30 червня 1941 року: спроба Державності посеред апокаліпсису
Та відчайдушна спроба завершилася швидко, по суті, лише репресіями проти ініціаторів. І хіба могло бути інакше? Хоча сподівання були, адже існували, наприклад, Словацька республіка або незалежна Хорватія усташів (тобто повстанців). Однак, те, що дозволялося нацистами одним європейським народам, заборонялося українцям. Держави, навіть пронімецької, не вийшло. Український націоналізм не знайшов спільної мови з німецьким націонал-соціалізмом. Оунівці досить швидко зрозуміли, що їхні надії відновити за допомогою німців повноцінну українську державність і разом протистояти комуністичній загрозі – ілюзорні. Вони стали заручниками політичної кон’юнктури, несприятливих умов, а певною мірою і власних – вузьконаціоналістичних поглядів, досить популярних на той час серед багатьох європейських народів. Націоналістичне гасло «Україна для українців» виявилось не менш небезпечним, як і сподівання на Гітлера. Ця ідеологічна пастка дорого коштувала, а її наслідки даються взнаки й донині.
Отже, чому кругла дата пройшла наче непоміченою? Причин тому – не одна. Та що там, вся політична історія Європи замішана у цьому факті. Але є одне те, про що у нас воліють не говорити, а дарма, бо це досі використовується проти України її ворогами: одночасно зі Зборами щодо відновлення державності, у Львові йшов кривавий єврейський погром. Його чорна тінь досі лежить на тих днях і всьому, що з ними пов’язано. Так, погром був відверто і вміло інспірований окупантами, але робився він руками українців. Хто і як підштовхнув їх до страшного злочину – про це буде сказано нижче, але виправдати пролиття крові ні в чому не винуватих і беззахисних людей неможливо. І в Україні, нарешті, треба це сказати відкритим текстом – в тому числі і сучасній генерації українських націоналістів. Тут є лише один шлях: визнання і покаяння. Власне, як це зробили ледве не всі європейські нації, не лише німці. Це потім, доречно буде обговорювати причини, а поки – лише так.
Літо 1941: одні окупанти відходять, інші приходять. Знову під маскою визволителів
Літо 1941 видалось неспокійним. Демони руїни, випущені наприкінці серпня – початку вересня 1939 року, набирали сили. Європа повнилась біженцями, з кожним днем зростала кількість убитих, поранених. Насилля стало єдино зрозумілою мовою. Вірніше – майже цілком її замінило.
Нещодавні союзники нацистів, радянські війська, відступаючи, залишали по собі не тільки зруйновані стратегічні об’єкти, а й гори трупів. Розстрілювали в’язнів тюрем, які стали для НКВС чималим тягарем. Переважно політичних – українських і польських націоналістів, натомість кримінальників відпускали. Львів не став винятком. У період з 22 по 27 червня у місті було розстріляно понад дві тисячі людей. Антін Феленишин, один із вояків Українського легіону, чиї частини одними з перших увійшли в місто, так описує побачене: «Авто задержується біля в’язниці. Тут люди квітами вітають нас, плачуть, сміються... Входимо до тюрми. – Маска! – чую наказ оберлейтенанта. Страшне... Нікого живого. Самі трупи... Трупи... старі і молоді, чоловіки і жінки, а навіть діти... Всі порізані, катовані, збезчещені звірюками з НКВД…»
Натомість німці дуже втішились побаченим: більше жертв – більше розголосу. Жертви енкаведистських катівень стали черговим козирем у пропагандистській війні проти СРСР. Одразу знайшлися і винні. Вірніше – були призначені. Ними стали місцеві євреї.
Засліплення
Ключовою подією тих перших днів липня 1941 року у Львові став погром. Його жертвами стали, за різними джерелами, від двох до шести тисяч євреїв. Він страшний не тільки кількістю жертв і спектром приниження людини. Він страшний своєю неуникненністю. Відомо, що рівень міжнаціональної недовіри, зневаги, ненависті у Львові на ту пору сягав критичних позначок. Цьому сприяла 22-місячна радянська окупація з її режимом тотального терору, що тримався виключно на страхові. Поляки підозрювали у співпраці з «совєтами» українців, а українці, в свою чергу, поляків. Але вони сходились в одному – спільним ворогом були для них євреї. А тут додалися ще й нацисти зі своєю політикою «Остаточного Розв’язання». Про рівень недовіри свідчить навіть той факт, що в перші дні окупації під магазинами не було єдиної черги, натомість формувалося декілька – за релігійною і національною ознакою. І міська влада мусила вживати для цього заходів…
30 червня німці почали скликати містян до тюрем, щоб показати масштаб радянських злочинів, не забуваючи при цьому вправно роз’ятрювати антисемітські настрої. Люди, багато з яких втратили у радянських катівнях когось із рідних, потяглися до тюрем. Побачене шокувало. Біль, страх, образи, ненависть, стримувані впродовж тривалого часу, вилилися в актах неконтрольованої агресії щодо єврейського населення міста. Брали участь у погромі і підрозділи української міліції. Наскільки масово – це питання дискусійне, але сам факт участі в подібному ганебному явищі не робить честі безпосереднім учасникам – серед яких, безперечно, були й націоналісти, члени ОУН.
Можна сказати, що тінь того страшного погрому лягла в подальшому не скільки на величну ідею Української державності, проголошену бандерівцями, як на весь український націоналістичний рух. Адже жодна земна мета не може виправдати вбивць. Власне про це писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у своєму пастирському посланні «Не убий!», яке зачитували з амвонів усіх греко-католицьких церков восени 1942 року.
Не гаяти часу
Саме за таких трагічних обставин було проголошено Акт відновлення Української Держави. Фактично за два дні – в неділю 29 і в понеділок 30 червня - було здійснено чималу організаційну роботу, аби повідомити місцеву громадськість про наміри ОУН і скликати Народні Збори. Левову частку взяв на себе Ярослав Стецько, на ту пору перший заступник Провідника ОУН. Саме він зустрічався з відомими галичанами, маючи намір долучити їх до формування державних органів відновленої України. Акт відновлення української незалежності підтримали такі беззаперечні авторитети, як митрополит Андрей Шептицький, а також Кость Левицький – один із високоповажних політичних діячів Галичини, колишній прем’єр-міністр ЗУНР.
Ввечері 30 червня 1941 року з балкону будинку «Просвіти» (площа Ринок, 10) було проголошено Акт відновлення Української Держави. Варто зауважити, що підготовка документа здійснювалася таємно – націоналісти-бандерівці були вправними конспіраторами, тому його проголошення стало для німців досить несподіваним фактом. Від окупаційного нацистського режиму представників не було, лише згодом з’явився доктор Ганс Кох і майор фон Айкерн. Німців ніхто не запрошував, так само, як і не питав їхнього дозволу на проведення зборів. Кох привітав присутніх із визволенням і закликав до співпраці. Кость Паньківський (1897-1973), український політичний діяч, правник-адвокат пише, що «Промова Коха справила прикре враження. Хоча в його промові й прогайнуло щось на кшталт: «Ось маєте тепер Україну».
Переважна більшість суспільно-політичних груп вельми схвально поставилися до проголошення відновлення української державності. Текст Акта був кілька разів прочитаний по радіо; він друкувався в українських газетах. Надихаюча звістка про відновлення української незалежності миттєво поширилася і стала однією з головних новин літа 1941-го на теренах України. Повсюдно, звідки вже пішла радянська влада, а німецька ще не встигла затвердитись, почали виникати органи місцевого українського самоврядування.
Про що йшлося в Акті
Документ складався з трьох пунктів. Перший проголошував відновлення української держави і закликав український народ боротися за суверенну владу на всіх національних землях. Спочатку написали «проголошення» незалежності, але потім рукою Ярослава Стецька було зроблено виправлення на «відновлення», оскільки проголошення відбулося в 1918 році. Це було дуже важливе уточнення, адже вказувало на тяглість державницької традиції.
У другому пункті йшлося про створення на західноукраїнських землях української влади, підпорядкованої майбутньому національному урядові в Києві. Третій пункт містив запевнення, що самостійна Українська держава буде тісно співпрацювати з Німеччиною. Так, декого з найбільш політично-цнотливих цей третій пункт Акта зачепив за живе. Однак не варто забувати про те, що на ту пору нацистська Німеччина перебувала в апогеї військової могутності – під її чоботом знаходилась фактично вся Європа. Дифірамби в бік нового режиму були неминучі; як пише український історик Ярослав Дашкевич «компліментарні висловлювання були продиктовані лише тактичною куртуазією». А ще зауважує, що «Для українського національно-визвольного руху в середині 1941 року існували лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави… Друга: орієнтуватися на єдиного можливого в даних умовах антикомуністичного й, умовно, антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і практично можливого, хоча й дуже непевного, що добре розуміла українська сторона. Було обрано єдино можливий шлях».
Як поставилися нацисти до проголошення Акта
Окупаційна німецька влада не тільки не визнала права українців на власну незалежну державу, а й повела політику винищення провідників ОУН. Нацисти хотіли примусити скасувати Акт відновлення незалежності, а потім, коли це їм не вдалося, розпочали репресії. Через кілька днів гестапо заарештувало Ярослава Стецька, Степана Бандеру й низку інших діячів.
Вже 12 липня німці мали інформацію про те, що група Бандери направила до Києва близько 30 своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд. Однак, за допомогою українських колаборантів, групу було затримано у Василькові. Частину її було арештовано й кинуто в табір для військовополонених у Білій Церкві.
Із 11 липня 1941 р. гітлерівці заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, у тому числі маніфестації на підтримку Акта 30 червня. А вже у вересні німецька поліція безпеки провела масові арешти оунівців. Захоплення Києва викликало у нацистів, як сказав би Сталін, «запаморочення від успіхів». Тоді за ґратами опинилися майже дві тисячі осіб українських націоналістів. У відповідь залишки керівництва ОУН(б) ухвалили рішення про перехід в підпілля, активізацію антинімецької пропаганди й підготовку збройного повстання проти окупантів. На авансцену виступала УПА…
Між прагматизмом і наївністю
Відносини між українськими націоналістами і гітлерівською Німеччиною ніколи не були безхмарними. Можна згадати першого керманича ОУН Євгена Коновальця (1891-1938), який останнім часом вельми скептично ставився до перспективи взаємин із нацистською Німеччиною і прагнув переорієнтуватися на Британію. Щирості та приязні не сприяли ані пакт Молотова-Ріббентропа, ані знищення Карпатської України, яку Гітлер фактично віддав на поталу Угорщині.
До нападу на СРСР у фюрера не було якогось усталеного погляду на майбутнє окупованої України. Попри те, що пріоритетним завданням було «створення на підвладних територіях сировинної і харчової бази для великонімецької імперії» спочатку, серед інших, існувала й концепція створення незалежної України. Її автором був Альфред Розенберг – очільник Бюро зовнішньої політики, якого Гітлер згодом призначив «уповноваженим з центрального контролю над питаннями, пов’язаними зі східноєвропейськими областями». Розенберг намагався всіляко пропагувати свої ідеї. Наприклад, виступаючи 20 червня 1941 року з промовою перед вузьким колом німецьких високопосадовців, він казав:
«Російське панування всюди царює сьогодні в Україні. Звідси постає перед Німеччиною завдання – забезпечити свободу українському народові. Це завдання має розглядатись як програмова вимога. В яких формах і в якому обсязі буде відтворена українська держава, – про це говорити сьогодні немає сенсу». Розенберг наголошував на необхідності заохочення публікацій про боротьбу українців, підтримувати культ гетьманів, друкувати твори українських письменників, сприяти розвитку української мови, відкривати навчальні заклади і навіть дозволити створення політичного руху Українського козацтва. «Є ж відмінність, отримаємо ми через кілька років сорок мільйонів осіб, які з нами добровільно співпрацюватимуть, чи будемо змушені ставити за кожним селянином солдата», – зауважував промовець.
Тож і не дивно, що українські націоналісти не те щоб так вже й вірили, але все ж сподівалися на можливість відродження незалежності України за нацистської окупації.
Втім, після ряду швидких перемог нацистської Німеччини, ідеї Розенберга було остаточно відкинуто. Ні про яку державність, навіть сателітарну, колаборантську вже не йшлося – Україна була колонією із жорстким режимом окупації.
Високі ідеали і світ, що розпався
Еліас Канетті, видатний соціальний мислитель, письменник, автор надзвичайно важливого твору ХХ століття – соціально-філософського трактату «Маса і влада», якось зауважив, що перед тим як сісти за написання роману «Засліплення», йому спала парадоксальна думка про те, «що світ розпався». Саме таким видався йому той передвоєнний період – порожнечею, нічим, набором атомів… Це був абсурдистський світ, але мало хто розумів руйнівну небезпеку цього абсурду. До речі, виданий у 1938 році твір пройшов абсолютно непомічений. Його зрозуміли і оцінили належним чином тільки після закінчення війни.
Певно, що українські націоналісти, користуючись моментом, зробили єдино вірний на той момент політичний крок – тільки-но пішли одні окупанти – смертельні вороги, і ледве прийшли інші – не так щоб вже й друзі, але ще не вороги, – проголосили відродження Української Державності. Омріяної вільної України, висока ідея якої була викрадена і вщент сплюндрована більшовиками. Це було зухвало і відважно, хто б там що не говорив. Це був виклик усьому – страшним і вкрай несприятливим обставинам, ворогам, і, зрештою, собі, або ж – у першу чергу собі. От лишень проблема полягала в тому, що не можна чогось збудувати у світі, який «розпався». Марна справа будувати хоч щось посеред апокаліпсису. Там намагаються просто вижити. А вижити – це продовжити боротьбу.
Світлана Шевцова
Перше фото - реконструкція
