Народ скаже, як зав’яже, або Про Майдани без пафосу

Народ скаже, як зав’яже, або Про Майдани без пафосу

Укрінформ
21 листопада відзначаємо День Гідності та Свободи, присвячений двом українським революціям. Погляньмо на них із дещо несподіваного ракурсу

Історію можна спробувати переписати. Сфальшувати наче вибори (чи нам про це не знати!). Привласнити. Втокмачувати одне, хоча все було по-іншому. Але усна народна творчість, те, що влучно сказав, наче «припечатав», народ – залишається у віках. Того вже не перебрешеш на свій лад. Хоч і як би кортіло. Іноді в одному народному слові вміщується стільки ж сенсу, скільки у сотнях сторінок праць філософів, соціологів, психологів та істориків разом узятих. Часом це слово дошкульне і навіть зле, але ж, погодьтеся, часи теж гранично злі. Не будемо заходити на територію науковців, натомість згадаймо дві українські Революції – Помаранчеву та Гідності, тодішніх героїв і антигероїв, а також ключові події та явища в народному фольклорі. Так, як це тлумачилося тоді. Вустами народу: просто, гостро, влучно, дотепно. Отже, про наші Майдани – без пафосу.

Що таке Майдан для українців

Що таке Майдан? Ліна Василівна Костенко в романі-бестселері «Записки українського самашедшого», який вийшов друком у 2010 році, вже після Помаранчевої революції й де чимало сторінок присвячено тим подіям, пише: «Він тепер (Майдан), як велике серце Києва – гуготить, пульсує, б’ється у ритмі барабанів Революції».

Фото Ірини Троскот
Фото Ірини Троскот

Майдан Гідності називали «загроженим островом Свободи», явищем не тільки київським, не тільки українським, не тільки європейським, але й світовим. Він вражав своєю безпрецедентною громадянською силою; він був модерновою версією славної козацької вольниці. «Майдан – це абсолютна Запорізька Січ ХХІ століття. Відсутність лідера на Майдані – це не історичне прокляття, а українська волелюбність, яка межує з анархією», – зауважував в одному з інтерв’ю історик Володимир В’ятрович.

Майдан був могутнім народним парламентом; політикою найпоряднішої проби. Він вражав високою самодисципліною, порядком, взаємопідтримкою учасників і загальним співчуттям киян та мешканців із регіонів України. Він – наш український феномен; українська національно-визвольна революція. Остаточний розрив того ланцюга, яким Україна була прикута до Росії; інфекційна загроза для імперії, яку Путін почав нарощувати, затягуючи колишні республіки в ярмо Митного союзу; крайня межа, коли народ змушений брати долю країни у власні руки.

Михайло Слабошпицький у книзі «Гамбіт надії. Україна: констатації, матеріали, виклики, сподівання» зауважив: «Майдан – планета, на яку висадилися всі ті, хто рушив захищати потоптану і понищену людську гідність. Хто відчував особистою образою перебування на олімпі донецького паханату на чолі з «двічі не судимим» Януковичем».

І ще: Майдан – «це донести банку з-під «Pepsi» до смітника; паркуватися за правилами, якщо навіть незручно; установити ліцензійну копію Windows; скласти іспит у ДАІ чесно; посадити квіти біля свого під’їзду; більше подорожувати своєю країною».

Янукович – головний антигерой двох українських Майданів

Головним антигероєм двох українських революцій – Помаранчевої та Гідності був Віктор Янукович. Можна сказати, що екс-президент «уславився», тобто зганьбився в очах українців на віки вічні. Про нього існує сила-силенна анекдотів. І про яйце, і про вінок, про пеньки, страусів, золотий батон і унітаз тощо. Його реноме було однозначним на Помаранчевому майдані 2004 року, але остаточно зіпсувалося під час Революції Гідності. Найнятий за великі гроші заокеанський стратегічний консультант Пол Манафорт, який щосили намагався «ошляхетнити» образ брутального донецького дона, так і не зміг його врятувати.

Прізвище Януковича як лишень не спотворювали: Януковоч, Янушеску, Яйцепаденко, Ядиний, Янучара, П’янукович, Йолкович, Вітянчук, Бандюкович, Ялинкович, Хамукович.

Його також називали ПроФФесором (через його неграмотність), Пінгвіном (через сміхотворну поважність), Парусом (так його називав Андрій Клюєв в аудіозаписах), Лжевіктором (за аналогію до Лжедмитрія – політичного авантюриста, що видав себе за сина Івана IV Грозного Димитрія), Шапкокрадом (Вітя Шапкокрад). А ще – великим доном; неграмотним донецьким бандитом; «феняязычным» індивідом; кандидатом від зони; слугою Москви; єнакіївським Хамом; донбаським самодержцем; маріонеткою Путіна; гідрантом Конституції; межигірським насельником тощо.

У тексті обсягом 90 слів кандидат у президенти зробив 12 помилок. Слово «професор» він писав з двома буквами «ф», слово «Донецьк» – без м’якого знака, а слово прем’єр – із м’яким знаком. Анну Ахматову Віктор Федорович величав Анною Ахмєтовою, композитора Семена Гулака-Артемовського – Гулаком-Артьомовським, а прозаїка Ісаака Бабеля – Ісааком Бебелем, президента Литви Далю Грибаускайте – Далею Гріскауте. Таких «лінгвоперлів» Януковича набереться на цілий словник.

Після втечі Віктора Януковича з України його резиденцію, тобто Межигір’я, «охрестили» українським Версалем з будівлями у стилі українського «пізнього бикоко», музеєм корупції, несмаком за наші гроші...

Час правління Віктора Януковича увійшов в усну народну історію як донецький паханат на чолі з «двічі не судимим», або Бандовлада.

І все це «стріляло» по режиму, палило його вогнем презирства, заморожувало ненавистю і зрештою – знищило його.

Антигерої, або Від «кровосісей» – до «пшонка-стайлу»

Микола Азаров – тодішній прем’єр-міністр, один із перших лютих супротивників української євроінтеграції й призвідників драматичних подій зими 2013-2014 років. Його називали Азіровим за його унікальну українську, яка провокувала гомеричний регіт із кривавими слізьми. Азіров в очах народу мав, навіть, власну мову – «азірівку».

Активний словник азірівки (за визначенням Михайла Слабошпицького, «лінгвістичного ідіотизму») із притаманним їй українським ікавізмом та російським аканням сформували лексеми-покручі – папєрєдніки (попередники), госпідар (господар), кровосісі (кровососи), скігліті (скиглити), повінне (повинно). А ще – крилаті вислови «да пашлі ви», «криза минет папізже», «потняки податків», «пасажирські вагіни», «у вагіні бімба». «…Микола Янович, – зауважує український історик, блогер Андрій Плахонін, – має незвичайний дар говорити… Господи, як він говорить! Це відчуття – ніби пером у тебе в носі хтось лоскоче або цибулю хто ріже, так сльози з очей ллються».

Що б не казали, а прем’єр Азаров надав особливий колорит революції, тому народ його за це «увіковічив».

Сергій Ківалов, знаний юрист, теж належить до антигероїв Майдану, щоправда, Помаранчевого. Тодішній голова Центральної виборчої комісії був небезпідставно звинувачений прихильниками Ющенка у фальшуванні результатів голосування, тому вони вимагали перерахунків голосів, скандуючи: «Ківалов, підрахуй!». Прізвиська «Підрахуй», «одеський фокусник», «Кидалов» навічно закріпилися за сумнозвісним президентом Національного університету «Одеська юридична академія». З’явився навіть термін «підрахуйство» (усе, що пов’язане з фальшуванням голосів виборців).

Віктор Медведчук – теж відомий юрист, колишній очільник адміністрації президента Леоніда Кучми, головний конструктор фальшування виборів 2004 року. Українці з освітою називали його ««сірий кардинал»; «кум кремлівського кагебіста»… А люди простіше – як припечатали: Мертвечук! І тепер це навічно.

Леонід Кучма в книзі «После майдана. Записки президента. 2005-2006», серед інших, згадує і Медведчука. Леонід Данилович наводить кинуту кимось характеристику своєму «канцеляристу»: «Медведчук – агрессивный хищник… Но хищник, которого следует держать на его собственной территории, желательно за колючей проволокой».

Віктор Пшонка – генпрокурор доби Януковича. Поплічник мародерів, Пшонтій (Пшонка + Понтій); послідовний адвокат регіоналів, засновник «Пшонкостилю» – революціонери були вражені розкішним несмаком його покинутої дачі в київському селі Гореничі.

…А герої революції – це не навічно

Віктор Ющенко, який у результаті протестних акцій став третім президентом України. Народ до самозабуття скандував його прізвище і дехто – хто з підколкою, а хто й серйозно – величав на піку його слави в 2004 році «Месією». Як це найчастіше буває з об’єктами всенародної любові, величезні сподівання, що покладалися на Ющенка, не виправдалися. Люди, які по-дитячому вірили у диво, розчарувалися й почали нагороджувати третього українського президента іншими епітетами, називаючи «Кучмою у вишиванці» і «пасічником № 1».

Віктор Андрійович уславився словосполученням «любі друзі», яке Україна вперше почула зі сцени Майдану, і яке досить швидко набуло негативного забарвлення. «Любими друзями» почали називати спочатку деяких помаранчевих соратників, звинувачених у корупції та інших гріхах, а потім й будь-кого, наближеного до тодішньої влади.

Інший крилатий вислів Ющенка – «Ці руки нічого не крали», що пролунав з його уст 20 грудня 2004 року, коли він брав участь у теледебатах з Януковичем перед третім туром голосування. Нині він активно використовується в різних дискурсах, а найчастіше побутує в заголовках, як-от: «Ці руки нічого не брали, натомість брали хабарі»; «Коли руки нічого не брали: Ющенко відмовився розлучатися з держдачею»…

Сумно. Але заслужено.

Юлія Тимошенко – Помаранчева революція – то був найвищий її злет. Її і’мя – Юля! Юля! – скандували на Майдані разом із прізвищем Ющенка. Як тоді Юлію Володимирівну тільки не називали: і українська Жанна д’Арк, і Перша леді революції; і навіть секс-символ української політики. Пройшов час – і тональність змінилася. Почала переважати іронія – «Жінка з косою», «Багіня», Тигрюля; «Юлька з дулькой»... Стати героїнею Революції Гідності леді Ю не вдалося, хоч як вона й не старалася. Майдан відреагував на всі заклики і сльози жінки в туфлях на високих підборах і на інвалідному візочку, що стояв на сцені Майдану, спочатку непроникністю, а потім зі злістю – народ нюхом відчуває нещирість. Але основне було в тому, що Майдан вже не потребував вождів, героєм був сам народ, який миттєво відкидав будь-які спроби політиків набитися йому в «батьки» чи «матері».

Від Баби Параски до Парасюка

Як не згадати? Один із яскравих штрихів Помаранчевої революції, ексцентрична Баба Параска – Параска Василівна Королюк. Колишня доярка з Тернопільщини невтомно агітувала за Ющенка, мирила його з Юлею а ще полюбляла обійматися і цілуватися з віп-політиками. Ющенка вона називала «сином», а Тимошенко – «дочкою чи невісткою». Прізвиська бабі Парасці не давали. Хіба що в анекдоті її ім’я фігурує: «На допиті Саддама Хусейна: – Де ви купували компоненти для зброї масового знищення (курячі яйця)? – В Україні. – Хто був постачальником? – Фірма «Курник баби Параски».

Володимир Парасюк
Володимир Парасюк

А ось несподіваним символом другого Майдану – Революції Гідності – став Володимир Парасюк, сотник Самооборони, який «переломив хід історії»… Ввечері 21 лютого 2014 року він, зі сцени майдану, звертаючись до політиків-опозиціонерів заявив, що «…Ніякий Янукович ніякий цілий рік не буде президентом. Завтра до десятої години він має піти геть… 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються… Якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!» Запальний Парасюк став героєм революції, воював на сході, потім його обрали депутатом. Але в українському парламенті швидко перестав бути героєм – надто часто скандалив.

Гасла Майданів. Як Бандерівці стали Украми

На противагу пустопорожнім політичним гаслам, написаним на Печерських пагорбах, в обох Майданів були власні, не «написані» політтехнологами, а виболені у серці формули: «Ющенко – Так, Янукович – м…к», «Подолали фашистів німецьких, подолаємо й бандитів донецьких!», «Разом нас багато, нас не подолати!», «Ні – брехні!», «Вільна Україна у вільній Європі!». Звісно, і в 2004-му, і в 2013-2014-му протестувальники зверталися безпосередньо до Віктора Януковича: «Кучма, Янукович – нари будуть поруч!», «Януковича на нари, а тоді підем на пари!» (це студенти, звісно. - Ред), «Янукович, не ховайся! Подзвони 02 й здавайся!», «Гуцули вже тут! Януковичу капут!», «Януковича – на йолку!». Так, деякі з гасел дуже злі, але й час тоді був теж зовсім не «романтичним», і Янукович їх заслужив.

Революція Гідності неймовірно розширила діапазон слова бандерівець. Нині це стосується не тільки тих українських націоналістів, які вважали себе однодумцями, прибічниками ОУН, борців за самостійну Україну, не лише представників українського націоналістичного підпілля, вихідців із Західної України, а й усіх тих, для кого Україна – незалежна, соборна, унітарна держава. Це збірний образ проєвропейських, прозахідних українців, прихильників Майдану.

«…Всі помітили, – писала Оксана Забужко, – що з початком бойових дій ми для нападників стали вже не «ХОХЛЫ» – а «УКРЫ»… Дискурс змінився, нас «підвищили ранґом». На місце смішного, дебілкуватого тубільця-салоїда («младшего брата») в імперській свідомості з’явився таємничий, грізний «укр», який чомусь, замість «растворять ворота» й наливати, б’є в морду… «Укри» – це і є, по факту, визнання української незалежности, кінець колоніального міфу».

Чи можна жити без пафосу?

Спокійнісінько. Але це грецьке слово, за великим рахунком, тільки й означає, що пристрасть. Майдани й були, серед усього іншого, такими: пристрасними. А ще – дуже чутливими до будь-якого фальшу. В гаслах, промовах, молитвах.

Тож на завершення, знову «Записки українського самашедшого»: «Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. (…) Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша. Може вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки захочуть видерти цю сторінку. (…) Сторінку можна видерти. Історію – ні. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі».

Марко Назаренко, Київ

При підготовці матеріалу, серед іншого, використано працю Миколи Степаненка «Політичне сьогодення української мови: актуальний перифрастикон».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-