5 серпня. Пам'ятні дати

Мар’їнка – місто районного значення Донецької області, до території якого безпосередньо примикають західні околиці окупованого Донецька. Улітку 2014 року за Мар’їнку точилися серйозні бої, в результаті яких 5 серпня місто було звільнене ЗСУ.

Через рік російські найманці спробували повернути Мар’їнку під свій контроль, однак українські військові відбили атаку. Проросійські бойовики кинули тоді проти наших військових майже 1000 бійців – ядро усього донецького угруповання військ. Було знищено 80 бойовиків, понад 100 поранено. Окрім того, знищено 10 одиниць бронетехніки загарбника. Не обійшлось без втрат і з нашої сторони – внаслідок боїв загинуло 5 українських бійців, 39 були поранені.

Якби бойовики взяли Мар’їнку, це стало б загрозливим моментом для українських військ в Авдіївці, Пісках та стратегічної лінії фронту.

У цей день народилися

Віра Холодна (1893-1919), одна з найяскравіших зірок доби німого кіно.

Віра Левченко (дівоче прізвище) народилася в Полтаві. З дитячих років мріяла про сцену, навіть вступила до балетного училища Большого театру, але родичі наполягли на гімназичній освіті.

Її кар’єра у модному тоді кінематографі була стрімкою й запаморочливою, хоча на перших кінопробах акторського хисту в ній не помітили. За чотири роки вона знялася майже у 50 фільмах, з яких збереглися лише сім («Діти століття», «Міражі», «Життя за життя», «Покраяні душі», «Мовчи, смутку… мовчи», «Сказка любові дорогої», «Останнє танго»).

Актриса рано пішла з життя: 25-річною, і сталося це в Одесі. В останню путь її проводжали сотні людей. Раптова смерть викликала силу-силенну чуток: і те, що вона виїхала на Захід, а замість неї ховають невідому жінку, хтось казав, що її вбили, бо вона працювала чи то на французьку контррозвідку чи то на чекістів… Однак та, в яку була закохана половина чоловічого населення Російської імперії, згасла від гриппу-іспанки.

До речі, попри натовпи Віриних шанувальників, серед яких було чимало відомих осіб, зокрема, Іван Бунін, Олексій Толстой, Олександр Вертинський, шлюб Холодних був напрочуд щасливим. За кілька місяців після її смерті Володимира Холодного арештували і розстріляли в Москві.

Борис Антоненко-Давидович (1899–1984), письменник, літературний перекладач, дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Народився в селі Засулля на Сумшині. Походив з козацького роду. Автор понад двох десятків книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»).

Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ідейно-шкідливі».

Своє літературне хрещення письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю).

У 1935-му році слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали ще 10 років. Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати.

Він не визнав звинувачень, не обмовив нікого. Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про “зради” чоловіка. Наталя його не зріклася.

За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

«Він любив Україну, – писав Анатолій Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним».

Леонід Кіндзельський (1924-1999) – радіолог, лікар-онколог, який мав сміливість піти проти рекомендованої методики лікування ліквідаторів аварії на ЧАЕС і тим їх врятував.

Народився на Київщині в селянській родині. Закінчив Київське військово-медичне училище та Київський медінститут з відзнакою. Працював у Київському науково-дослідному інституті гематології і переливання крові, у Київському НДІ експериментальної та клінічної онкології, у Київському науково-дослідному рентгенологічному та онкологічному інституті, де очолював лабораторію променевої патології та експериментальної терапії.

З його ініціативи всі радіологічні лабораторії системи охорони здоров’я першої ж ночі Аварії на Чорнобильскій АЕС були переключені на контроль радіаційної обстановки. Сам Леонід Петрович з дозиметристом обстежив забруднену територію, а в подальшому щодня подавав урядовій комісії поточну інформацію, обстоюючи необхідність термінової евакуації Чорнобильського району.

27–28 квітня в Інститут раку почали надходити хворі з ознаками гострої променевої хвороби. Київська лікарська група під керівництвом Кіндзельського пішла зовсім не тим шляхом, який було рекомендовано американцем доктором Ґейлом, що лікував чорнобильців у Москві.

Леонід Кіндзельський вчасно усвідомив, чим відрізняється протокол лікування лейкозу кісткового мозку від лікування наслідків опромінення.

На відміну від московських лікарів, які за методом Ґейла вбивали кістковий мозок хворих і підсаджувати їм чужий, Леонід Петрович почав робити операції за методикою французького лікаря Жоржа Мате: підсажував донорський кістковий мозок внутрішньовенно, не вбиваючи власний кістковий мозок постраждалого.

Всього у Києві лікувалися 115 хворих на гостру променеву хворобу, з яких не вижив тільки один – ліквідатор з летальною дозою опромінення. На відміну від катастрофічної ситуації з подібними хворими у Москві. До речі, через багато років методика доктора Гейла була визнана помилковою, а пізніше – навіть злочинною.

А у 86-му офіційна делегація з Москви була розлючена. Кіндзельському заборонили продовжувати підсадки кісткового мозку, його навіть зняли з посади головного радіолога УРСР.

Леонід Кіндзельський і його колеги ні слави, ні визнання за свою подвижницьку і високопрофесійну працю на Батьківщині не дочекалися. У більшості лікарів, які безпосередньо контактували з ліквідаторами, згодом виявили рак та інші патології. Зокрема, у Леоніда Петровича знайшли метастази в легенях, від чого він помер в 1999 року.

За численні заслуги наукова громадськість світу визнала професора Кіндзельського «Лікарем 1995 року – найкращим онкологом світу». Його ім’я внесене у видану в США енциклопедію «500 кращих лікарів світу».

Інтерв’ю Леоніда Кіндзельського

Василь Чебаник (1933) – каліграф, художник-графік. Розробник шрифту Рутенія.

Народився в Чернівецькій області, закінчив Київський художній інститут. Викладав графічний дизайн у багатьох художніх вишах Києва.

Василь Чебаник розробив систему шрифтів Рутенія, в який намагався передати історичну особливість самобутньої української писемності. Цей шрифт використовують в своїх логотипах багато мистецьких установ.

Більше про шрифти Василя Чебаника: https://site.ua/andriy.mesyur/9840/

Каліграф розповідає – чому і навіщо створив шрифт Рутенія: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vasyl-chebanyk-pro-proekt-grafika-ukrayinskoyi-movy

Євген Степаненко (1974) – режисер-постановник, документаліст, сценарист, продюсер.

Народився в місті Корсунь-Шевченківський, Черкаська область. Навчався у школі La Femis на курсі документального кіно у Парижі. Після цього переїхав до Санкт-Петербурга, де закінчив курс сценарного мистецтва та режисури.

У 2014 році після початку російської агресії на Донбасі добровольцем пішов служити у підрозділ спецпризначення. Брав участь у боях в різних точках Донбасу, зокрема біля Донецького аеропорту, в Маріуполі та Дебальцево. Був речником Штабу оборони Маріуполя і одним із організаторів оборони міста у 2014 році.

Після контузії став одним із засновників Першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова, де обіймав посаду заступника начальника штабу.

Після закінчення військової служби створив кінокомпанію Production Center ltd. Найбільш відомі роботи: документальні стрічки «Дебальцеве» і «Резервісти», а також театральні постановки «Аеропорт» (на основі однойменної книги Сергія Лойка) та «Котел».

Потужне інтерв’ю зі Степаненком тут: https://tv.suspilne.media/news/channel/76623

І ще одне, не менш цікаве: https://www.radiosvoboda.org/a/jewvhen-stepanenko-rezhyser-pro-majdan/30284929.html