21 січня. Пам’ятні дати
Вже наступного дня, 22 січня 1919 року, на Софійській площі у Києві, під час оголошення Акту Злуки, представники ЗУНР говорили і від імені Закарпаття: «Однині на всіх землях України, розділених віками – Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – буде одна, велика Україна».
Як відомо, після розпаду Австро-Угорської імперії, наприкінці жовтня 1918 року, Закарпаття увійшло до складу Угорщини, як однієї зі спадкоємиць Австро-Угорської імперії. Проте, питання про державну належність і статус краю серед закарпатців стало одним з головніших на той час. Наприкінці грудня 1918 року уряд Угорської Народної Республіки видав закон «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині». До складу автономії увійшли комітати Марморош, Угоча, Берег і Уг, її центром було визначено Мукачево. Однак, проголошена автономія краю не знайшла підтримки у населення. 21 січня 1919 року Руська народна рада скликала на загальний конгрес «всіх русинів, жиючих в Угорщині», аби вирішити питання територіальної приналежності Руської Країни.
Того дня до Хусту із 175 сіл і містечок прибуло 420 делегатів. Загалом разом з гостями на з'їзді було близько 1200 чоловік, тобто це був найбільш представницький з тогочасних закарпатських форумів. Вранці делегати зібралися на богослужіння, освятили синьо-жовтий прапор, під яким і проходив з'їзд. Головним рішенням цього зібрання стала резолюція, в якій, зокрема, йшлося, що з’їзд не визнає закону про автономну Руську Країну в складі Угорщини та ухвалює об’єднання з Соборною Україною, щоби «нова держава при виконанню сеї злуки узгляднила окреміше положеннє угорських Українців». На жаль, у тодішній складній міжнародній ситуації реалізувати рішення з'їзду не вдалося: за Сен-Жерменським мирним договором 1919 року і Тріанонським договором 1920 року Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехо-Словаччини.
Детальніше про ці та пов’язані події тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/11/2/153204/
Події дня:
21 січня 1978 року український дисидент, політв’язень Олекса Гірник вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Таким чином він протестував проти тотальної русифікації, а також нагадував про 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (ІV Універсал 22 січня 1918 року). За роки радянської влади інформація про самоспалення дисидента замовчувалася, і тільки після здобуття Україною незалежності правда про вчинок Олекси Гірника була оприлюднена. Перед тим як зважитись на крайній крок, Гірник писав у листі до дружини: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець». У 2007 році Олексі Гірнику присвоїли звання Герой України.
В ніч з 20 на 21 січня 2014 року, під час Революції гідності, тривали зіткнення між євромайданівцями та міліцією.
В результаті сутичок мітингувальники були дещо відтіснені від барикад, але на ранок їм вдалось повернути втрачене. Близько 9-ї ранку 21 січня на вулицю Грушевського вийшли священнослужителі. Ставши між євромайданівцями та правоохоронцями, вони почали молитися, закликаючи сторони до завершення конфлікту і покаяння. І за майже дві доби безперервних «бойових» дій саме священнослужителям вдалося домогтися перемир'я. Кількадесят мітингувальників розташувалися за барикадою, спорудженою із згорілих міліцейських автобусів. А правоохоронці стали на відстані кількох десятків метрів, прикрившись металевими щитами. Так, змінюючи один одного, протягом доби священикам вдалося втримати протилежні сторони від силового протистояння. Проте, вже наступного ранку, 22 січня, «Беркут» пішов у наступ. Крім того, 21 січня, незважаючи на численні протести й заклики світової та української громадськості, в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр» були оприлюднені так звані «диктаторські закони 16 січня». Більшість законів набрали чинності наступного дня після опублікування, тобто 22 січня – у День соборності України. Оприлюднення цих документів викликало негативну реакцію, як в Україні, так і за кордоном.
У цей день народилися
в Україні…
Іван Стешенко (1894 -1937), оперний співак-бас.
В дитинстві співав у церковному хорі лебединської Соборно-Успенської церкви на Сумщині, де його помітив місцевий вельможа граф Капніст і запросив хлопчика до власного хору. Згодом син графа – Олексій Капніст відправив Івана до Італії, де Стешенко навчався три роки у кращих італійських педагогів.
В Італії Іван Стешенко познайомився з дочкою генерала Орлова – Емілією, яка потім стала його дружиною.
1914 року на Міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі Стешенко здобув першу премію, що відкрило йому широкий шлях на оперну сцену. Він з успіхом дебютує в оперних театрах Італії. Через Першу світову війну Стешенко із сім’єю змушений повернутися до Києва, де виступає в оперному театрі. 1921 року співак захворів і виїхав за кордон лікуватися. Потім він виступає у Варшаві, Лодзі та інших містах, згодом – у США. Скрізь мав успіх. Але хотів повернутися в Україну, що й зробив у 1931-му.
Тут він виступає у Харківському оперному театрі – на той час Харків був столицею совєтської України. Але працювати було важко – почалися переслідування, цькування, заздрість. Тоді Стешенко переходить до Харківської філармонії і розпочинає гастролі містами Союзу, аж до Далекого Сходу. Іван Стешенко відвідав і рідний Лебедин, гостював у матері, в родичів, але місцева влада заборонила йому виступати в міському будинку культури, і він співав для земляків у садочку.
Хвороба нирок, складні умови життя привели Стешенка на 43-му році життя до раптової смерті. Жодна газета совєтської України і Союзу не згадала співака теплим словом. Лише в «Известиях» надрукували некролог на кілька рядків.
Про Івана Стешенка можна почитати тут: https://web.archive.org/web/20041105112940/http://day.kiev.ua/10704/
Леонід Косаківський (1950), перший у незалежній Україні Київський міський голова.
Коли Леонід Косаківський очолив адміністрацію столиці, ситуація в Києві була важкою: з прилавків магазинів зникли товари першої необхідності. Масло й цукор відпускалися в обмеженій кількості лише по талонах. Місто щойно пережило низку страйків працівників міського пасажирського транспорту, відчувало великі проблеми з електропостачанням.
За період роботи Косаківського ситуацію в місті вдалося істотно виправити. За рахунок підписання угод із областями була налагоджена безперебійна поставка до Києва продовольчих товарів та скасовано талони. Виведено з критичного стану міський транспорт.
Була розпочата реалізація великої кількості соціальних програм. Ветеранам війни до Дня Перемоги та Дня визволення Києва стали виплачувати матеріальну допомогу.
Окрім всього, у ці роки Києву було повернуто його історичний герб. Також було прийнято рішення про відновлення церкви Богородиці Пирогощої, Михайлівського й Успенського соборів. У 1993 році на Михайлівській площі встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору, а в 1994 році відкрито меморіальний комплекс жертвам репресій у Биківні.
Після 2002 року ніяких посад в органах державної влади Леонід Косаківський не обіймає. Займається політичним консультуванням, дослідженнями історії Києва.
Володимир Шумейко (1949), композитор.
Народився на Дніпропетровщині. Закінчив композиторський факультет Київської консерваторії (клас М. Скорика). Викладав у Рівненському філіалі Київського інституту культури, був редактором видавництва «Музична Україна». Написав музику до фільмів: «Ти тільки не плач», «Меланхолійний вальс», «Для сімейного огнища», «Judenkreis, або Вічне колесо», «Кайдашева сім’я».
Про композитора можна почитати тут: http://www.golos.com.ua/article/320862
…і у світі
Володимир Сінклер (1879-1946), український військовий діяч, генерал-майор, начальник Генштабу Армії УНР.
Народився у Туркестанському краї. Його батько – полковник російської армії – нащадок шведського майора Сінклера, зв’язкового старшини при гетьмані Пилипі Орлику, мати – українка. Володимир Сінклер пішов стопами батька – робив військову кар’єру.
Високоосвічений офіцер (закінчив академію генерального штабу царської Росії) він за всіх режимів – Центральної Ради, Гетьманату і Директорії – залишався на високих посадах у генеральних штабах, займався організацією української армії, плануванням великих військових операцій, навчанням кадрів. 1919-го очолював штаб Наддніпрянської армії, а у 1920-му – українську військову делегацію на переговорах з Польщею, в результаті яких було підписано українсько-польську військову конвенцію. Після того, як УНР потерпіла поразку, разом із загонами Симона Петлюри відійшов на територію Польщі; був начальником штабу і членом Вищої Військової Ради УНР. Йому пропонували високі посади у Війську Польськім, але він відмовився.
З 1924 року (після того як українські військові табори в Польщі були розпущені) і до кінця життя був службовцем на залізниці – звичайним кондуктором. Після приходу радянських військ був арештований СМЕРШем (разом з відомим українським громадським діячем, вченим Іваном Фещенком-Чопівським) та інтернований до Києва. Загинув у Лук’янівській тюрмі в 1946 році. В анкетах у графі «національність» Володимир Сінклер завжди називав себе українцем.
Крістіан Діор (1905-1957), французький модельєр.
Створений Діором стиль проіснував лише 10 років, але внесок модельєра у розвиток світової (й, передусім, французької) моди – величезний. Саме Діор відновив статус Парижа як столиці світової моди. Він створив новий образ жінки, «виховав» П’єра Кардена і Сен-Лорана й заклав підвалини розвитку прет-а-порте, повідкривавши будинки моди у США і Південній Америці. Крім того, створив власну лінію взуття і фірму з виробництва парфумів Christian Dior Parfums. Запроваджена ним бізнес-стратегія за 10 років зробила його постаттю світового масштабу і брендом розкошів.
Модельєром Крістіан Діор став майже випадково. Мріяв про кар’єру дипломата, але натомість відкрив у 1928 році художню галерею. Спілкувався й співпрацював з Кокто, Жоржем Браком, Далі, де Кіріко, Пікассо. Втім, криза 30-х років, яка поставила родину Діора на межу банкрутства, змусила його закрити галерею й заробляти на життя розробкою моделей капелюшків і суконь для модних журналів і будинків моди. З 1941 року він працював (разом із П’єром Бальменом) для відомого модельного будинку Lucien Lelong, а після війни, в 1946 році відкрив власний будинок моди. Вже в першій колекції показав новий силует одягу – New Look: сукні у формі пісочного годинника з тонкою талією, оголеними плечима і довгою пишною спідницею-дзвоном. Після воєнного лихоліття з його строгістю (часом відвертою потворністю), невиразністю й важкістю в усьому, діорівські жінки були схожі на тендітні ніжні квіти. «Я створив квіткових жінок», – не без гордощів констатував модельєр.
Квіти були його слабкістю. Він був пристрасним квітникарем, а його родове гніздо в Гранвілі на березі Ла-Маншу потопало в квітах (пересвідчитись у цьому можна й нині: в будинку де народився й виріс всесвітньо відомий модельєр відкрито музей; літо – найкраща пора для відвідин). Діорівські парфуми теж мали яскраво виражений квітковий аромат. «Достатньо відкрити флакон, аби виникли всі мої сукні, а кожна жінка, яку я одягаю, залишила по собі цілий шлейф бажань. Парфум – необхідне доповнення жіночої особистості, завершальний акорд для сукні», – любив повторювати Діор.
Пласідо Домінго (1941), іспанський співак (тенор), оперний диригент.
Пласідо Домінго називають «королем опери», «людиною епохи Відродження в музиці» і «найбільшим оперним артистом сучасності». За свою більш ніж півстолітню кар’єру він виконав 151 партію – жодний оперний співак в історії не виконував такої кількості партій.
Пласідо Домінго народився в Мадриді в сім’ї зірок сарсуели (іспанського музично-драматичного жанру, близького до оперети), у віці восьми років разом з батьками переїхав до Мексики. Освіту здобув у Національній мексиканській музичній консерваторії, де навчався диригуванню і фортепіано, але коли виявився його вокальний талант, він також почав відвідувати і уроки вокалу. У вісімнадцять років співак дебютував на сцені в ролі Борса в опері «Ріголетто» в Мексиканському національному оперному театрі, а його перший виступ у якості ведучого тенора – в опері «Травіата» – відбувся два роки потому в місті Монтеррей. Світова слава прийшла до нього у другій половині 1960-х років.
Пласідо Домінго отримав безліч нагород за свої досягнення в музиці, а також за численні благодійні концерти і участь в різних благодійних організаціях. Крім того, він є Почесним доктором Мадридського університету, Доктором мистецтв Нью-Йоркського університету, Почесним доктором музики в Університеті Оклахоми, Філадельфійському коледжі сценічних мистецтв та Джорджтаунському університеті. 14 лютого 2019 року, під час візиту в Україну, Пласідо Домінго присвоєне звання Почесного професора Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського.
