Луганчанка Анастасія Мухіна планувала, що її життя на пенсії буде спокійним і забезпеченим. І докладала до цього великих зусиль. Коли на трубному заводі, де вона працювала, перестали давати платню, жінка поїхала на заробітки. Зароблене – вкладала в ремонт квартири. Вона і подумати не могла, що одного дня у неї все це відберуть. Коли Росія почала війну на Донбасі, пані Анастасія вже була на пенсії. Але це не завадило їй вести свою власну боротьбу за український Луганськ.
“БУЛЬДОЗЕРОМ ЗГРІБАЛИ ТІЛА І ВБИТИХ, І ЩЕ ЖИВИХ”
- Що ви пам’ятаєте з того періоду, коли почалася окупація Луганська?
- У 2013-му році росіяни наводнили Луганськ, вони були повсюди, вони стояли відкрито з наметами напроти обласної ради, міськвиконкому, з російськими прапорами. І коли прийшов час у 2014-му році, Крим анексували і ввели до складу Росії, а на другий день я в інтернеті прочитала, що вся продукція уже випускається під знаком Росії.
Після референдуму багато “Градів” стояли в Луганську за вулицею імені 30 років перемоги. Їх можна було побачити з вікна поліклініки. Почалися такі страшні обстріли... З початку липня не стало світла, не стало води. Люди ходили по воду кожен день під обстрілами. Я проходила кожен день по 10 кілометрів, щоб привезти води – 25 літрів.
Я дуже багато розпитувала у бойовиків. Підходила до них так, що вони мені багато розповідали. Одного разу я побачила, як біжить бойовик у військовій формі й у шльопанцях, очі вилупивши. Я говорю йому: «Тебе затримає патруль. Що ж ти не по формі?» Він мені відповідає: «Мати, таке я бачив, що я не знаю!.. Мені потрібен алкоголь, щоб це заглушити. Бульдозером загортали тіла і вбитих, і ще живих. Водій, який погодився спочатку це робити, потім відмовився, але під дулами автомата його змусили. Це таке, що краще не бачити».
- Коли ви особисто зрозуміли, що треба щось робити?
- 2014-го року я через трафарет почала писати листівки, що Україна ніколи нас не залишить, що це українська земля і треба боротися за неї. Розповсюджувала там, де поштові скриньки. В будь-який під’їзд можна було зайти, вони не закривалися, бо не було електрики. Також листівки на стовпах вішала, малювала смужки жовто-блакитні.
“Я ЗА СЕБЕ ЗНАЛА, ЩО НІКОГО НЕ ЗДАМ, А ІНШІ МОЛОДІ, МОГЛИ НЕ ВИТРИМАТИ...”
- Як же ви почали співпрацювати з українською розвідкою?
- На початку 2015-го по дорозі з банку я розговорилася з жінкою в автобусі. Вона працювала з українськими військовими, я залишила їй свій телефон. Мені через деякий час подзвонили наші розвідники і ми зустрілися.
Я на планшеті показала, де знаходяться розташування військових, техніки, й сказала, що мені потрібні листівки. А вони кажуть: «У вас уже ж вік такий...» Я відповіла: «Нічого, я багато ще можу зробити. Тому що для мене це неприємно і неприйнятно, що російський чобіт топче нашу Батьківщину”.
Крім листівок, вони мені доручали передавати дані про розташування, пересування військових, техніки по місту, якщо потрібно – в Краснодон (нині Сорокине – ред.) з’їздити, в Миколаївку, тобто по області. Я це все передавала. Вони хотіли мене познайомити з іншими людьми, які працювали на українську армію. Але я відмовилася, тому що я за себе знаю, що нікого не здам. А інші люди молоді, можуть не витримати і розказати.
Як передавати свідчення, я придумала сама. Це було пов’язано з дачами, огородиною, садибами. Ми домовилися, що це буде значити. Там було в основному дві бригади, які працювали з Росії, й треба було їх відзначати. І десь з лютого 15-го року я почала працювати з військовими.
- Тож ви три роки допомагали українським розвідникам. Як так сталося, що ви втратили пильність?
- 8 лютого 2018 року в мене лишалися листівки і мені прийшла смс, що можна отримати пенсію. Я забрала пенсію і пішла далі. Можливо, ніхто б не помітив – я на торці будинку розвісила листівки та зафіксувала їх на телефон. І це побачила людина, яка працювала на той момент в ОБОБ (відділі по боротьбі з бандитизмом, тероризмом). Його зацікавило, що я сфотографувала. Він вискочив з дому і побіг за мною... Листівки я поклала в книгу “Дата Туташхіа”. Він питає: “Що у вас в пакеті?” Кажу: “Книжка”. А він вириває в мене пакет, дивиться, а там листівки, телефон... Так мене затримали. І з 8-го по 10-те лютого вони мене допитували.
- А де проходив допит?
- Допитували в моїй кімнаті. Руки за спину, кайданки наділи. Казали: “Ви не хочете зізнаватися? Ми вас на двері підвісимо”. Вони мене підвісили, але не відпустили. І раптом – їм дзвінок. Мене знімають із дверей і кажуть: “Давайте, зізнавайтеся”. Мені так повикручувало руки, що й досі одна страшенно болить часом...
Я написала, що можу взяти на себе те, на чому мене спіймали – на двох листівках, які я почепила. Так, у мене були листівки в кімнаті, але я їх знайшла. Так, у мене була вибухівка, але я її нізвідки не переносила. Але ні слідчий, ні суд на це увагу не звернули. Із тринадцяти залишилося шість статей, за якими мене й судили.
- Ви провели 2 роки в тюрмі. Якими вони були?
- Майже за два роки, 680 днів, які я провела там, я, може, тільки два тижні була не в камері. На прогулянку виводять – це та ж камера, бо ти бачиш тих же людей, з якими сидиш, тільки зверху сітка. А зверху ходять бойовики і дивляться, хто що робить. Коли возили в суд, не давали ліки, в туалет не давали сходити. А тоді брали мене за комір пальто і кидали в автозак так, що я в отвір дверей билася головою – відтоді шрам навіть є – і... падала на коліна.
Коли виводили на слідство чи на суд, нас вели в кімнату, де ми повністю роздягалися. Залишалися, як кажуть, у чому мати народила. І змушували, щоб присідали. Мене 3 рази, а інших – по 5 разів. Так само вони робили і з жінками, і з чоловіками.
Мене кожен тиждень два рази вивозили на допити. Допитував чеченець. Руками не били, але вони мене кидали так об стінку, що я по ній сповзала...
Їжу неможливо було їсти. У хліба тільки верхівка була прожарена, а всередині навіть вода могла йти. Кашу давали таку, що за п’ять хвилин вона ставала як камінь. А коли розвозили борщ, то такий бридкий запах стояв, що неможливо було витримати...
«КОЛИ ОБМІНЮВАЛИ, ТО ДОКУМЕНТІВ НІЯКИХ НЕ БУЛО, ВСЕ ПОЗАБИРАЛИ”
- Ви пам’ятаєте день обміну – 29 грудня 2019 року? Як подбала про вас держава далі?
- Мене зустрічала донька моєї сусідки. Мені дали деякі речі, телефон, яким можна було лише подзвонити. У мене й документів ніяких не було, бо все, крім трудової книжки, позабирали...
Далі почалося наше обстеження. Ми потрапили у відділ гінекології у Феофанії й я просила, щоб нас у першу чергу перевірили на вірусні захворювання, СНІД, туберкульоз. Адже зі мною в камері проживали різні люди, і я не знаю, якими недугами вони хворіли.
- А ви отримали 100 тисяч гривень як допомогу політв’язням?
- 100 тисяч гривень мені виділили одній із перших. На час реабілітації мене тимчасово поселили в гуртожиток на Лук’янівській, 77. Але незабаром почався локдаун, а потім змінився власник гуртожитку – і мене просто виставили за поріг. Два роки я жила в хостелах, винаймала ліжкомісця, поки не домоглася обіцяного місця в гуртожитку.
Це кімната на 4 ліжка без умов. Щоб піти на кухню – треба в інше місце йти. Щоб купити щось, треба було спускатися з четвертого поверху, а я тоді ще з паличкою ходила... І це тимчасове житло. Усе, що зробила держава – дала сто тисяч, дала паспорт – і все. Все інше я роблю сама за свої кошти.
Уже скільки пройшло часу, а статусу немає, до нас ставляться, як просто до внутрішньо переміщених осіб. Людей, які взяли свої речі, переїхали на підконтрольну територію України і в будь-який момент можуть поїхати на окуповану територію, подивитися на своє майно, яке там залишилося, на могили батьків, захованих там. Ми ж такої можливості не маємо. Це те, що нас відрізняє від внутрішньо переміщених осіб. Нам потрібен статус.
- А є щось, чого іще не вистачає?
- Розуміння. Я не один раз чула від держслужбовців, які кажуть в обличчя: “А що ви там робили? Нащо ви туди лізли, куди вас не просили? Ви хто така?” Я завжди відповідаю: “А що, хай би окупант далі окупував території? Я громадянка України, яка не може перенести, що в твою оселю хтось вселяється, що тебе виселяють, розтоптують. І якби не такі як ми й не військові, яким ми допомагали, то окупант би був біля польського кордону”.
Юлія Горбань, Київ
Фото: Геннадій Мінченко