членом журі Всеукраїнського фестивалю бардівської пісні «Срібні Струни».

Більше інформації, фото та відео тут: https://www.bards.org.ua/trizubiy-stas-ua

…і в світі

Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494), мислитель та філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму.

Основним його твором є «900 тез, навіяних філософією, кабалою та теологією» (1486), вступним словом до якого була «Промова про людську гідність» (Oratio de hominis dignitate, 1487) – найвідоміший документ раннього Відродження, в якому відобразився спосіб мислення епохи.

Піко делла Мірандола розглядає питання безкорисливого характеру філософії. На його думку, філософ не має розраховувати на винагороду (або також славу чи якісь почесті) за свої дослідження та філософствування, а робити це тільки з любові до самої філософії і тільки задля формування своєї душі і досягнення та розуміння істини.

Вільгельм Карл Грімм (1786-1859), німецький філолог, член Геттінгенської академії наук, брат Якоба Грімма.

Опубліковані братами Грімм книги з історії та граматики німецької мови, на тлі численних діалектів останньої, стали стимулом до оформлення лінгвістики (мовознавства) в самостійну наукову дисципліну. Разом з братом склав знамениті збірники німецьких казок.

Мішель Легран (1932-2019), французький композитор, піаніст, співак й аранжувальник вірменського походження.

З кінця 1950-х років почав писати музику до голлівудських фільмів, що принесло йому світову славу. Найвідоміший його твір – музика до фільму «Шербурзькі парасольки» (1964). 12 разів нагороджений премією Оскар, тричі премією Сезар, 12 разів Золотим Глобусом та 5 премій Ґреммі. Автор музики до 200 фільмів. Паралельно виступав як диригент і академічний піаніст.

23 грудня 2011 року Мішель Легран виступив у Києві в Палаці «Україна» на концерті «Людина і жінка» з Тамарою Гвердцителі, був автором її музики. 5 березня 2015 року виступив у Львівській національній філармонії з світовими зірками джазу – ударником Франсуа Лезо і контрабасистом П'єром Бусаґе у супроводі Академічного молодіжного симфонічного оркестру «INSO-Львів» у рамках турне «Best of Michel Legrand».

Стів Джобс (1955-2011), американський інженер і бізнесмен, засновник компанії Apple.

Практично всі патенти Apple так чи інакше пов’язані з іменем Стіва Джобса. За 56 років свого життя він зробив для комп’ютерної сфери та сфери мобільних технологій більше, ніж можна собі уявити. Окрім цього, Стів Джобс був засновником та керівником студії Pixar, а у 2006-му році став членом ради директорів компанії The Walt Disney Company. «Америка втратила одного з найбільших інноваторів, котрий був утіленням американського духу і винахідливості», – таку оцінку діяльності Стіва Джобса дав президент Сполучених Штатів Америки Барак Обама.