Романи про зло: між Літтеллем і Кузнєцовим
Серед низки заходів, які відбуваються у зв’язку з 80-роковинами трагедії Бабиного Яру, на 6 жовтня запланована презентація українського перекладу роману «Благоволительки» франко-американського письменника Джонатана Літтелла – епічного бестселера про Другу світову, написаного від імені есесівця. Є там і сторінки, присвячені подіям в Україні, зокрема й Бабиному Яру. Грубезний (більше 900 сторінок!) роман, перекладений багатьма мовами світу, свого часу здійняв величезну хвилю полеміки – і в Європі, і в Америці, і в Ізраїлі, викликавши нещадну критику одних і беззастережне захоплення інших. Ми, як завжди, опинилися на периферії культурного світу: твір був не перекладений лише українською і білоруською. Цьогоріч стало відомо, що одне з українських видавництв, яке готувало книжку до друку, чи не в останню мить відмовилося від проєкту. І тут, раптом, новина про те, що роман таки вийде. Що ж, із нетерпінням очікуватимемо на цю подію! Але, виявляється, у нас не тільки «проблема» з Літтеллем – у нас навіть «проблема» зі знаменитим романом Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» – одним із найвідоміших і найпопулярніших творів, присвячених київській трагедії 1941 року, написаним і вперше виданим (у цензурованому радвладою вигляді) майже 60 років тому. Його немає нині в українських книгарнях… Виявляється, в країні, яка входить у «червону зону» Голокосту – в книжкових крамницях немає фактично нічого на цю тему; у нас не знімають ПРО ЦЕ фільмів, не ставлять вистав і не пишуть книжок… Чому так?
Небанальне зло, або новий погляд на пекло
Почнімо з «Благоволительок». Це роман – про тотальне зло. А ще про війну. Так само, як «Іліада» Гомера. Щоправда, якщо в Гомера головні дієві особи – герої, то у Літтелла – антигерої. Оповідь ведеться від імені есесівця Максиміліана Ауе. Прийом у літературі не новий – можна згадати хоча б роман-гротеск «Нацист і перукар» німецько-єврейського письменника Едгара Гільзенрата 1971 року (українською не перекладався). Однак, щоб не тільки «надати слово» нацисту, але й його очима дивитися на світ, кардинально змінивши оптику жертви на оптику ката – такого ще не було. Плюс, додайте сюди «геноцидний драйв» і зрозумієте, про що книга. Роман вражає не тільки сценами насилля, але й бездоганною ерудицією автора.
В Ізраїлі і в США «Благоволительки» викликали неабиякі суперечки. Бурхливі дискусії піднялися через дуже жорстке зображення сцен насилля, зокрема й детальний опис масових убивств євреїв. Хоча, знову ж таки: хто «зблизька» знайомий із темою Голокосту, хто хоч раз у житті читав безпристрасні звіти про жахіття, які відбувалися у третьому Райху і що там робили з живими людьми інші люди наділені владою – зрозуміє, що навіть наймодерніший текст видасться бляклим у порівнянні з тодішньою дійсністю. Як сказав Клод Ланзман, автор відомого багатогодинного документального фільму «Шоа», «Жоден літературний опис не спроможний достовірно відобразити весь жах Голокосту».
Гранична патологія і збочення у поєднанні з начебто високою цивілізованістю, які декого так обурюють у «Благоволительках» – насправді й є самою сутністю нацизму. Літтелл нічого не вигадав. Він лише естетично закутав минуле в чорне зловісне мереживо слів. Насправді все було куди більш огидніше і страшніше, тому що було самим життям, неуникністю, яка тривала в Європі декілька дуже довгих років. І те, що ти з відразою можеш закрити цю товстезну книгу жахіть, відмежовуючись від безпросвітного горору і подивитися у вікно де світить сонце й бігають сміючись діти, неабиякий розкіш – мільйони жертв нацизму були цього позбавлені. І дійсно: чи може щось бути більш абсурдним, ніж доводити комусь, що ти – людина?
І ще: «латентна інфекція зла є в кожному з нас». Це не розумник-естет Літтелл сказав – це Прімо Леві. Людина, яка дивом вижила у концтаборі. Він пройшов це пекло, але наклав на себе руки вже по війні…
Чому «Благоволительки» не були одразу перекладені українською
Світ обговорив цей роман ще років з 12 тому. У нас його довго не видавали. Він мав вийти у видавництві «Старого Лева», але книжка не побачила світ через конфлікт між видавцями і автором. Видавці мали намір публікувати післямову історика з певними роз’ясненнями щодо подій у Бабиному Яру, зокрема й участі в каральній операції українських поліцаїв. Автор категорично відмовився. Чи так вже й потрібна була післямова? Літтелл згадує про них побіжно, не акцентуючи якоїсь надмірної уваги – вони – лише старанні статисти зла, не більше. Це по-перше. По-друге, перегортаючи останню сторінку цього грандіозного твору, читач навряд чи захоче читати якісь роз’яснення... Це приблизно так само, як вийти з величного фантастичного архітектурного творіння-лабіринту, створеного уявою Піранезі в звичайну класну кімнату. Відчуйте, як-то кажуть різницю. Але, з іншого боку, чим би завадила та післямова? В Ізраїлі, наприклад, цілу брошуру полеміки до «Благоволительок» видали. Літтелл дуже незговірливий автор і дуже прискіпливий. Можна згадати і його конфлікт з російськими видавцями, які самовільно «пропустили» декілька, на їхню думку, не таких вже й важливих сторінок. Згодом мусили вибачатися і публікувати повний текст…
Про «скелети в шафі»
Чи є унікальною така ситуація? Ні, подібне траплялося в багатьох європейських країнах. Можна згадати наприклад про те, що відомий американський роман Вільяма Стайрона, присвячений темі Голокосту «Вибір Софі» (1979), за яким було знято однойменний фільм, були заборонені в комуністичній Польщі – полякам здавалося, що автор аж надто загострює увагу на «польському антисемітизмі». Коли ж вже йдеться про французький твір, наведімо такий приклад: у 1955 році на екрани вийшов один із перших фільмів, присвячених темі Голокосту, «Ніч і туман» Алена Рене. Ця лаконічна документальна короткометражка на сьогодні вважається одним із кращих творів на цю трагічну тему, попри те, що з 1955-го пройшло чимало часу.
«Ніч і туман» знімали на замовлення французького Комітету історії Другої світової війни, до 10-ї річниці визволення в’язнів нацистських концтаборів і таборів смерті; зйомки відбувалися в Польщі, в Освенцимі. Автор і продюсер стикнулися з цензурою: декого обурило, що в кадрі видно французького жандарма, який охороняє табір для інтернованих у Бон-ла-Роланд звідки євреїв (і інших полонених) відправляли у німецькі концтабори – фактично на смерть. Його обличчя не видно, однак видно – по характерному кепі, що це саме французький жандарм. «Це образить наших хоробрих військових!», - казали цензори. «Але ж, у французів був не тільки рух Опору, у нас був колабораційний уряд Віші, і це теж треба пам’ятати», - опонував Рене. Цензори наполягали: або режисер «прибере» французького жандарма, або ж вони виріжуть останні кадри його фільму – по-справжньому шокуючі – де бульдозери загортають трупи жертв у братні могили і зрівнюють все це з землею. Рене змушений був домалювати фальшиву опорну балку, за якою б не було видно, що це стоїть саме французький жандарм. То була середина 50-х; сьогодні ж подібне уявити важко.
Нині "Ніч і туман" є обов’язковим для показу у французьких школах. Подивившись 32 хвилини кінохроніки зі стриманим коментарем, ти знатимеш про Голокост майже все.
Де взяти «Бабин Яр» Кузнєцова
Утім, бог із ними, «Благоволительками»: хто мав прочитати – давно прочитав, а кому цікаво – ще прочитає.
Однак, річ у тім, що в наших книгарнях немає «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова! Найвідомішого роману про Київ доби гітлерівської окупації, перекладеного 40 мовами світу, книжки нашого співвітчизника, киянина, свідка тих подій – немає ні в книжкових крамницях Києва, ні в інтернет-книгарнях. Немає ні українською, ні російською мовами. Щоправда, російською, за чималі гроші (400 гривень) можна замовити. Привезуть з Москви. Чому немає? Ніхто на те не дасть відповідь.
Заходжу в київську книгарню. – Скажіть, будь ласка, чи є у вас «Бабин яр» Анатолія Кузнєцова? – Ні, немає. – А що взагалі є про Голокост? – Зараз покажемо… Йду вслід за дівчиною-консультанткою. – Ось, майже дві полиці. – Ні, – кажу – Це про Голодомор. Дівчина дивиться на мене, не розуміючи. Пояснюю: – Це – про Великий голод 32-33-го, влаштований Сталіним українцям, а Голокост – це винищення євреїв Гітлером… - А! – скрушно скрикує дівчина, торкаючись долонею лоба. – Пробачте, і там «голо», і там «голо», поплутала…
На чималу книгарню відшукали на відповідну тему тільки дві книжки: «Бабин Яр. Голосами» тогорічної Шевченківської лауреатки Маріанни Кіяновської та «Чорну книгу» Гроссмана-Еренбурга. Обидві – видавництва «Дух і літера». Остання лежала в кутку на найнижчій полиці – одиноко і якось приречено. Я її забрала.
Дивна річ, думала я, йдучи до виходу. У нас немає книг про Бабин Яр! З високих полиць – на найвидніших місцях – на мене гордовито поглядали модні автори, проповідуючи щось на кшталт того, як стати просвітленим за три дні – від якогось індійсько-американського шарлатана і мантри про успішність від світської левиці. На високих полицях було все, що завгодно, – і, звісна річ, це й добре, – але там не було ані «Бабиного Яру» Кузнєцова, ані коміксів по ньому, на зразок «Мауса» Арта Шпігельмана (добре, що хоч видали українською торік); там не було ані «Чорної книги», ані «Можливо Естер» Каті Петровської, не було збірки щоденників киян – свідків тих подій, не було нічогісінько! В столиці України, місті Києві, де впродовж двох вересневих днів 1941 року (та й потім) було винищено, закатовано десятки тисяч людей, не було нічого ПРО ЦЕ. Голо.
Так, у нас досліджується Голокост в Україні. Видаються мізерними накладами дуже цікаві книги; їх, за бажання, можна знайти в інтернеті, а інколи, навіть і в книгарні купити, але все це – для дуже вузького професійного середовища, або для тих хто цікавиться цією темою.
Натомість у нас немає нічого для того самого «пересічного» українця, який не читатиме «Благоволительок». Не читатиме з багатьох причин: і тому, що просто не має часу осилити понад 900 сторінок виснажливого тексту, а також і тому, що не кожен ризикне отримати новий, дещо екстремальний інтелектуальний досвід. І це нормально, адже не всі йдуть стрибати з парашутом. Не уявляю, як знайомий сантехнік Вітя читає Літтелла… А ось «Бабин Яр» він не почитав, а послухав. Коли в лікарні лежав. «І як?» - питаю. «Класна вєщь…»
До речі, Америка дізнавалася про Голокост з однойменного міні-серіалу 1978 року. Його дуже критикували фахівці, зокрема й Елі Візель, назвавши «дешевою підробкою», а глядачам сподобалося…
Мовчання, яке виросло з замовчування
Чому ж у нас немає нічого на цю тему? Чому майже нічого не пишеться, не знімається? Тому що Голокост – попри час, залишається «больовою» точкою. Ця рана лише трохи пришерхла, трохи затягнулася, але не зажила. До того ж, досить довго вона замовчувалася. Роками мовчали свідки тієї трагедії; мовчали ті, кому вдалося вижити. Змушені були мовчати митці – письменники, поети, композитори, кінематографісти. Одразу ж, як відгук на страшну трагедію, з’явилися вірші Бажана (знаменитий «Яр»), Сосюри; була написана в 1946 році Перша симфонія («Бабин Яр») харків’янина Дмитра Клебанова; художник Василь Овчинников створив цикл малюнків «Бабин Яр. Дорога приречених», але це й усе. Невдовзі була накладена негласна заборона на будь-яке висловлювання на цю тему. Потім заборони начебто були зняті, і в 1966 році, якраз наприкінці хрущовської відлиги вийшов безжально відцензурований журнальний варіант «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова.
Перші записи дванадцятирічний Толік Кузнєцов зробив у липні 1943. Тоді хлопчик жив на Куренівці, неподалік Бабиного Яру і був свідком усього, що діялося в Києві. «Можливо, я і письменником став тільки тому, що мав потребу розповісти про страшну трагедію, яка розігралася на моїх очах», - казав він згодом. Писався роман важко. Анатолій Кузнєцов згадував, що його переслідували кошмари – голоси тих, хто загинув. Але незабаром про письменника, який залишився на заході у 1969, заборонили навіть згадувати, а його твори, зокрема і роман «Бабин Яр», вилучили з бібліотек. Перше повне видання «Бабиного Яру» вийшло в 1970 році у Франкфурті. Українською мовою його перекладали – вперше! – в 2009 році (переклав Сергій Батурин), а потім у 2013 (син письменника Олексій Кузнєцов). Роман неодноразово перевидавався і майже миттєво розкуповувався до останнього примірника. І прикро, що його сьогодні запросто не купиш у книгарні.
Закінчити хочеться словами Анатолія Кузнєцова, останніми рядками його безсмертного, такого живого й людяного свідчення «Бабин Яр»: «…історію обманути неможливо, і щось назавжди приховати від неї неможливо… Я ще раз підкреслюю, що розповів не про щось виключне, а про звичайне, що стало СИСТЕМОЮ, те, що відбувалося в історичному вчора, коли люди були такими ж, як і сьогодні».
Світлана Шевцова, Київ
Фотоколаж: Олександр Шингур
