«Я тебе породив, я тебе і вб’ю!», або Як українці створили і зруйнували Імперію

2 листопада 1721 року на мапі світу з’явилась Російська імперія – її було проголошено в Троїцькій церкві Петербурга, яку в 1933 – найстарішу в місті – зламають, що досить симптоматично – Сталін не надто «жалував» Петра І. Це було величезне державне утворення, що прийшло на зміну провінційному Московському царству. Воно проіснувало аж до більшовицького перевороту 1917 року і було замінене «комуністичною імперією» – Радянським Союзом. Від 1991 року Російська федерація намагається оновити за собою імперський статус, саме в цьому і полягає пріснопам’ятне «вставання з колін».

І тут необхідно наголосити: величезну, мабуть, ключову роль в розбудові цієї імперії, а передусім, її міфу, у формуванні імперської ідеології, відіграли українці. Спочатку до Москви і Санкт-Петербурга потяглися одиниці – переважно українські священики, а згодом і козацько-старшинська еліта. Причина? Найперше, тогочасна «мода на імперію» – всі найсильніші тогочасні  держави світу були імперіями. Друге: поняття нація, національність, їхня роль у збереження мови та ідентичності, на той час просто не існували ( вони де-факто з’явилися лише в середині ХІХ століття) і не обговорювалися; ключовим була релігійна приналежність, віросповідання.

Тогочасна Європа, світ були ареною битв імперій – католицьких, протестантських, ісламської. Не вистачало лише імперії православної. Її й було створено, ідеологічно – силами києво-могилянської професури. Саме нею було створено міф про спільне походження «святої Русі» – від Києва до Білого моря. Оскільки історії, як науки, на той час не існувало, цей міф, де-факто вигадка, яку на 100% заперечує сучасна наука – історична, етнічна, генетична, мовознавча – і було покладено в основу державної машини Російської імперії. Втім, міф виявився напрочуд живучим, не переставши від того бути міфом.

Однак, на рубежі ХVІІ-ХVІІІ століть це не обговорювалося. Поступово козацька Україна розчинилася, була поглинута Російською імперією. Українські еліти були інкорпоровані і практично асимільовані, а більш розвинута в ХVІІ початку ХVІІІ столітті українська культура піддалася провінціолізації. А після цього почалась русифікація широких мас селянства.

Попри це, пам’ять про Гетьманщину, і навіть більше – про «стару Русь», не тільки збереглася в свідомості українців, а й знайшла втілення в ідеях національного пробудження, національної ідентифікації в ХІХ столітті – добі, коли поставали модерні нації. Зрештою, саме національне питання стало чи не головним чинником розпаду Російської імперії.

Феофан Прокопович – головний натхненник і пропагандист ідеї Російської імперії

Одним із головних ідеологів Російської імперії, її відданим пропагандистом, фактично «вустами» царя Петра був українець Феофан Прокопович, архієпископ, ректор Києво-Могилянської академії, один із найбільш освічених людей свого часу. Він, вловивши «модний тренд» на імперію і на все імперське, який був тоді в світі, запропонував здійснити ребрендинг Московської держави на «православну імперію». Це ставило Московію врівень із найвпливовішими європейськими імперіями світу того часу – Англією, Голландією, Іспанією, Османською імперією, а головно зі «Священною Римською імперією германської нації» – цей статус колишньої Римської імперії привласнила собі Німеччина, хоча й була більш схожа на конфедерацію князівств, аніж на класичну імперію. Саме Феофан Прокопович запропонував назву нового утворення «Росія» – грецький варіант давньої держави київських князів Русі. Він же упорядкував генеалогічну таблицю російських правителів і підготував її до друку.

З нагоди переможної для Росії Полтавської битви (1709), після якої стало зрозуміло подальшу розв’язку Північної війни, Феофан Прокопович складе «Єпінікіон» – хвалебний поетичний твір, який був написаний одразу в трьох варіантах – слов’янському, польському і латинському, а все задля того, щоб поширювати його в Європі. Феофан називав Петра І «Отцом Отечества» – Pater Patriae (давньоримський почесний титул) – ідеальним монархом, цивілізатором, «Епископом Епископов» і навіть «Помазанником Божим», тобто, по суті, самим Христом. У 1721 році ця формула й була введена в монарший титул.

Михайло Грушевський вважав, що саме Феофанові Прокоповичу належить і ідея «старшого брата», адже він тлумачив російську історію як ту, що бере початок з часів Русі.

Поглинання Росією України

Лівобережна Україна підпала під контроль царя Олексія Михайловича в середині ХVІІ століття, з Переяславських угод 1654 року, після присяги запорозьких козаків цареві «на довічну вірність». Можна сказати, що ця фраза про «вічну вірність» стала (стане) наріжним каменем подальших російсько-українських відносин, адже саме «вічної вірності» впродовж століть вимагали російські правителі від поневолених. Нагадаймо, що девіз першої і найвищої нагороди Московського царства, а потім і Російської імперії ордена святого Андрія Первозванного – «За веру и верность». Гетьман Іван Мазепа був другим кавалером цього ордена і отримав його з рук Петра І в 1700 році. І коли в листопаді 1708 року відбувалося інсценоване дійство страти Мазепи, перше, що зробив кат – зірвав стрічку ордена з опудала опального гетьмана.

Саме після приєднання України, Росія впритул опинилася перед Заходом. Якщо експансія на схід і південь була не надто важкою – цьому сприяло ослаблення спочатку Золотої Орди, а потім Османської імперії, то тут доводилося протистояти сильним супротивникам: Стокгольму, Парижу, Лондону, Берліну, Відню. Щоб бути ефективною, не стати поганою копією Золотої Орди, Росії треба було модернізуватися, «озахіднюватися». І в цьому їй суттєво допомогли українці.

Українська культурно-освітня експансія в Росії

Нова імперія всі необхідні ресурси знайшла в Україні, яка й стала тим Заходом, який її всьому навчав. Цивілізаційно Україна була значно розвинутіша ніж Москва. Історично, культурно, економічно.

Освіченим було українське духовенство, освіченою була козацько-старшинська верхівка, яка зазвичай знала декілька іноземних мов і вільно спілкувалася і з турками, і з кримськими татарами, і з поляками, французами. Освіченими були і дружини козацької еліти. Наприклад, дружина гетьмана Дем’яна Многогрішного (далеко не аристократичного походження) Анастасія взяла з собою в Сибір на заслання чимало книжок. За гетьманства Івана Мазепи в Києво-Могилянській академії навчалося 2000 студентів (після його поразки під Полтавою – 160, але незабаром число слухачів знову зросте).

То була величезна культурна, освітня експансія. Українці – найосвіченіші – переважно духовенство – їхали в Росію, а ті, хто не їхав, все одно, працювали на ідеологічному фронті, розбудовуючи й укріплюючи таким чином імперію. Можна назвати багато відомих імен, які добряче потрудилися на цій ниві: Лазар Баранович, Інокентій Ґізель, Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Симон Тодорський, Стефан Яворський, Георгій Кониський та інші. Перший у Російському царстві вищий навчальний заклад – Слов’яно-греко-латинська академія (1687) була заснована і складалася майже вся з випускників Києво-Могилянської академії. Могилянці фактично створили російську освіту: навіть у холмогорській школі, де навчався Михайло Ломоносов – вчителями були випускники Могилянки. Перший інспектор Морського кадетського корпусу – українець Григорій Полетика – випускник Могилянки. Коли Петро ліквідував патріаршество і створив Синод, майже всі єпископські посади до кінця ХVІІІ століття обіймали українці.

Деградація російського духовенства

Українське духівництво стало одним із найзговірливіших і найвідданіших прибічників і служителів Російської імперії та російських царів. З одного боку, в переважній більшості, це були блискуче освічені люди, а з іншого, іноді, їхні вчинки не надто вирізняються від учинків якогось козацького полковника-колаборанта. Наприклад, коли брат гетьмана Дем’яна Многогрішного Василь Многогрішний, тікаючи від московських переслідувачів, стукав у ворота декількох монастирів, благаючи сховати його, жоден із настоятелів не дав йому прихистку. Коли ж Многогрішний дістався Києва, то ігумен Братського монастиря, ректор Києво-Могилянської колегії Варлаам Ясинський просто видав його московському воєводі.

Священники не тільки не втомлювалися наввипередки писати російським монархам панегірики, адже за це отримували щедрі подарунки, а й провадили потужну пропагандистську кампанію за «вєлікую православную Русь». Ось ще приклад: після того, як Петро І піддав анафемі Мазепу, «руські попи» невтомно поширювали про останнього пропагандистські фейки: буцімто, колишній гетьман є безбожником («лоба не хрестить»), начебто дехто бачив, як він зривав святі ікони і топтався по них ногами, що було нісенітницею, адже всі знали, скільки Мазепа жертвував на храми і монастирі, зокрема на Печерську Лавру та святу Софію, та й його мати була черницею одного з київських монастирів. Деталь: за Петра І була порушена таємниця сповіді – священики були зобов’язані доносити на вірян. За несвоєчасне донесення можна було опинитися в тюрмі або на каторзі – з вирваними ніздрями і відрізаним язиком. Звісно, були й порядні батюшки, але їх були одиниці – опинившись під владою держави, церква в імперії почала неухильно деградувати.

Чому українці їхали в Росію

Чому українська еліта, вчорашні полковники та козацька старшина масово потягнулася до Санкт-Петербурга? Тому що там можна було зреалізуватися, зробити блискучу кар’єру, заробити статки, прославитися. Так буває за всіх імперій. Всі прагнуть у метрополію. Крім того, імперська політика в питанні інтеграції «чужих» еліт в державний апарат Російської імперії була прагматично-лояльною – величезна країна потребувала фахівців. Головними чинниками були бажання служити і «верность» імперії та імператору, а українці здебільшого такими й були: «самовідданими малоросами», як сказала Катерина ІІ. Тож у провінцію, тобто на Гетьманщину, знатні українці приїздили хіба що помирати.

Якщо взяти «малоросійську громаду» в Петербурзі в ХІХ столітті, чи можна її з чимось порівняти? Наприклад, чи могли галичани, буковинці чи закарпатські русини зробити подібну кар’єру у Відні за часів Австро-Угорської імперії? Звісно, були випадки, але, радше поодинокі. Не мова, не національність ( це поняття взагалі виникло лише в ХІХ ст.), а релігійна приналежність – православ’я – грала тоді ключову роль.

Коли в 1834 році 22-річний Євген Гребінка їхав до Петербурга він хвилювався. Чужина його лякала. Згодом він писав своєму приятелеві: «… я довго думав: що з мене буде в Петербурзі, що я там робитиму між москалями? А вийшло навпаки. Петербург – це колонія освічених українців. Усі урядові установи, усі академії, усі університети наповнені земляками…». Спочатку українці намагалися зберігати питомо національні риси, але, зрештою, піддавалися асиміляції. Хоча, навіть тривале перебування в «північній Пальмірі», не могло витравити українського походження – видавала вимова. Саме таке враження справив на Гребінку уродженець Пирятина, видавець «Журнала изящных искусств», господар одного з найвідоміших санкт-петербурзьких артистичних салонів, професор і конференц-секретар Академії мистецтв Василь Григорович. Як зауважує Гребінка, «двадцять років його перебування в Петербурзі не могли змінити його української вимови».

Україна, якої ніколи не існувало для Російської імперії

Російська імперія від самого початку свого існування не визнавала українців окремим народом, так само, як не визнавала вона Україну окремою – «не російською» територією.

Це як під час поділу Польщі Катерина ІІ кинула: «Ми лише своє забираємо» (те саме казатимуть російські окупанти і в 2014 році, анексуючи Крим). Україні та українцям було відмовлено в існуванні. Їх для російського уряду просто не існувало. І це нав’язувалося усією імперською машиною протягом двох століть. Згодом це спрацювало: чи не тому міжнародна спільнота не визнала права української незалежної держави після Першої світової війни, а за часів СРСР для іноземців не існувало 46 мільйонів українців, а були лише одні «росіяни». Український історик Іван Лисяк-Рудницький писав: «Деякі історики-економісти, які працювали під час раннього радянського періоду… для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін «колоніялізм». Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій Європейської Росії».

«Спіткнутися» за національне питання

Після революції 1905-1907 років царат змушений був визнати право всіх націй на власну мову й культуру. Але коли українські політичні сили спробували реалізувати декларації маніфесту Миколи ІІ від 30 (17) жовтня 1905, виявилося, що політика імперських кіл щодо українців залишилася незмінною – глибинні імперські ідеологеми нікуди не ділися. У травні 1908, коли деякі депутати російської Держдуми від українських губерній внесли законопроєкт про запровадження української мови в народних школах, шовіністичний «Клуб русских националистов города Киева» щиро цьому обурився.

Як писалося в газеті «Киевлянин», заснованій в 1864 році Віталієм Шульгіним: «Этот край русский, русский, русский…» Згодом Васілій Шульгін, син Віталія Шульгіна, теж редактор «Киевлянина», стверджуватиме, що «українське» – це «галицьке», а все інше – «малоросійське». А що малоросійське – те насправді російське. І від того, що переможе – українське, чи малоросійське, залежить доля Російської імперії. Для того, щоб перемогти, потрібно весь час наполегливо пояснювати «малорусскому народу, что он, народ живущий от Карпат до Кавказа, самый русский из всех русских».

Лозунг «Киевлянина» запозичили з московської газети «День», заснованої Іваном Аксаковим – фундатора слав’янофільства. Його батьком був Сергій Аксаков – російський письменник, який товаришував із багатьма українцями, зокрема і з Тарасом Шевченком, і Пантелеймоном Кулішем. У жовтні 1858 року Пантелеймон Куліш писав у листі Сергію Аксакову: «Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностью Великорусского народа…». Аксакови, переконані слав’янофіли, агітували в свою «віру» багатьох українців, але ті опиралися чарам тодішньої російської пропаганди. До чого ця цитата? А до того, щоб показати, що цьому протистоянню, цим навіюванням немає ні початку, ні кінця. Але саме національне питання, зокрема й українське, стало чи не головною причиною, через яку розпалася в 1917 році Російська імперія.

Марко Назаренко, Київ