22 січня 1919-го: з’єднання України після 700-літньої розлуки
Що важливо розуміти про ту подію? Що вона була закономірна і логічна. Вона була необхідна. Єдиного спільного дому – Великої України – прагли не тільки умовний Схід і Захід, не тільки тогочасна українська інтелігенція – еліта нації, але й широкі верстви населення. Ідея єднання була всюди, де жили українці. Це було втілення мрії, прагнення мільйонів. А ще це було неймовірно радісне і величне свято. Попри трагізм доби, попри страшну політичну короткозорість і кволість тогочасних українських політиків і чвари поміж них, попри вкрай несприятливі умови на міжнародній арені. І попри те, що надалі Наддніпрянщина й Галичина до самого кінця визвольних змагань існували як два окремих державних утворення, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що іноді мали зовсім розбіжні тенденції, «постулат соборності, – за словами відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, – став невід’ємною частиною всіх українських політичних програм цієї доби – від консервативно-гетьманської починаючи й націонал-комуністичної кінчаючи».
«Українці, Малороси і Хохли! Всі разом піднесіть руки!»
Весна 1917 року. Крим, Сімферополь. Неозоре – семитисячне солдатське віче з представників Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник – на ту пору 26-річний прапорщик, один із найактивніших учасників українізації російської армії й формування українських військових з’єднань, згодом згадував:
«Відкривши віче, я запропонував: Хто поміж Вами Українці, піднесіть руку догори!
Піднеслося не більше трьох сот рук.
Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
Хохли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина.
Українці, Малороси і Хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу».
Так відбувалось українське прозріння, опритомлення й обретіння свого національного «Я» після століть нещадного іноземного чи то «братнього», чи то «сестринського» гніту. Так відбувався непростий, але дуже швидкий і незворотній процес національної самоідентифікації, який йшов нога в ногу з відродженням української державності. Збігався він із прагненням до об’єднання.
Процеси, які нуртували тоді в суспільстві, відбивалися в тогочасній пресі. Газета «Рідне слово», що виходила в м. Біла на Підляшші 30 червня 1917 року писала: «Отже на запит, хто ми, що ми за народ, якої нації, – відповідаємо: ми Українці! Ми великий сорокаміліоновий (40 000 000) народ європейський. Ми нащадки славних українських козаків. Ми українці, а край наш Україна!» (стаття «Хто ми?»)
Газета «Волинь»: «Українці – це ми всі, що живемо на Україні, а Україна – це наша батьківщина, та велика і гарна наша земля, яку ми дуже любимо. Ми її так любимо, що, виїхавши на довгий час у чужий край, скучимо за нею, а перебравшись, наприклад, в далеку Сибір на поселення, беремо з собою святу землицю рідну, щоб нею присипали нам очі, коли ми помремо, та коли закопають нас у чужу нерідну землю…»
Сьогодні ці слова можуть видатися дещо наївними, але тоді сприймалися як одкровення.
Ідея соборної України: хто про це мріяв і чим за це заплатив
Ідею про соборну Україну плекало чимало представників української інтелігенції – старої й молодої, як на заході, так і на сході. З кінця ХІХ століття тема соборності починає входити в програмні документи багатьох українських партій.
Іван Франко мріяв, «щоб упав кордон між Галичиною й Україною», а ще зауважував, що «Найтяжча рана, яка тепер обезсилює тут нас у Галичині – це розчвертування нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність від величезної маси братів наших за кордоном». Франко чи не першим запровадив у науково-літературний обіг поняття «соборна Україна». «Ми мусимо навчатися чути себе Українцями – не галицькими, не буковинськими, а Українцями без офіційних кордонів…», – писав Франко у листі до галицької молоді в 1905 році.
Одним із найбільш послідовних «соборників» був Михайло Драгоманов. Саме він одним із перших дослідив і науково обґрунтував етнічну й мовну тотожність українців на всіх землях посідання незалежно від географічної чи державної приналежності. Зокрема, про це йдеться в «Передньому слові» до журналу «Громада», написаному 30 квітня 1878 року в Женеві. Україну він мислив як єдиний живий культурно-національний організм.
Галичанин Юліан Бачинський висував ідею відірватися від метрополії й досягти незалежності: «Україна для себе! – От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна…» Юліан Бачинський помре в 1940 в ГУЛАГУ, в місті Медвеж’єгорськ Карело-Фінської РСР.
Постулат єдиної соборної України відстоював і основоположник національної політичної географії, видатний український учений Степан Рудницький: «Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрією, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями…» І додавав: «А правду сказавши, всі ті люди, що живуть в Україні, – се українці... На Україні кожний житиме як захоче, коби лиш держав закон, які настановить собі на своїй землі український народ!» Радянські чекісти розстріляють Степана Рудницького у 1937 у Сандармосі.
А це вже Михайло Грушевський, перший глава Центральної Ради УНР: «Не чіпатися того, що ділить і роз’єднує поодинокі частини української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх до купи, і се зміцнювати і розвивати мусимо. Як в житті і традиції, так і в першім великім органі всякої національної єдності й національного розвою – в національній мові й її культурній, літературній формі. …Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися – се повинно бути у всім нашим гаслом». Грушевський одним із перших дав визначення поняття «соборність» у політичному контексті (в праці «Галичина і Україна»). А шлях його життєвий закінчився 1934 в Кисловодську, після операції «призначеної» чекістами.
«Східняк», харківський адвокат Микола Міхновський: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!»; «Нехай наша історія сумна й невідрядна, нехай ми не культурні, нехай наші маси темні подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мілліонів. Нам належить ся будучина…» Микола Міхновський помре у 1924 році – чи то наклавши на себе руки, чи то повішений співробітниками ДПУ.
Як «збиралася» соборна Україна. Закарпаття
Втім, ідея єдиної соборної України не була голою умоглядною концепцією наддніпрянської чи галицької інтелігенції. Це був потужний низовий – народний рух. Ідея соборності ширилася, набувала популярності серед молоді, військовослужбовців, селян. Повсюдно відбувалися велелюдні зібрання. Бажання об’єднатися з Великою Україною висловлювали не тільки галичани, а й українці Бессарабії, Кубані, Криму і Закарпаття. Наприклад, за Закарпатську Україну (її ще називали Угорська Русь, Руська Україна, Закарпатська Русь) боролися Угорщина, Чехословаччина й Румунія. Особливо наполегливими були угорці. Ось яскравий зразок тогочасної угорської політики і того, як українці їй протистояли:
16 листопада 1918 року Хустське окружне управління оголосило нотарям округу звернення урядового комісара Мармароської жупи (жупа – одиниця адміністративно-територіального поділу в Угорщині, відома ще з ХІІ століття): «Пан урядовий комісар для широкого опублікування доводить до відома, що всі бідні солдати та інваліди, які будуть поводити себе добре, залишаться вірними угорській державі і не будуть вимагати відриву від держави і возз’єднання з Україною, одержать від угорської держави 10 гольдів землі» (1 гольд = 0,46 га). Це була спокуслива пропозиція.
Потім, щоб продовжити володіння краєм, угорський уряд ухвалив від 21 грудня 1918 року так званий 10-й народний закон про автономію української нації в Угорщині. Втім, переважний людський загал прагнув приєднатися до України. Угорський уряд зібрав найбільш прихильних українців з усього Закарпаття на з’їзд, але вони відхилили запропоновану автономію в складі Угорщини: «Хочемо до України, хочемо собору на своїй власній землі, а не в Будапешті!». Ось так. Всенародні збори закарпатських українців відбулися 21 січня 1919 р. в Хусті напередодні урочистого проголошення в Києві Акта Злуки. В них взяли участь 420 делегатів від 175 міських і сільських громад краю і понад 1,5 тисячі чоловік без мандатів. Делегати висловилися за приєднання до соборної України.
Михайло Драгоманов називав Закарпаття «пораненим братом». Незадовго до смерті він ще раз нагадував про обов’язок українців щодо Закарпаття: «Позаяк, я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк побачив, що вона одрізана духовно навіть від Галичини більше, ніж Австрія від Європи, – то я собі дав Аннібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національно-демократичного і поступового руху, в якому лежить її єдиний порятунок…»
У переддень 22.01.1919 і через 40 років, або Як живе і виживає мрія
Чимало українських громадсько-політичних і військових діячів, як безпосередніх учасників святкового дійства на Софійській площі, так і звичайних спостерігачів, залишили спогади про той час. Наведемо лише декілька:
Голова Директорії Володимир Винниченко напередодні пам’ятного дня занотував у щоденнику: «Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання Західньої і Східньої Українських Республік у єдину Українську Народну Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України. А тим часом большевики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві… Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі, і бідних екстатиків наших – січовиків. Голодний, інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний – сила непереборима. І знову для всієї нації вигнання, пониження, глум, нищення. А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві!..» (запис від 21.01.1919 року). Чимала частка вини в тому, що в подальшому сталося з Україною, поза сумнівом, лежить і на Винниченку.
Видатний український військовий діяч, генерал-полковник армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, який, до речі, принципово не захотів брати участь у протистоянні між гетьманом Павлом Скоропадським і Директорією, у «Споминах» писав, що «Державний акт 22 січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі святої Софії, мав бути основою нового політичного «вірую». Від цього часу ідея Соборної Самостійної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси…» А ще зауважував, що фронт надзвичайно радісно прийняв цю новину. Однак додавав, що «було б неправильним рахувати, що сама ідея соборности була таким великим знаряддям, яке могло навіть змусити Українську Галицьку Армію кинути західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти другої небезпеки, що нестримною лявіною котилася на Велику Україну з Півночи й північного Сходу…».
Євген Чикаленко, чоловік ясного практичного ума, який ніколи не «літав у хмарах», а займався реальними справами, написав у своєму щоденнику вранці 22 січня 1919 року: «У мене єсть ще слабенька надія на сьогоднішній урочистий акт, який мають оголосити, що може ще врятувати українську державу… Повторюється те саме, що було з Україною в ХІІІ віці. Коли насунули на Київ татари, то державне життя України пересунулось на захід, в Галичину, де Роман та Данило заснували Галицьке князівство… Взагалі трагічне становище українського народу; і коли його поривання до організації своєї держави не здійснять тепер, то доведеться, як і полякам, ще ждати на другу мирову війну, після якої вже напевне прийде черга і на українську державу. Як воно не складеться в близькім часі, а сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ».
А потім були роки й десятиліття «безчасся», коли багато хто, навіть серед українців, не кажучи вже про радянських пропагандистів, культивував думку, буцімто українська незалежність, так само як і Соборність, не мали жодної ваги. Але 29 листопада 1959 року в Нью-Йорку Олександр Шульгин, перший Міністр закордонних справ УНР, людина, яка навіть в еміграції, продовжувала невтомно стукати в усі «міжнародні двері», нагадуючи про поневолену радянським репресивним режимом Україну, відповідаючи на запитання, чи не марними були універсали Центральної Ради, сказав, що ці документи «мають колосальне історичне значення. (…) Українська Народна Республіка живе й житиме в серцях всієї України. Так само живе ідея, проголошена 22 січня 1919 року: нас могли поділити кордони, але цей акт назавжди встановив: існує єдина українська нація. (…) І непереможною є воля сорокамільйонового українського народу до державності, незалежності, соборності. Ті сили, що з цим не рахуються, рано чи пізно програють справу. (…) Це справа часу, це закон історії».
Марко Назаренко, Київ
