24 липня. Пам’ятні дати

24 липня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, 31 років тому, над Київрадою вперше було піднято синьо-жовтий прапор

24 липня 1990 року, в Києві, сталася визначна подія для всього українського народу – біля будівлі Київської міської ради було урочисто піднято національний синьо-жовтий прапор.

Як відомо, за тиждень до цієї події, 16 липня 1990 року, Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Тож підняття національного синьо-жовтого прапору саме у столиці України мало потужне символічне значення. У міськраді Києва підготували проект такого рішення. Однак 24 липня на засіданні, через брак кворуму, рішення про підняття прапору не було прийнято. Проте цього вимагали кияни, зібравшись на мітинг на Хрещатику.

Перед тим, як синьо-жовтий стяг замайорів над столицею, його освятили у Софійському соборі та почесною ходою принесли до будівлі Київради. Деякий час після цього кияни чергували біля флагштока, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати і знищити.

Варто нагадати, що востаннє до цієї події національний прапор майорів над столицею України 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишали Київ.

Утім, Київ не став першим містом України де було піднято наш прапор. Так, спочатку національний стяг з’явився над будівлями міськрад Стрия, Львова, Дрогобича, Тернополя, Житомира.

Лише через понад рік, 23 серпня 1991 року, групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будинком парламенту. Згодом постановами Верховної Ради від 18 вересня 1991 року «Про прапор України» і від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України» національному прапору фактично було надано статус офіційного прапора країни.

Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.

На державному рівні День прапора відзначається 23 серпня.

Про українців, які встановили національний прапор в Києві на даху одного із столичних вузів 1 травня 1966 року, читайте далі у огляді.

У цей день народилися в Україні…

Георгій Москаленко (1938) – дисидент та політв’язень, учасник національно-визвольного руху, який разом зі своїм товаришем Віктором Куксою вночі 1 травня 1966 р.  встановив на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український національний прапор.

Одесит, працював слюсарем-сантехніком, вступив на вечірній відділ Київського інституту народного господарства.

Місце підняття прапору було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Жовто-блакитний прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. Національний герб вирізали його з чорної матерії і нашили на прапор. Друкованими літерами, чорнилом на прапорі було дописано: «Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ».

Вже о 10:30 до інституту прибула слідча група під керівництвом лейтенанта КДБ, який порушив кримінальну справу за «посягання на територіальну цілісність УРСР».

Григорія Москаленка та Володимира Куксу було засуджено відповідно до 3 років та 2 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Москаленко карався у Мордовських таборах, де українці становили три чверті контингенту.

Після звільнення з труднощами влаштувався сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконробом. Вищу освіту вже не здобув.

У 1990-х роках брав участь у русі за незалежність. 1990-95 рр. був депутатом Бучанської селищної Ради.

Указом Президента України від 18 серпня 2006 Москаленко нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. А остаточно реабілітований – лише 26 січня 2007 року.

Володимир Казаневський (1950) – художник-карикатурист, співзасновник та член правління Київського клубу карикатуристів «Архигум».

Народився в м. Лебедин на Сумщині. Ще в школі  писав гуморески, а потім вже вдався до малювання. Протягом восьми років працював на радіозаводі в Києві, а згодом створення карикатур з хобі стало роботою.

Казаневський провів чимало  персональних виставок карикатур у країнах Європи, США, Японії, Ірані, отримував перші призи на багатьох міжнародних конкурсах карикатуристів.

Катерина Штанко (1951) – художниця та письменниця.

Народилася 24 липня 1951 р. в м. Сімферополі в родині вчених. Навчалася в Кримському художньому училищі, закінчила Київський Державний художній інститут та аспірантуру при Академії Образотворчих мистецтв у Москві.

Співпрацювала з видавництвами «Веселка», «Дніпро», «Свенас», «Марка України», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Грані-Т» та «Видавництво Старого Лева». Учасниця багатьох республіканських всесоюзних та міжнародних виставок.

Книга «Дракони, вперед!», в якій Катерина Штанко виступила і як ілюстратор, і як автор була визнана «Дитячою книгою року BBC – 2014».

А її серія поштових марок «Квіти України» отримала Всесвітній кубок марок та премію Міжнародного товариства філателістів «За найкращу марку 10-ліття».

… і у світі

219 років від дня народження Олександра Дюма-батька (1802-1870), французького письменника, автора знаменитих історико-пригодницьких романів: «Три мушкетери», «Через двадцять років», «Віконт де Бражелон», «Королева Марго», «Граф Монте-Крісто» та ін.

218 років від дня народження Адольфа Шарля Адана (1803–1856), французького композитора. Автор балетів «Жізель» і «Корсар». А один із сучасних музичних критиків зауважив: «…Нові покоління художників музики і танцю, розуміючи владу часу над творіннями минулого, будуть ще довго дивуватися тому, як багато у цьому минулому вічних цінностей, які прекрасні уроки для майбутнього містять у собі «Жізель» та деякі інші балети, опери цього композитора»

Дзюньїтіро Танідзакі з дружиною, сестрою та невісткою
Дзюньїтіро Танідзакі з дружиною, сестрою та невісткою

135 роки від дня народження Дзюньїтіро Танідзакі (1886-1965), японського письменника. Один із найяскравіших і самобутніх письменників ХХ століття, інтелектуал, знавець західної літератури і японської класики. Його популярність і вплив у Японії можна порівняти хіба що зі скандальною славою британця Оскара Уайльда в Європі. Поділяючи думку свого кумира про те, що «істинною є тільки краса», Танідзакі очолив естетичний напрямок у японській літературі. «Всередині світу знаходиться абсолютна пустка. І якщо в цій пустці існує щось варте уваги або принаймні близьке до істини, то це краса», – стверджував письменник. Автор романів: «Любов дурня», «Історія Сюнкін», «Дрібний сніг», оповідань «Татуювання», «Диявол», есе «Похвала тіні». В Японії існує престижна літературна премія його імені.

У цей день пішли у засвіти

Зліва направо Дмитро Тась, Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер'ян Михальчук. Київ, 1929 р.
Зліва направо Дмитро Тась, Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер'ян Михальчук. Київ, 1929 р.

57 років із дня смерті Максима Рильського (1895-1964), українського поета, перекладача, громадського діяча, класика української літератури ХХ століття. Перша книжка поезій («На білих островах») Рильського вийшла в 1910 році, а остання («Зимові записи») – в 1964. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившись зі збіркою  «На білих островах», сказала: «От хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі Українки). За 50 років творчого життя Рильським було написано багато і різного: ліричні м’які поезії й вірші про Леніна, про партію (чого лише варта моторошно-весела, «залихвацкая» «Зажинкова пісня», написана страшного голодоморного 1932 року…) Були й блискучі переклади з польської, сербської, французької, російської мов. Відомий літературознавець Юрій Лавріненко у статті «Лірика і ліричний епос Максима Рильського» (1971), писав: «Подвійний парадокс Максима Рильського. Задеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми…»

День пам'яті Ореста Субтельного (1941-2016), канадського історика українського походження. Доктор філософії, з 1982 року – професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету (Торонто). Найбільшого визнання Орестові Субтельному принесла праця «Україна: Історія» (1988), яка була вперше опублікована  видавництвом Йоркського університету. Згодом цю працю було визнано однією з найбільш впливових і важливих книжок, що були оприлюднені університетом Торонто за 100 років його існування. Українською мовою книгу було перекладено українським мовознавцем, який працював у Гарвардському університеті – Юрієм Шевчуком, і опубліковано у 1991 році. Нині «Україна: Історія» повністю або частково перекладена німецькою, російською, китайською, болгарською та словацькою мовами.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-