Пивний ларьок епохи Цукерберга
Пивний кіоск стояв на самому початку вул. Сошенка у Києві, біля занедбаного парку, який пізніше отримає назву Кинь-Грусть. У 1970-80 роки я щодня двічі проходив повз нього – зранку, біжучи на заняття в університет, а потім – на роботу в редакцію, і пізно увечері – коли повертався додому.
Біля нього завжди було людно. Продавець чи продавчиня (вони часто змінювалися) відкривали невелике віконце десь уже о 8-й годині ранку. І, поспішаючи до тролейбуса, я бачив, як від ближніх будинків біжать до нього чоловіки – хто в брудних, засмальцьованих салідолом штанях, хто в спортивках з пузирями на колінах, дехто – в самій майці на голе тіло і капцях – утікаючи від пильного ока дружини.
Похмурі й ділові дядьки з вузькими щілинами непроспатих очей, вони мовчки обмінювалися рукостисканнями й виструнчувалися в нестійку чергу, аби зустріти день грядущий півлітровою гальбою рудого, мутнуватого напою. Пивні бокали на той час були в ужитку красиві – з гранями, які виблискували на сонці діамантами. Наповнивши їх по вінця сніжно-білою піною, господарка ларька ставила їх відстоюватися, аби піна осіла і було видно, наскільки повним є келих. “Вимагайте доливу!” – закликали тоді оголошення на подібних закладах.
Отримавши нарешті своє багатство в обмін на затиснуті в кулаку монетки, завсідники точки, замруживши очі, випивали перший бокал до дна не відриваючись, й одразу (без черги) прохали налити другий у – “ту саму тару”.
А після того – день для них загравав усіма своїми барвами, і починалося жваве спілкування, супроводжуване бадьорим сміхом і загальним братанням. Все, як в анекдоті тих часів про самогубцю, який вирішив випити стопку горілки для хоробрості перед тим, як повіситися, – і раптом прозрів: “А життя-то налагоджується!”
Біжучи на роботу, переповнений проблемами й турботами, я іноді заздрив їм і мріяв: от якби взяти й подзвонити начальству, сказати, що захворів, а самому попрохати пивка та забути про все на світі. Але єдине, на що спромігся, – це зупинитися якось біля ларька після роботи.
Увечері на точці стояли всі ті самі обличчя, що й зранку, і я губився у здогадках: чи не провели вони тут увесь цей день? Чи може у проміжках між двома-трьома літрами пива зрання і стількома ж увечері – вони ще й встигли відмітитися на роботі?
Пиво в ларьку було погане, кисле на смак, старе й до того ж – розведене водою. Але хіба в тім було щастя? Щастя, як писав класик – у людському спілкуванні!
Я стояв поряд із пивною будкою і слухав, як теревенять постійні відвідувачі, та пригощав компанію дорогими (по 40, а то й по 60 коп.) сигаретами з фільтром. Вони обережно, двома пальцями, брали їх із пачки, з повагою дивлячись на мене – чужу пташку, яка ненароком залетіла на їхній пташиний базар – і пропонували пригоститися пошматованим тут же перочинним ножиком на старій газеті оселедцем-івасі.
Про що вони говорили? Про погане життя, низькі зарплати, дорожнечу й дефіцит. Про те, як у країні збиткуються з робочого класу, який Ленін справедливо назвав гегемоном, а його довели до злидарства. І винуваті в усьому три речі – менти, ж*ди та граматєї (“грамотеї” тоді було глузливим словом і виразом ментальної огиди гегемона до “гнилої інтелігенції”). А ще ворогами були “начальники”: від безпосередніх, які не давали винести з цеху (у домашньому господарстві згодиться) інструмент та закривали у власному кабінеті ємності з технічним спиртом (“А самі там з б**дями випивають”), до – загальнодержавних, які їздять на чорних “волгах” і носять пижикові шапки.
З глибокою народною скорботою лунали під пивним ларьком скарги про те, що немає на них Дзержинського й Жукова, і що Ленін перевертається в мавзолеї від такого знущання над народом. В “старі-добрі часи” таких начальників давно би розстріляли чи повісили.
Зазвичай дискусія доходила до пропозиції розстріляти увесь цей непотріб у їх урядовому кварталі з мінометів. Далі йшло жваве обговорення деталей операції із уточненням тактико-технічних і балістичних характеристик, де кожен намагався перевершити інших своїми знаннями, з аргументами на кшталт: “Та я в танку горів поблизу Рейхстагу (чи Кандагара), я краще знаю!”.
Іноді я ставав свідком мордобою на світоглядній основі, й вересклива продавчиня зачиняла віконце, грізно сварила, а то й розганяла заколотників: “Доки не припините, пива не наллю!” І товариство швидко заспокоювалося.
Настання зими не охолоджувало гарячу компанію біля ларька. Продавчиня включала в будці електроплитку і підігрівала пиво в чайнику, доливаючи потім у бокали. Й виходячи пізнього грудневого вечора на кінцевій зупинці тролейбуса, я бачив, як борці за правду, присніжені завірюхою, збившись у тісне коло, хапали одне одного за грудки, про щось сперечаючись, і пивна пара з їхніх хмільних вуст піднімалася у місячне небо...
Багато часу спливло відтоді. Давно вже нема пивного кіоска біля парку Кинь-Грусть. А любителі “кинути грусть” – перебралися в інше місце. Знайомі інтонації й аргументи, матюки й хапання за грудки я виразно чую й бачу в стрічці Фейсбуку.
Тепер мені зрозуміло, звідки взялося це відчуття всенародного хейту. Той хейт жив у народі й раніше. Просто тоді ця пивна тусовка жила власним життям, і я перетинався з нею, хіба що, по дорозі на службу.
Соцмережі ж дали їм можливість увірватися у моє щоденне життя, в коло моїх друзів, у фоловери й коментатори шанованих мною лідерів суспільної думки.
Осоловілі від свободи слова й демократії, сидячи з бляшанкою пива в одній руці й смартфоном в іншій, пивні соціал-демократи, націоналісти й ліберали намагаються вхопити за грудки першого-ліпшого, хто потрапить під руку. І якщо це вдається, якщо жертва намагається сперечатися, відбиватися і матюкатися у відповідь, то нащадки тролів пивної будки поблизу парку Кинь-Грусть – з глибоким задоволенням і чистим сумлінням мають підстави вигукнути: “А життя-то налагоджується!”.
Я нині нерідко подорожую сторінками найбільш безкомпромісних критиків і дивуюся: вони майже порожні – перепости якихось дурниць, поздоровлення з днем народження, селфі з численних посиденьок із друзями, дурні анекдоти. І раптом – у коментах така академічна упевненість у своїй правоті!
Вони живі – ті пивні стратеги, вони нікуди не зникли з лиця цивілізації, вони просто змінили місце дислокації своєї пивної будки. Вони поширили її на весь інтернет, на все наше інформаційне поле.
Хейтери, тролі й інші боти були й раніше. Просто колись їхній Фейсбук – це було по-простому: фейсом об бук (чи об дуб). А тепер вони ЛОМи, бо Білл Гейтс з Цукербергом дали їм владу й ресурс – щоб можна було обматюкати весь Всесвіт.
Євген Якунов
FB
реклама